Офіціант ледве встиг розставити тарілки із запеченим блакитним тунцем, а Віталій уже з розмаху гупнув важкою виделкою по накрохмаленій скатертині.
– Ванюхо, ти глянь навкруги! – Оголосив він, широко розкинувши руки в сторони.
Офіціант злякано відсахнувся до тумби сервіровки.
– Можемо собі дозволити! Центр міста, панорамне вікно, блакитний тунець на сріблі. Хто цей куш урвав? Я урвав!
Раїса не ворухнулася. Темно-синій жакет сидів на ній суворо, але під вузьким коміром шию немилосердно тисло.
Важке золоте кольє з дрібною доріжкою каміння Віталік велів начепити перед самим виходом. Подарував його пів року тому, на її сорок три роки, знявши пристойну суму з рахунку контори, а потім дорікав кожною гривнею при будь-яких гостях.
Навпроти сидів Іван. Він оглянув сусідів за дальніми столами і похитав головою.
– Охолонь трохи, Віталіку. Контракт ми лише підписали. А ось відвантаження першої партії гідророзподільників ще навіть не розпочиналося. Завод зволікає із паспортами на вузли.
– Та начхати мені з дзвіниці на їхні паспорти! – Віталій крутнув масивну золоту запонку на манжеті.
– Я їхнього комерційного позавчора в лазні так притис, що вони, як миленькі все віддадуть. У мене хватка звіряча! Чистий вовк!
– Стривай хвалитися, – тихо втрутилася Рая.
Чоловік не повернув голови, продовжуючи накладати собі рибу.
– Я вчора чотири години сиділа на телефоні з їхнім головним технологом, – продовжила Раїса. – Якщо до вечора п’ятниці ми не надамо робочих схем монтажу під їх кранові шасі, відвантаження знімуть з графіка. Заводська комісія накладну не погодить.
Обличчя Віталія потемніло. Він шумно відкинув ніж на край блюда.
– Райко, ось тобі обов’язково влізти зі своєю похмурою тягомотиною? – він глянув на Івана, шукаючи співчуття.
– Чоловіки перемогу святкують, гроші до хати йдуть! А вона знову для папірця та регламенту. Ну, що за характер? Весь апетит людині зіпсувала!
Лілія, що сиділа поруч із чоловіком, навіть виделку опустила. Тонкий срібний браслет на її зап’ясті сухо стукнув об край столу.
– Віталію, ти б корону руками притримав, бо вуха віддавить, зауважила Ліля.
– Сором який – на весь зал хвалитися! Якби Рая ночами креслення вузлів не вивіряла, твоя звіряча хватка ще минулої осені полетіла б у трубу разом із неустойкою.
– Лілю, ти у виробництво не лізь, гаразд? – огризнувся Віталій.
– Ваша бабська справа проста: дякувати, цвісти і з картки спускати те, що ми заробляємо. Сиділа б удома, фіранки вибирала, так ні – лізе в стратегію!
Раїса дивилася на чоловіка прямо, не опускаючи підборіддя.
Двадцять один рік тому вони починали у сирому ангарі на товарній станції. Віталік тоді крутив іржаві гайки на старих автокранах, збиваючи пальці, а вона ночами розбиралася в каталогах імпортної гідравліки.
Вона сама моталася нічними потягами за запчастинами, вела переговори з першими замовниками і вибивала відстрочення платежів, коли конторі не було чим платити за світло.
А коли пішли солідні гроші, Віталій пересів на величезний позашляховик, змінив светр на сорочки з відливом і швидко повірив, що вся техніка в окрузі крутиться лише від його грізного погляду.
Раїса залишилася на господарстві. Хтось мав тримати зв’язок із заводами та бригадами, поки генеральний директор зображував господаря життя.
– Чого ти закрила рота? – Віталій втупив у неї каламутний погляд. – Образилася? А ти не ображайся. Ти на “побрякушку” на своїй шиї глянь. Інша б на твоєму місці по струнці ходила і чоловікові в рот заглядала!
– Припини ганьбитись при людях, – відповіла Рая.
– Ганьбитися? – Віталій сунув руку у внутрішню кишеню сірого піджака.
– Ні, люба моя! Свято триває, але правила гри настав час міняти. Ванюхо, будь свідком.
Він кинув на скатертину щільний аркуш із синьою печаткою.
– Ось тут розпишись, Раю. Нова порука за кредитною лінією на купівлю нової бази. Банк вимагає підпис дружини. Давай, черкни закорючку, і вільна.
Іван перехопив аркуш зі столу, пробіг очима верхні рядки і насупився.
– Віталіку, ми ж домовилися цей папір спочатку до юристів відвезти. Тут застава драконівська, під все обладнання сервісу!
– Розберемося без сопливих! – гукнув Віталій.
– Зараз я вирішую! Райка підпише, бо подітися їй нікуди. А потім ми поговоримо про головне.
Він підвівся з-за столу, картинно розправивши плечі перед затишним залом.
