Снігу намело до самих дахів. Вдень такий білий, що очі сліпить, і лише подекуди – з блакитним відливом.
Вже вдосталь накатавшись на санчатах, молодь розбрелася по домівках. Та хіба ж заснеш у такі ночі, коли святкові ворожіння йдуть?
Мар’яна, Клавдія, Людмила та Ганна сиділи за столом, поставивши на підлогу блюдце із зерном, дзеркало, воду, і міркували, як би ще півня принести.
– Ой, дівчата, то його опівночі треба нести, – згадала Клавдія.
– Так ми весь курник переполошимо, – завагалася Мар’яна.
– Нічого, потерплять, треба ж нам поворожити на наречених, – сказала Людмила.
– Ой, а я побоююся, – прошепотіла Ганна, – а що, як він підійде до води, то й наречений буде любителем напоїв.
– А мені боязко, що до дзеркала підійде, – буде в мене чоловік чепуритись, та за дівками бігати.
У небі з’явився місяць, і стало світліше. Сніг переливався від небесного світила, над дахами будинків із труб ішов дим.
Біля воріт Степанових стояли четверо хлопців, лузгаючи насіння, і поглядаючи на віконце Пасічникових, що світилося. В цьому будинку приготувалися ворожити чотири подружки.
Чутки про те, що дівчата будуть ворожити, просочилися тонким струмком, і здивували хлопців.
– А давайте нажахаємо їх, – запропонував Павло – задерикуватий, веселий хлопець.
– Сніжком у вікно кинемо, чи постукаємо, – одразу схопився за цю думку Серьога.
– Ні, так їх не проймеш,- махнув рукою Микола,- краще у двері стукати, та гарчати, враз розбіжаться.
– А краще кожух вивернути навиворіт, сажею обличчя змастити, й так у вікно постукати, чи у двері заскочити, – загорівшись пропозицією, підказав Павло.
Хлопці схвально зареготали, передчуваючи, як дівчата верещатимуть. І тільки Михайло стояв, не промовивши ні слова, і не засміявшись.
Опівночі, коли дівчата спіймали півня, щоправда, строкатого, коричнево-золотистого (чорного не було), і з серцем, що б’ється від хвилювання і страху, завмерли в очікуванні, що ж зробить зляканий півень – двері в хату відчинилися.
На порозі стояв молодий хлопець – у світлі мерехтливого вогника свічки, обличчя відразу й не розгледіти.
Дівчата, як за сигналом, заверещали, остаточно злякавши нещасного півня, який з переляку, забився під ліжко.
Хлопець пройшов до столу, і повернув лампочку – одразу в хаті стало видно. Дівчата сховалися у світлиці, продовжуючи верещати.
– Та замовкніть ви, врешті! – подав голос гість. – Михайло я, Польовий, до Ганни прийшов.
Дівчата висунулися з кімнати, ще до кінця не повіривши, що це, справді, Михайло.
– Ось він я, справжній, – покрутився він, намагаючись переконати дівчат у своїй реальній присутності. – Ганно, виходь, я – твій наречений, нема чого ворожити на будь-кого. Виходь, сватаю я тебе.
– Чи ти дурний? – майже заїкаючись, озвалася Мар’яна, – ми тут трохи від страху не луснули, а ти свататися опівночі надумав!
– Так треба було двері за собою замикати, – сказав Михайло, – коротше, Ганно, ворожи не ворожи, а я твій суджений. Прийшов, щоб додому тебе проводити, а то наворожиш собі казна-кого.
Ганна дивилася зляканими очима на чубатого Михайла і, здавалося, навіть її світлі коси тремтіли, бо не прийшла ще до тями після його раптової появи.
Звісно, вона знала його, ну була справа – переглядалися, навіть танцювали якось разом. Але не думала вона, що Мишко так рішуче напроситься у наречені.
А Михайло, тим часом узяв шубу Ганни, і спитав:
– Де там твоє взуття? Одягайся, взувайся…
І вона, мов зачарована, мовчки стала одягатися, і так само, мовчки, вони вийшли з дому.
За воротами хлопці свиснули їм у слід.
– Ех, Мишко, такий цирк нам зіпсував, вломився раніше часу, та ще й Ганну з собою повів.
Десь через пів століття, коли у Польових уже онуки виросли, Михайло Петрович частенько любив згадувати, як він свою майбутню наречену прямо зі святкових ворожок повів.
– От нахаба, – сміялася Ганна Тимофіївна, – раз у житті зібралася поворожити, а він не дав!
– А ти не задоволена? – допитував її чоловік.
Ганна Тимофіївна, хитро глянувши на нього, відповіла:
– Хоч і не довелося поворожити, а з нареченим угадала!
Ось так, дорогі читачі, згадалася мені зимонька-зима з далекого минулого. Не такі зараз зими, снігу майже немає. Та й ворожити наша молодь вряд чи буде, хіба що для сміху! Але життя продовжується! Добра всім, та теплих історій!
