Коли я почула слова адвоката, здавалося, що підлога під ногами зникла. “Ваш батько залишив вам спадок”.
Я незрозуміло дивилася на чоловіка в суворому костюмі, що сидів навпроти. Мого батька не стало понад двадцять років тому, коли я була зовсім маленькою. Як він міг залишити мені щось зараз?
– Вибачте, але я не зовсім розумію, – нарешті вимовила я, відчуваючи, як голос тремтить. – Мого батька немає в живих вже понад двадцять років, я тоді ще була дитиною. Про яку спадщину може йтися?
Адвокат, ніби вже чекаючи на моє запитання, відкрив теку з документами.
– Даша, вашого батька справді не стало багато років тому, – кивнув він. – Але, окрім вас, він мав іншу сім’ю. І його остання воля полягала в тому, щоб ви дізналися правду саме зараз.
Я повільно опустилася на стілець, відчуваючи, як ноги підкошуються. В моїй голові вихором проносилися думки. Інша родина? Отже, у нього було ще одне життя, інші діти?
Адвокат мовчки простяг мені конверт, на якому було акуратно виведено мою адресу. Серце билося так сильно, що я ледве могла дихати. Я відкрила конверт і прочитала перші рядки листа.
«Дорога Даша, якщо ти читаєш цей лист, значить, мене більше немає в цьому світі, і правда, яку я приховував, нарешті розкрита. Я знаю, що не маю права просити пробачення, але, будь ласка, знай, що я завжди любив тебе. У тебе є брат і сестра, яких ти ніколи не знала».
Слова пливли перед очима. Брат та сестра? Як таке можливе? Чому ніхто ніколи не розповідав мені про це?
Всю дорогу додому я була немов у тумані. Брат та сестра. Ці слова звучали не природно, ніби я читала чужу історію, але не могла повірити, що вони стосуються мене. Мама зустріла мене на порозі, й одразу зрозуміла, що щось не так.
– Даша, що трапилося? – спитала вона, уважно заглядаючи мені у вічі.
Я мовчала. Почуття гніву, болю та зради накочувало, і я не могла стримати сльози. Слова вирвалися з мене наче самі собою.
– У мене є брат і сестра, – сказала я, ледве стримуючи ридання. – Ти знала про це?
Мама зблідла, ніби її вдарили. Вона відкрила рота, щоб щось сказати, але слова застрягли в горлі. Її мовчання сказало мені більше, ніж будь-які пояснення. Вона знала. Вона завжди знала.
– Даша, пробач мені, – нарешті прошепотіла вона. – Я… я не хотіла, щоб ти дізналася так. Я думала, що бороню тебе. Хотіла, щоб ти виросла, не відчуваючи цього болю.
Її слова обпалювали, як вогонь. Захищала? Чому вона вирішила, що я не зможу впоратися із правдою? Я розвернулась і вийшла з кімнати, відчуваючи, як сльози ллються по щоках.
Минуло кілька днів. Я не могла змусити себе поговорити з мамою. Кожне її слово здавалося фальшивим, позбавленим сенсу. Я знала, що маю з’ясувати правду.
Через адвоката я дізналася, що в мене справді є брат і сестра – вони мешкали в невеликому містечку неподалік. Вони теж отримали листи від батька, в яких він пояснював їм, що мають зведену сестру.
Нарешті я зважилася на зустріч. Ми домовилися зустрітися у кафе у центрі міста. Коли я увійшла, побачила, як до мене махає дівчина мого віку з коротким темним волоссям, та посмішкою, в якій було щось знайоме.
Поруч із нею сидів хлопець, трохи молодший за нас обох, з напруженим поглядом і насупленими бровами.
– Ти Даша? – спитала дівчина, коли я підійшла до їхнього столика.
Я кивнула, відчуваючи дивне хвилювання, та полегшення одночасно.
– Я Олена, а це мій брат Ілля, – представила вона себе та хлопця поряд.
Ми сіли, і тиша повисла між нами. Ніхто не знав, із чого почати. Ми були, як незнайомці, і водночас між нами було щось спільне, що пов’язувало нас сильніше за будь-які слова.
– Я навіть не знала, що в мене є брат і сестра, – нарешті сказала я, відчуваючи, як усередині закипають емоції. – І, якщо чесно, не знаю, як з цим впоратися.
Ілля глянув на мене зі смутком.
– Ми теж нічого не знали, – тихо сказав він. – Наша мама завжди казала, що тато поїхав і ніколи не повертався. А тепер ми дізнаємося, що весь цей час він мав іншу сім’ю.
Слова поранили, як ніж. Я відчувала той самий біль, ту ж агресію на людину, яка нас зрадила. Але водночас я бачила, що ми всі однаково страждаємо.
З того часу минуло кілька місяців. Ми з Оленою та Іллею почали спілкуватися, і поступово я зрозуміла, що вони стали частиною мого життя.
Наші зустрічі допомогли мені зрозуміти, що сім’я не завжди те, про що ти знаєш з дитинства. Це про тих людей, які з’являються у твоєму житті, та залишаються, попри біль та труднощі.
З мамою стосунки поновилися не відразу. Я довго не могла зрозуміти її вчинок, але згодом вибачила. Ми обидві зрозуміли, що люди іноді роблять помилки, намагаючись захистити тих, кого люблять.
Тепер моя сім’я стала більшою, ніж будь-коли. І я про це не шкодую! Я вдячна батькові, що він по собі залишив такий спадок, не зважаючи ні на що.
А матір я засуджую, що вона приховувала від мене цей факт. Я повнолітня, і можу сама приймати рішення. А ви як вважаєте, я мала право знати про своїх зведених брата та сестру?
