Ольга вже кілька років жила одна в невеликій хатині на околиці села. Втім, коли жінка чула таке на свою адресу, їй ставало смішно:
– Та хіба ж я одна? – Відповідала вона, – Нііі, ви що, у мене велика родина!
Сільські пліткарки посміхалися і кивали, а за спиною Ольги переглядалися, покручуючи пальцем біля скроні, мовляв, бабуся з “цікавинкою”, родина в неї, як же, ні чоловіка, ні дітей, одні тварини…
Ось цих самих тварин Ольга і називала родиною. І начхати їй було на думку селян, які вважали, що коли вже тримати живність, то для справи, худобу чи птицю, ну, пса одного для охорони, та кішку, щоб мишей ловила.
Котів у Ольги було п’ятеро, і чотири собаки. І всі вони, подумати тільки, жили в хаті, а не на подвір’ї, де їм саме місце. Так казали сусіди.
Між собою говорили, бо знали – «цій ненормальній» говорити марно, вона лише розсміється у відповідь:
– Та ви що, ні-ні, вистачить із них вулиці, нам удома добре всім разом.
П’ять років тому Ольга втратила чоловіка та сина в один день. Вони поверталися з риболовлі, і на трасі навантажена фура вилетіла на зустрічку.
Якось прийшовши до тями, Ольга зрозуміла, що не може жити у квартирі, де все нагадує про улюблених людей, не може ходити тими ж вулицями, та в ті ж крамниці, що й раніше, з ними. А ще, ці співчутливі погляди сусідів.
Через пів року вона продала квартиру і разом із кішкою Дусею переїхала до невеликого села, купивши будинок на околиці. Влітку займалася городом, а як наставала зима, влаштувалася на роботу до їдальні у райцентрі.
І всіх своїх тварин привезла звідти у різний час. Хтось на вокзалі жебракував, а хтось до їдальні приходив у пошуках їжі.
Ось так і зібралася у самотньої жінки велика сім’я, що складається з рідних душ, у минулому теж самотніх і чимало тих, що постраждали.
Але добре серце Ольги зцілювало їхні душевні рани, і вони відповідали їй тим самим. Любові та тепла вистачало на всіх.
І їжі вистачало, хоч було й непросто. Жінка розуміла, що не може нескінченно привозити додому тварин, і вкотре обіцяла сама собі – більше нікого.
Собака не рухалася, але й не чинила опір, коли жінка стала витягувати її з-під лави. Тварині було вже майже однаково, вона збиралася залишити цей жорстокий світ.
Пізніше Ольга так і не змогла згадати, як дісталася будівлі автостанції з двома важкими сумками та собакою на руках.
Увійшовши всередину, вона розташувалася в найдальшому кутку в залі очікування і почала енергійно гладити та розтирати нещасну тварину, по черзі гріючи в долонях її лапи.
– Давай, мила, приходь до тями, нам ще додому добиратися. Будеш ти у нас п’ятою собакою, для рівного рахунку, – примовляла Ольга.
Вона дістала з сумки котлетку та запропонувала їй. Та спершу відмовлялася, але, трохи відігрівшись, мабуть, передумала покидати цей світ, погляд її пожвавішав, і вона прийняла частування.
За годину жінка з собакою голосували на трасі, що вдієш, автобус-то давно пішов. Ольга спорудила зі свого пояса подобу нашийника і повідця, хоча собака, названа Мілою, йшла за нею, майже притискаючись до ніг.
А ще через десять хвилин, не вірячи у свою удачу, вони забиралися в теплий салон машини, що зупинилася.
– Ой, дякую вам! Не хвилюйтеся, я собаку на коліна посаджу, вона нічого не забруднить, – тараторила Ольга.
– А я й не хвилююся, – відповів їй водій, – нехай на сидінні їде, навіщо ж на коліна. Собачка-то не маленька …
Але Міла притулилася до Ольги, все ще тремтячи, і справді дивом вмістилася на її колінах.
– Просто… нам так тепліше, – посміхнулася Ольга.
Чоловік кивнув, нічого не відповівши, тільки глянув на пояс, зав’язаний навколо собачої шиї, і ввімкнув грубку.
Їхали мовчки. Ольга обіймала пригріту Мілу і задумливо дивилася вперед, на сніжинки, що шалено мчали назустріч, підсвічені фарами…
Водій крадькома поглядав на красивий профіль жінки, яка сиділа поруч, та притискала до себе врятованого собаку.
Так, він здогадався, що вона підібрала її й зараз везла додому. Жінка виглядала трохи втомленою, але спокійною та щасливою.
Він підвіз їх до будинку і вийшов з машини, допомагаючи донести сумки. Снігу намело вже чимало, тож чоловікові довелося добре штовхнути плечем хитку хвіртку. Іржаві петлі не витримали, надламавшись, і хвіртка остаточно завалилася на бік.
– Не звертайте уваги, – Ольга зітхнула, – давно настав час ремонтувати.
З дому долинав багатоголосий гавкіт і нявкання. Господиня поквапилась до дверей, відчинила, і вся її велика родина висипала надвір.
– Ну що, загубили мене? Ну все, все, приїхала, куди ж я від вас подінусь! Знайомтеся ось, поповнення прибуло.
Міла невпевнено виглядала з-за ніг своєї рятівниці. Собачки Ольги виляли хвостиками та тягли носи до сумок, які все ще тримав чоловік.
– Ой, та що ж ми стоїмо, – схаменулась господиня, – проходьте в будинок, якщо вас не лякає наша велика родина. Може, чаю хочете?
Чоловік заніс сумки, але проходити не став:
– Пізно вже, я поїду. А ви годуйте родину, вони на вас так чекали…
Наступного дня, ближче до обіду, на подвір’ї раптом пролунав якийсь стукіт. Накинувши куртку, Ольга вийшла з дому та побачила вчорашнього водія. Він прибивав нові петлі до хвіртки, розклавши навколо привезені з собою інструменти.
Побачивши Ольгу, чоловік усміхнувся:
– Доброго дня! Я вам учора хвіртку зламав, от, лагодити приїхав… Мене, до речі, Володимир звуть, а вас?
– Ольга…
Хвостата родина з цікавістю обнюхувала вчорашнього гостя. Він гладив їх, присівши навпочіпки.
– Олю, не мерзніть, йдіть до будинку. Я скоро закінчу і від чаю не відмовлюся. Там, до речі, тортик у машині. І деякі гостинці для вашої великої родини.
Як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло… Ось така сумна історія зі щасливим кінцем трапилася. Більше б нам таких “Ольг”!
А ви що скажете з цього приводу? Як вам вчинок Ольги? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
