Я вийшла заміж, коли мені ледве перевалило за 20. Тоді я навіть уявити не могла, що ми розлучимося, адже життя без коханого чоловіка здавалося мені неможливим. Здавалося, що ми готові прожити все життя, незважаючи на будь-які труднощі. Але так тільки здавалося…
Якщо загалом, то рутина нас підім’яла під себе, ми перестали бути командою. Звичайно, було багато особистих нюансів, про які не слід говорити.
Іноді я знаходила мільйон причин розлучення, іноді мені здавалося, що немає жодної. І все ж таки ми розлучилися.
Життя після розлучення з чоловіком здавалося особливо самотнім, хоча люблячі мене близькі люди нікуди не поділися. Проте друзі та родичі часто не знали, як мені допомогти, якісь слова сказати, щоб втішити. Деякі взагалі говорили фрази, які тільки зробили боляче мені.
Мої батьки, замість того, щоб поцікавитись моїм станом, почуттями, постійно питають як і що далі. А особливо – де я тепер планую жити. Ми жили у квартирі чоловіка, тож минулого року квартиру бабусі віддали брату і він там з комфортом обжився.
Це було одне з непорозумінь між мною і чоловіком, він не міг зрозуміти, чому квартира оформлена бабусею на мене, але розпоряджаються нею родичі, як власною. Він же заборонив мені переписувати житло на матір чи брата.
Однією з найдурніших розмов вважаю нещодавню розмову з братом. Він якось приїхав у місто, де я зараз мешкаю, покликав в кафе. Ми не бачились декілька років і ніколи не були близьки, але ж я дурна посподівалась, що він хоче мене підтримати.
Брат сидів біля входу у дешевій кав’ярні. Поруч стояли у коробці троянди, гарні такі, одна до одної. Я люблю більше півонії, але дівчині будь-які квіти в радість. Особливо коли місяць-другий не посміхаєшься і не відчуваєш жодної приємної емоції.
Загалом, брат сказав, що вклав у квартиру гроші. Якщо я захочу там жити, то маю відшкодувати все вкладене. А продати її я взагалі не маю права, це пам’ять, я так не маю чинити з родиною.
Якщо мені вже треба буде повертатись, то краще до батьків. А він житиме у квартирі з, як він уже сказав, ремонтом. Каже, що грошей пішло багато і мені певно і так складно, куди ще й знайти як із ним розрахуватися.
Він усе випалив, знається, на одному диханні. Потім сказав, що вже піде. Квіти забрав із собою, певно у нього є якась дівчина, що потребує приємного більше ніж я.
До столику підійшов бариста і я зрозуміла, що ми навіть нічого не замовили. Ось така розмова по душах. І ось така підтримка.
