Перед весіллям я дуже посварилася з батьками. Вони вимагали, а потім і слізно просили мене, щоб я не виходила заміж за чоловіка з дітьми.
Але я, звичайно, прийняла самостійне рішення і зробила все по-своєму. А що з цього вийшло, зараз розповім вам.
Михайло розлучився ще до нашого знайомства. Звичайно, його двоє дітей залишилися жити з мамою, а Мишко лише платив аліменти і час від часу проводив час із сином та донькою.
Наскільки мені відомо, ініціатором розриву виступила колишня дружина Михайла. Їй не вистачало вражень, вона постійно скаржилася на брак грошей і все в такому дусі. Не дивно: коли є діти вже не до гулянок.
Потім з’явилася я, і Мишко знову почав жити. Це його слова, якщо що. А не мої. Ми зустрічалися близько року. Але мені на той момент вже було 29 років, а він був суттєво старший. Тож довго зустрічатися, як у молодості, не було жодного сенсу.
І хоча я сказала мамі та татові, що за весь час бачила його дітей, можливо, раз чи два, вони були категорично проти.
Забігу вперед: весілля відбулося. Дякувати Богу, батьки не стали влаштовувати сцен і просто змирилися. Тож у той момент я була по-справжньому щасливою. Після кількох місяців сімейного життя мене почало нудити в буквальному, а не переносному сенсі. Причина виявилася банальною та водночас несподіваною для мене: чекаємо на дитину.
Мишко, відразу видно, що досвідчений, допомагав мені, як тільки міг. Не відходив від мене, постійно радував квітами та якимись маленькими сюрпризами. Тож цей період пройшов легко.
Після народження сина Микити чоловік не перестав допомагати мені. Після роботи він завжди був зайнятий домашніми справами. Мені іноді було навіть якось заздрісно: він старший і все робить як на інстинктах. А я зовсім нічого не вмію, теж мені, молода мати.
Але не подумайте, я не вважаю, що чоловік усім зобов’язаний жінці, а я можу тільки лежати і дивитися, як моя дитина росте. Я теж намагалася допомагати чим могла. Тож наша маленька сім’я міцніла з кожним днем, у всіх сенсах. Поки якось до нас не зателефонувала колишня Мишка.
Справа була в тому, що мій чоловік почав все частіше відпрошуватись із роботи зі зрозумілих причин. Аліменти він платив, але для його колишньої цього було мало.
Я розумію, що двоє дітей. Але ж ти сама хотіла змінити своє життя. І до чого це тебе призвело? Одним словом, вона дзвонила, щоб повідомити, що їде до іншої країни. До сестри.
Там вона матиме можливість заробити трохи грошей для дітей, «чий тато не справляється зі своїми обов’язками навіть після розлучення». Так, ви правильно зрозуміли, що це цитата.
Тож їхні спільні діти тепер житимуть із нами. Тому що більше їх нема на кого залишити. Рішення вже ухвалено, і міняти його ніхто не збирається. Фактично, квитки на руках.
Мишко заспокоював мене тим, що він добре знає свою колишню. Працювати вона ніколи не вміла та не хотіла. Отже, вся ця розмова — не більше, ніж вистава. Повернеться вона максимум за півроку. Так що турбуватися нема чого. Подумаєш, наварити каші не на одну дитину, а на трьох. Я, мовляв, жодних змін навіть не помічу.
А ось для мене ці новини стали справжнім шоком. Я тут зі своїм малюком упоратися сама не можу. А ще двох додати хочуть. Та ще й яких, вони вже в школу ходять, дорослі. А ми ж ще ходити до пуття не навчилися. Яка каша?
Але чоловік на мої слова не надто й реагував. Сказав, що я сама потім втягнуся і ще сумуватиму, коли їхня матір повернеться.
Ось у чому я була впевнена, так це в тому, що такого вже точно не станеться. У мене племінник є, і я навіть не знаю скільки йому років. До свого, звичайно ж, сорому.
Але що мені тепер вдієш, якщо чужі діти мені до лампочки? Свій є, і я цьому рада.
Першого дня, коли діти прийшли до нас додому, у мене буквально тряслися коліна. Я не знала, про що ми могли б поговорити з ними. Що цікавить молодь у цьому віці.
Як результат, перші піввечора я була кимось на зразок слуги-клоуна. Все пропонувала їм поїсти, подивитися телевізор, навіть розповідала, які у мене уподобання в музиці і як я співала у шкільному ансамблі.
А потім, коли я зрозуміла, що їх взагалі не хвилює жінка, з якою живе їхній батько, і що я за будь-якого розкладу буду для них відьмою — заспокоїлася. І просто дала їм спокій. Внаслідок чого пропустила вечерю, і діти дві години ходили голодними. А мені боялися зізнатися.
За тиждень справи стали лише гіршими. За місяць я зрозуміла, що більше так не зможу. Забрала Микиту, речі, які змогла забрати, і поїхала до батьків.
Вони мене, звичайно, прийняли. Але засуджуючий погляд іноді буває промовистішим за будь-які розмови.
Увечері зателефонував Мишко. Він був у сказі. Тоді я сказала, що навіть якщо ми з ним більше не будемо разом, то буде краще для мене, ніж жити вп’ятеро під одним дахом. Моя психіка точно буде вдячна.
Такого він точно не очікував, тож зменшив тон і попросив мене повернутися. Обіцяв, що сидітиме з дітьми сам. Але я знаю, що тоді його або знизять, або з роботи виженуть. Декретів для чоловіків у нас поки що не вигадали.
Бути домогосподаркою – це добре. Коли є добувач, який тебе від усього вбереже. Але обслуговувати ще й двох дітей, яких я взагалі не знаю та й знати не хочу?!
Навіть не уявляю, якими словами вони мене називають за спиною. А я маю їм готувати, прибирати, прати. З якого переляку? Чи їхня мати потім приїде і мені зарплату виплатить за працю? Аліменти вона брала, не соромилася.
Ось тепер сиджу і думаю, яка ж я була дурна, що влізла на все це. Але що робити тепер не можу придумати. Як повернутися до чоловіка, але лише без його нестерпних дітей?
Навіть думка про інтернат була. Скажіть, це нормально взагалі чи просто я така погана людина? Вже просто сама побоююся. Ось до чого доводить стрес.