Одного зимового вечора годин в 6 за мною зайшов хлопець (Діма), і ми вирішили прогулятися.
Вийшли з під’їзду щасливі, веселі. Йдемо балакаємо, раптом він замовк і зупинився.
Я: Дмитро, ти чого?
Він: Тсс прислухайся. Я стала прислухатися, але нічого не почула.
Тихим голосом запитала: Що ти чуєш? Він мовчав. Потом як ні в чому не бувало продовжив розмовляти.
Через деякий час він знову зупинився. І тут я вже почула. Ледь чутний, приглушений плач немовляти.
Я: Дмитро, ти чуєш?
Він: Пішли.
Взяв мене за руку і пішов швидким кроком.
Я: Куди ми йдемо? Не отримавши відповіді я зупинилася, ніколи він не був так стурбований або наляканий, не знаю як пояснити.
Подивився на мене і запитав: Так на чому ми зупинилися?
Я: У тебе все добре?
Він посміхнувшись: Так, а повинно бути погано?
Я: Ти ведеш себе дивно.
Прервав мене він і сказав: Мені краще піти додому тобі теж.
Я не зрозумівши в чому справа не стала йому суперечити, розвернулася і пішла.
Коли я підійшла до під’їзду то знову почула плач, обернулась. Побачила жінку з немовлям на руках. Вона просила допомоги, але я не розуміла про яку саме допомогу вона говорить.
Я підійшла до неї, запитала що сталося. Вона заплакала і пішла швидко. Було темно я намагалася про це не думати, зайшла додому зателефонувала Дімі, він не брав трубку.
Хотіла піти до нього, але було занадто поздно. Думка про ту жінку з малюком не давала мені заснути.
На ранок по телевізору розповіли про жінку з немовлям, яка потрапила в аварію 2 дні назад.
Вона померла відразу, а малюк довго плакав у стічній канаві чекаючи, поки його знайдуть.
Відразу після закінчення репортажу пролунав дзвінок від Діми. Він сказав що знав цю жінку, але поняття не мав що вона померла 2 дні назад.
Ми обидва так і не зрозуміли чому і що чули.
