Колишній чоловік дуже роздратований, дзвонить чи не кожен день, чого не було за ним помічено жодного разу після розлучення. Звинувачує мене в тому, що я примудрилася налаштувати проти нього рідну маму.
Начебто знати вона його тепер не хоче, на поріг не пускає, посилає йти, звідки прийшов, а йти йому нікуди. А винна в цьому, на його думку, саме я. Хоча це й не так, просто свекруха виявилася нормальною жінкою. На мій подив.
Я вилетіла заміж мало не через шкільну лаву. Мені на момент одруження виповнилося вісімнадцять років, а чоловік був на десять років старший. Але ж у нас було таке кохання, таке кохання.
Можливо, якби були живі мої батьки, вони змогли б вставити мені мізки, але мене виховувала бабуся, якій мене переконати не вдалося.
Микита був просто як чарівний принц, який так гарно залицявся. Мене, нерозбещену дівчину, засипав комплементами, дарував квіти, водив за ручку в кіно, купував солодку вату і навіть читав вірші.
Я купалася в його увазі, мені здавалося, що ось воно – справжнє щастя. Я кохаю та кохана, мене носять на руках і обсипають квітами.
Мою ейфорію не перебило навіть знайомство зі свекрухою. А пройшло воно дуже напружено.
Мама чоловіка – жінка зі сталевим характером. Сама в дев’яності побудувала бізнес, відстояла його, досі підтримує на плаву, виростила одна сина, вивчила його і дала в руки професію.
На сина в неї були великі надії, зважаючи на все, а тут він притягує до неї знайомитися вчорашню школярку, без роду і племені, без освіти та з рожевими метеликами в голові. Звісно, мене прийняли максимально прохолодно. Я після тієї зустрічі навіть плакала, а Микита мене заспокоював.
Весілля ми таки зіграли, свекруха та моя бабуся сиділи там, як води в рот набравши. Таке відчуття, що у нас весілля, а у них поминки. Але мене це не хвилювало, це був найщасливіший день мого юного життя.
Потім був медовий місяць, переїзд до чоловіка, романтичні стосунки ще пів року, та новина про те, що ми чекаємо на дитину. Здавалося, що це якесь нескінченне свято. Я почувалася Попелюшкою, яка знайшла свого принца.
У той рік я не встигла вступити, бо була організація весілля, а потім подорож, але я вирішила, що ось вже наступного року точно вступлю. Думала вийти на роботу, але Микита заборонив.
– Ким ти зараз без освіти підеш? Касиром? Прибиральницею? Офіціанткою? Ні, моя дружина таким займатися не буде. Грошей вистачає, тож сиди вдома. Ось вступиш до університету, потім влаштуєшся на нормальну роботу.
Потім новина про майбутню дитину перенесла вступ на невизначений термін. Яке навчання – тут скоро малюк буде. До того ж проблем із грошима ми насправді не мали.
Мама чоловіка віддала під його керівництво одну свою крамницю, яка приносила стабільний дохід. Тож голод нам не загрожував.
Свекруха та моя бабуся одностайно заявили, що з дитиною ми поквапилися. Але робити вже не було нічого, дитина росла у мене під серцем.
Зʼявилась дитина, вся моя увага була прикута до неї. Я дуже боялася щось зробити неправильно, сильно переживала через кожен плач, здавалося, що я тільки роблю погано своїй дитині. Часто плакала, бо психологічно було дуже важко.
Чоловіка ж почало все дратувати – я, дитина, наш побут. Щодня він знаходив привід для невдоволення.
Після року від появи нашої дочки чоловік почав ночувати десь поза домом. Казав, що справи на роботі, тож затримався, потім казав, що йому треба виспатися та відпочити, а вдома він цього собі дозволити не може. Винна зазвичай у цьому була в нього я.
Але я продовжувала вірити, що все налагодиться, ми переживемо цю кризу, все буде гаразд. Тому заява чоловіка, що ми розлучаємося, стала для мене несподіванкою.
Мені сказали, що треба збирати речі та звільняти квартиру. Далі все було, як у тумані.
Прийшла я назад до бабусі разом із дочкою. Загалом не розуміла, що далі робити, все відбувалося, як уві сні. Мені щось говорили, я робила.
Сказали щось підписати – підписала, сказали поїсти, поїла, помитися – помилася. Я навіть розлучення не пам’ятаю, бо підписала якісь папери, а згодом усе сталося без моєї участі.
Бабуся розривалася, дбаючи про правнучку і мене, я ж не могла себе ніяк зібрати з тих уламків, що від мене залишив Микита. Навіть прихід свекрухи не справив на мене враження. Почуття ніби мене хтось вимкнув.
– Микита сказав, що розлучився з тобою, бо дізнався, що дитину ти нагуляла. Це правда? – Свекруха не стала ходити навкруги.
Я заперечливо похитала головою. Мені так і не було зрозуміло, чому ми розлучилися. Але дитина була точно від Микити.
Він у мене був першим та єдиним чоловіком. Про це я і сказала його мамі. Вона заявила, що хоче провести тест ДНК. Бабуся влаштувала сварку, але я її зупинила. Нехай проводять, мені приховувати нема чого.
Тест підтвердив мої слова. Свекруха сама приїхала і сказала мені про це.
– Це моя провина, що син виріс такий негідник. Його я вже переробити не зможу, пізно. Але я зроблю все, щоб виправити те, що він накоїв.
свекруха вперше обняла мене, а потім бабуся вивела мене з кухні, де вони зі свекрухою довго про щось говорили. З того дня наше життя змінилося.
Завдяки свекрусі у нашій з бабусею квартирі було зроблено ремонт. Бабуся пішла з роботи, щоб сидіти з правнучкою, а мене відправили вступати в університет.
Грошами та продуктами нам допомагала свекруха. Вона ж доклала всіх сил, щоб витягти бабусю, коли та злягла. Жаль, що не вдалося. Саме свекруха підтримувала мене після її похорону.
Я у розлученні вже вісім років. Свою свекруху я вже давно називаю мамою, бо вона насправді замінила мені її.
За ці роки ми стали дуже близькими. Після того, як не стало бабусі в мене, крім неї та доньки, не залишилося нікого.
Про Микиту ми ніколи не розмовляли. Я знаю, що після того, як розкрилася його брехня, мама з ним жорстко поговорила, і якийсь час вони не спілкувалися.
Що там було далі, я не в курсі. Тема була для нас табу. Сам Микита в полі мого зору не з’являвся.
А нещодавно він мені зателефонував. Я навіть не одразу зрозуміла, що за Микита мені дзвонить. Але коли полився потік звинувачень, все стало на свої місця.
Він кричав, що я підступна, налаштувала його маму проти нього, щоб втертися до неї в довіру та зайняти його місце. Наговорив купу гидот і пообіцяв поквитатися.
Гарний син. Коли мамі робили операцію на серці, навіть у лікарні ніколи не з’явився. Коли вона в аварію потрапила, також його не було поряд. А тепер йому, мабуть, іти нікуди, раз про матір через вісім років згадав, ще й номер мій не полінувався знайти.
Мамі про нашу розмову я нічого казати не хочу. Не треба їй зайвий раз нервувати. Тим більше через такий шматок лайна як Микита.
Якщо він особисто заявиться права встановлювати, то я зроблю все щоб він про це пошкодував. За вісім років я сильно змінилася, і більше немає тієї наївної, юної та беззахисної дівчинки, яку він колись покинув.