– Я подаю на розлучення, – голосно, смакуючи кожне слово, оголосив Віталій. – Завтра з ранку. Досить з мене цієї кислої фізіономії. Я чоловік у розквіті сил, мені розмах потрібен, статус! А ти мене двадцять років поспіль тягнеш своїми вічними розрахунками.
Лілія поперхнулася мінеральною водою і схопилася за серветку.
– Ти у своєму розумі? – Видихнула вона. – Віталю, у тебе дах остаточно з’їхав?
– Абсолютно у своєму! – кинув він, дивлячись на дружину згори донизу.
– Квартиру велику розмінювати не дозволю, навіть не сподівайся! Зніму тобі кут на околиці, так і бути. На життя підкину трохи, я не звір. Але до сервісу та баз навіть на гарм.атний пос.тріл не підійдеш. Моя контора! Від воріт до останнього під’йомника!
За сусідніми столиками припинили дзвеніти приладами.
Раїса не ворухнулася. Пальці міцніше стиснули край тканинної серветки на колінах. Кілька секунд вона просто дивилася на чоловіка з червоними плямами на шиї, як на чужого, не вірячи, що віддала цій людині кращі роки.
В голові вихором промайнули і крижаний бокс із замерзлими трубами, і безсонні ночі над схемами гідравліки, і нескінченні дзвінки розгніваним клієнтам, коли Віталік бенкетував після вдалої угоди та забував відправити машини на об’єкт.
– Значить, твоя контора? – тихо перепитала вона.
– А чия ще? – засміявся чоловік, задоволений ефектом.
– Ти без мене ніхто! Нуль без палички! Сиділа за моєю широкою спиною на готовому, хліб жувала! Я тебе людиною зробив, ресторанами возив, золотом обсипав. Тож сиди та радуйся, що взагалі хоч щось даю!
Раїса повільно підняла руки до горла. Замок кольє виявився тугим, метал неприємно подряпнув шкіру. Один короткий рух пальців – і важкий ланцюг зісковзнув у її долоню.
Віталій затнувся, дивлячись на затиснуті в її руці каміння.
– Ти що затіяла? – пробурмотів він.
Раїса встала зі стільця. Не кваплячись, зробила два кроки до його крісла. В її очах не було ні сльозинки, ні крику – тільки глуха, виморожена порожнеча.
Вона розтиснула пальці прямо над його високим келихом із золотавим брютом.
Прикраса з глухим стукотом пішла на дно. Напій завирував, бризки виплеснулися через тонкий край, заливши білу манжету Віталія та роздрукований банківський бланк.
– Подавись своїм золотом, стратеге, – сказала Рая.
Вона повернулася до столу, взяла свій пухкий робочий блокнот у потертій тканинній палітурці, де від руки були записані прямі телефони начальників заводських цехів, диспетчерів і бригадирів, і попрямувала до гардеробу.
– Стояти! – гаркнув чоловік, сіпнувшись слідом, але зачепився черевиком за ніжку крісла і ледве втримав рівновагу.
– Ти куди пішла? Блокнот поклади на стіл, це майно підприємства! Ти пішки підеш, зрозуміла? Без гривні світом пущу!
Раїса навіть кроку не зменшила. Двері ресторану зачинилися за нею без жодного звуку.
Іван довго дивився на залиту скатертину, потім гидливо зиркнув на приятеля. Той із розлюченістю пхав два пальці в келих, намагаючись підчепити ланцюжок з дна.
– Ну й дурень ти, Віталіку, – похитав головою Іван.
– Та начхати мені! – прохрипів Віталій, обтираючи мокрі пальці об низ піджака.
– Завтра сама приповзе на колінах! Кому вона потрібна на п’ятому десятку? Без моїх грошей за тиждень вовком завиє!
– Ти реально нічого не розумієш? – Іван глянув на нього з неприхованим жалем.
– Ти з ким працювати зібрався завтра? Верстати самі крутитимуться?
Віталій завмер із мокрим ланцюжком у кулаку.
– Що?
– Хто креслення на крани погодить? – з натиском спитав Іван.
– Ти хоч один каталожний номер гідродвигуна знаєш напам’ять? Заводські інженери з тобою навіть вітатися гидують, бо ти двох слів по техніці зв’язати не вмієш.
– Водії на базі слухають лише Раїсу! Бригадири дзвонять лише їй! А ти для них просто галасливий мужик з гонором, який тільки щоки надувати майстер.
Обличчя Віталія налилося густою фарбою. Він смикнув комір сорочки, намагаючись щось вигукнути, але повітря застрягло в горлі.
– Лілю, ходімо, – Іван кинув на край столу кілька купюр за вечерю. – Робити тут нічого.
Вони вийшли, залишивши Віталія одного посеред блискучої зали – з мокрим рукавом, залитим банківським бланком і рибою, що охолола на тарілці.
Вранці наступного дня Віталій заявився на базу зрання, вирішивши показати колективу залізну руку.
Проте все пішло навперекіс з перших хвилин. У диспетчерській стояв гомін. На лінії зібралося п’ять автокранів, а водії сиділи на лавках біля паркану та диміли, не заводячи двигуни.
– Чого розсілися? – заволав Віталій, вискакуючи з машини. – Ану по машинах! Графік горить!
