Колишня дружина Катя врятувала життя Івана

Десять років тому я розлучився зі своєю дружиною. Я дуже сильно любив її, навіть занадто сильно. Це і стало причиною нашого розлучення.

Я весь час до всіх ревнував її, навіть до її ж матері. Якщо Катя затримувалася на роботі або ще десь, я починав нервувати, панікувати, не знаходив собі місця. Коли ж Катя приходила додому, я влаштовував їй справжній допит: де була, коли і з ким? Одного разу, повертаючись з роботи, я побачив на вулиці в коробці маленького цуценя. Я взяв його, сунув за пазуху і поніс додому. Я думав, що Катю порадує такий подарунок.

Але, коли зайшов в квартиру, там нікого не виявилося. На столі лежала записка: Пробач, я тебе кохаю, але більше так не можу. Не шукай мене.

За ці десять років я так собі нікого і не знайшов. Я повністю занурився в роботу. Мене відправили у відрядження в місто, яке знаходилося  в двохстах кілометрах від мого.

Я впорався з усіма робочими справами, купив квиток на автобус. До його відправлення залишалося чотири години. Я вирішив погуляти по зимовому місту. Якою несподіванкою для мене було зустріти тут мою колишню дружину. За ці десять років вона зовсім не змінилася, хіба що стала досить блідою.

Ми сіли з нею в якомусь торгово-розважальному центрі і стали базікати про все. Чим довше я перебував з нею, тим більше розумів, що мої почуття до неї досі не охололи. По ній було видно те ж саме. Я глянув на годинник. До відправлення мого автобуса залишалася одна година. Я почав прощатися з Катею.

– Можна я попрошу тебе про одну послугу? Це не займе багато часу – сказала моя колишня дружина.
– Так звісно. Чим я можу допомогти тобі?

– Можеш сходити зі мною в одне місце? Я могла б і сама, але мені хочеться сходити туди з тобою.

І ми вирушили в дорогу. Ми зайшли в якусь будівлю. І переходили з одного крила будівлі в інше. Я не розумів, що це за кантора. У будівлі були люди різного віку. Катя зупинилася перед якимось кабінетом. Вона посміхнулася, прочинила двері і сказала:

– Я дуже рада, що зустріла тебе! Спасибі, що ти пішов сюди зі мною.

Це прозвучало, як прощання. Катя закрила двері. Я сів на стілець і потер долонями обличчя. Коли я відкрив очі, переді мною був старий, напівзруйнований коридор. Вся будівля була занедбаною. Я в розгубленості почав вибиратися.

Поспішив на автостанцію, але на автобус все-таки запізнився. Я купив квиток на наступний рейс. Добрався до будинку. Я знайшов свою колишню тещу. Прийшов до неї запитати про Катю. Вона сказала мені, що Катя померла через місяць після нашого розлучення.

Я не міг у це повірити і попросив показати мені могилу Каті. Валентина Вікторівна відвела мене на кладовище. Катя з відкритою посмішкою дивилася на мене з фото на пам’ятнику. Я нічого не розумів. У вечірніх новинах я дізнався, що автобус, на який я спізнився, з’їхав з дороги і впав у річку. Ніхто не вижив. Катя знала, що може зі мною статися, і з’явилася, щоб врятувати мене. Дякую Катя…