Дев’яносто сьомий рік.
Я тоді навчався в п’ятому класі. Ми на кожному з уроків праці з пацанами робили меблі. Кожен робив щось своє невелике. П’ятикласники полірували.
Пацани постарше збирали, різали і свердлили. У шостому класі ми теж робили меблі (в основному садові лавки). За тиждень виходило зробити кілька штук.
У нас в школі ці лавки стояли на кожному з поверхів. Вони були реально класні. Гладенькие і красиві.
Коли я вчився в сьомому класі нашого трудовика звільнили. Був скандал сильний. Кілька батьків поскаржилися в міністерство зі скаргою на те, що вчитель експлуатує дитячу працю.
Виявилося, що трудовик деякі з стільців і лавок продавав на ринку і через магазин.
Пам’ятаю, навіть прокуратура у нас по школі у свій час нишпорили. Трудовика звільнили.
Потім кілька років у нас взагалі уроків праці не було.
Тільки після звільнення трудовика з’ясувалося, що інструмент для школи, деревину та витратні матеріали (Шліфпапір, свердла та інше) він купував з грошей, виручених з продажу меблів. Коротше, не за справу його тоді турнули.
Пішов недавно купувати лопату для прибирання снігу. На ринку наткнувся на трудовика зі школи. Дуже сильно постарів.
Скорчений дідусь продавав дві лаковані табурети перед входом в ринок. Привітався з ним. Він не впізнав. А потім зрозумів, що я один з його учнів.
На вулиці холоднеча була. Я запитав, чи не хоче він чаю. Дідусь не відмовився. Купив в кіоску чай і кожному по чебуреку з сиром. Доїли.
– А ти чого сюди прийшов? Що купити хотів?
– Так за табуретками. На кухню треба.
Купив у нього обидві табуретки. І пішов додому.
Дружина вдома запитала, навіщо я табуретки замість лопати купив. Пояснив.
Вона запропонувала ще пару купити. Сьогодні поїхали на те місце. Трудовика немає. Схоже, що не зробив ще.
