Після того як батько нарешті отримав квартиру в місті, я без зайвих зволікань вирішила в неї переїхати. Тато залишився в селі, а на мене чекало відмінне житло з двома кімнатами і навіть не найгіршим ремонтом. Нічого надприродного, але для дівчини моїх років, що переїхала з смт, це був справжній рай.
Нарешті відкривалися нові перспективи. Життя у місті це, перш за все, вибір місця роботи. А ще інфраструктура, місця відпочинку, нові знайомства тощо. Поживіть бодай рік у селищі, і ваші міщанські скарги зникнуть, як хмари у липневому небі.
Через місяць життя на самоті я вирішила, що мені було б непогано завести сусідку. Вибір, звичайно ж, припав на мою найкращу подругу. Вона теж сільська, але дуже скромна навіть за міськими мірками. Сама низенька, в окулярах. Постійно дивиться собі під ноги і не любить, коли довкола багато народу. Проте ми дружимо, і Соню я знаю з самого дитинства.
Ми швидко домовилися, що вона житиме в кімнаті яка найменша, адже й речей у неї з собою зовсім небагато. Спочатку я не братиму в неї грошей за проживання, а там, як розкрутимося, будемо дивитися по ситуації. Ми ж дівчата працьовиті, миттю обійдемо місцевих лінивих панянок, звісно ж!
Я досить швидко влаштувалася офіціанткою у кафе неподалік. Пощастило, що місце виявилося прохідним, а місцева клієнтура не скупилася на чайові.
Після кількох місяців роботи я подумала, що, мабуть, зможу навіть почати накопичувати на якийсь автомобіль чи ще щось. Хоча в мене й прав ніколи не було. Просто незвично було тримати стільки грошей у руках, хотілося їх кудись витратити з розумом.
Звала я до себе і Соню. Але вона через свій «пунктик» щодо великої кількості людей в одному місці впевнено відмовилася приходити працювати до нас к заклад.
З іншого боку, часу моя подруга також не втрачала. Вона багато їздила по співбесідам, шукала те, що було б їй найближче. На жаль, навіть поїздки містом вартували грошей, і незабаром вони закінчилися. Тоді я вже вирішила дати їй деяку суму в борг, до кращих часів.
І так я дізналася, що ненавиджу жіночий характер. Хоча мама мене саму дівчинкою народила. Але ж я якось виросла незалежною людиною, чи це справа у вихованні? Як би там не було, Соня почала мене трохи втомлювати.
Зрештою, вона влаштувалася на роботу, яка її влаштовувала. Адміністратором у салон краси. По суті, її робота полягала в тому, щоб зустрічати гостей, посміхатися та закривати двері салону на ключ.
Оплачувалася така праця відповідно. Будь-який майстер отримував у рази більше грошей, роблячи брівки, вії, нігтики. При цьому Соня знаходилася на робочому місці найдовше.
Я казала їй, щоб вона пройшла курси і сама стала майстром. Це ж перспективна професія. Але вона все відмовлялася, адже в неї руки не з того місця, та й собі вона наносить косметику дуже рідко.
Зате у нас вдома моя подруга поводилася так, ніби відробила дві зміни в полі: просто лежала на дивані і витріщалася в телефон. Жодної допомоги по дому мені від неї не було. Я прибирала всю квартиру, крім її кімнати, і повірте, різницю було видно з перших секунд.
Нещодавно я почала серйозні стосунки з одним хлопчин. Він із міста, живе сам, але винаймає квартиру. Оскільки я часто залишалася в нього кілька днів, Соня відійшла для мене на другий план.
Але пару днів тому я зрозуміла, що наша дружба, на мій жаль, руйнується і тріщить по швах. Мені вже стає не по собі від її скиглення та лінощів. А достукатися до неї по-дружньому я не можу. Вона мене просто не слухає.
От я й подумала, що рано чи пізно ми з Яном захочемо зійтись. Тоді виникне питання, де ми житимемо. Однозначно краще переїхати до мене і не платити за оренду.
Але втрьох ми не зможемо жити, я це дуже добре розумію. Доведеться мені попросити Соню «звільнити приміщення», як кажуть у нас на роботі. І цієї розмови я боюся найбільше.
Якою б Соня не була, вона звичайне сільське дівчисько. Така сама, як і я. І це саме я вмовила її переїхати, показала, що можна жити так і так, без маминих команд та сільського колориту за вікном.
А тепер, як їй назад? Нині вона насолоджується життям окремо від батьків. По-своєму, звісно, проте.
Повернути її назад буде надто жорстоко. А інакше ж ніяк. Потрібно вибирати між нею та моїми стосунками. Поки що я просто не знаю, як вчинити, і щодня у мене змінюється остаточне рішення. Так що поки я просто чекаю, а там будь що буде.
Мабуть, треба було жити в цій квартирі й нікого не брати до себе на підселення. Одна ти ні від кого не залежиш і почуваєшся завжди впевненіше за всіх.