Літній бригадир дядько Юра навіть не ворухнувся.
– Який графік, Віталію Сергійовичу? Дорожніх листів немає. Заявки на завод не підписано. Раїса Миколаївна вчора ввечері передала, що справи здала. А ми без її накладних із бази ні колесом не зрушимо. Хто солярку списуватиме? Ти?
– Я тут директор! – здійнявся Віталік. – Швидко за кермо, кому сказано! Усіх премій позбавлю!
– Та позбавляй, – сплюнув під ноги бригадир. – Нам за минулий місяць ще авансу не закрито. Рая обіцяла сьогодні з ранку переказати, та ось телефон у неї вимкнено. Тож ти спочатку гроші покажи, начальнику.
Віталій кинувся до кабінету, плюхнувся у крісло та відчинив робочий комп’ютер.
Але був потрібний системний пароль від порталу поставок, який завжди пам’ятала лише дружина. Усі папки на робочому столі були зашифровані, а журнал заявок лежав порожнім – паперовий оригінал Раїса забрала з собою.
Він схопив мобільник та набрав завод.
– З’єднайте з головним технологом! – гаркнув він секретарці.
– Слухаю вас, – обізвався в слухавці сухий старечий голос технолога.
– Це Віталій, генеральний! Ми сьогодні відвантажуємо десять вузлів. Готуйте приймання та оплату!
У слухавці зависла довга пауза.
– Який Віталій? А, директор… Шановний, ви мені вчора обіцяли монтажні схеми до полудня надіслати. Де вони?
– Та надішлю я ваші схеми, чого ви до нісенітниці чіпляєтеся! – закипів Віталій.
– Вузли нові, з голочки, вантажте на платформи!
– Без затверджених схем та підпису вашого провідного інженера Раїси Миколаївни, я цей брухт і на поріг цеху не пущу, – відрізала технолог.
– У мене комісія технагляду за три дні. Якщо до завтрашнього ранку документів не буде, ми розриваємо контракт і виставляємо штрафні санкції за зрив термінів. Усього доброго.
Гудки у слухавці звучали, як уд.ари молота.
Віталій шпурнув телефон на стіл, схопився за голову і втупився у вікно. На дворі бази водії вже мовчки складали рукавиці в інструментальні ящики та розходилися по домівках.
На обід прийшла звістка з банку: у кредитній лінії на розширення відмовлено. Без поруки другого засновника та без підтверджених контрактів служба безпеки завернула заявку.
Цілий тиждень Віталій метався містом. Спочатку він писав Раїсі повідомлення з погрозами, обіцяв нацькувати на неї знайомих дільничних, відібрати квартиру і залишити без грошей. Раїса не відповідала.
Потім, коли із заводу прилетів офіційний папір про розірвання угоди та штрафні санкції, тон його повідомлень різко змінився.
Він писав ночами, скаржився на тиск, що підскочив, згадував їх голодну молодість у боксі і пропонував стати рівноправними партнерами з рівними частками.
Раїса просто відправила його номер до чорного списку.
***
Через чотири місяці в кабінеті нового сервісного центру пахло свіжою штукатуркою та гарною меленою кавою.
Іван сидів біля підвіконня, перегортаючи свіжу специфікацію на постачання гідравлічних помп.
– Значить, компанія “Гідросила” затвердила наш графік без зайвих запитань? – спитав він, підводячи очі.
– Затвердила із першої спроби, – відповіла Раїса.
Вона зробила ковток із кухля і зачинила робочий блокнот.
– Перша машина вже пішла на завантаження. Усі наші мужики з бази перейшли до нас, жоден з Віталієм не залишився. Дядько Юра вчора особисто перевірив гідравліку на тягачах.
– Віталік учора знову з’явився, – Іван похитав головою з легкою усмішкою, – чатував мене біля стоянки. Намагався тиснути на жалість. Розповідав, що я зрадник, а ти в нього бізнес із-під носа забрала.
– Ніхто в нього нічого не забирав, – озвалася Раїса.
– Базу він сам зачинив через два місяці після того скандалу. Коли завод виставив штрафні санкції, а банк заблокував рахунки за борги, його хватка миттєво здулася.
Віталій, звісно, жодної краплі не змінився. Втративши сервісний центр та позашляховик за борги, він перебрався у фанерний вагончик на старій товарній станції.
Тепер він перепродував через інтернет китайські клапани та копійчані сальники. Вечорами він збирав навколо себе таких самих неприкаяних мужиків, та наливав їм дешеву настоянку.
А потім годинами люто доводив, що в цьому житті нікому не можна вірити, а баби не здатні оцінити справжнього розмаху широкої чоловічої душі.
Раїса поправила комір темно-синього жакета. Шия без золота і чужих нарікань була напрочуд легкою і вільною.
– Ходімо перекусимо? – запропонував Іван, підводячись. – Тут у сусідньому провулку гарну пекарню відчинили, там гарячі пироги з судаком печуть.
– Із задоволенням, – усміхнулася Рая. – Гарячі пироги – це топчик…
Як вам закиди чоловіка? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
