Ганна Сергіївна Самойлова завжди говорила, що головне у житті – це порядок. Порядок у будинку, порядок у думках, порядок у стосунках.
Її двокімнатна квартира в центрі міста дихала цим порядком: речі лежали на своїх місцях, книги стояли рівними рядами на полицях, а на кухні завжди смачно пахло.
У цій квартирі пройшло все її життя. Колись вона належала її батькам, у ній вона прожила двадцять шість років із чоловіком, тут виростила двох синів – Ігоря та Олега.
Тепер вона вдова, сини вже дорослі, обзавелися своїми сім’ями, і вона залишилася сама. Одна, але не самотня – у її будинку завжди було галасливо від дитячих голосів: діти та онуки не забували Ганну Сергіївну.
Олег одружився відразу після університету на Зої, жвавій та господарській дівчині, яка швидко подарувала йому двох доньок – Надю та Віру.
Ігор довго шукав свою «половину» й одружився пізно. Його дружина – Ніна – від першого шлюбу вже мала сина Андрія. Спільних дітей у пари не сталося.
Ганна Сергіївна прийняла всіх. Ніна, спочатку боязка та трохи насторожена, згодом відчула себе членом родини.
Андрій – хлопчик із серйозними очима, який довго соромився називати Ганну Сергіївну бабусею, за рік уже повністю освоївся на дачі.
Особливо шумно ставало тут улітку. Шість соток у дачному кооперативі – не таке вже й багатство, але скільки радості вони приносили!
Ганна Сергіївна любила це місце. Тут, у невеликому будиночку з верандою, де вранці пахло свіжістю та кропом, збиралася вся родина.
– Бабу, а можна ми з Вірою посадимо свої квіти? – питала старша онука Надя із серйозним обличчям.
– Звісно, моя хороша. Он там, біля паркану, – кивала Ганна Сергіївна. – І не забувайте поливати, чуєте?
Дівчата бігли з маленькими лопатками та лійками, а Ганна Сергіївна дивилася їм услід і посміхалася. Андрій зазвичай у цей час сидів на ґанку з книгою або допомагав батькові лагодити стару тачку. Ніна та Зоя пололи та поливали грядки, перекидаючись жартами. Олег лагодив паркан.
– Ігорю, – питає брата Олег. – Ти так багато часу на дачі проводиш. Дружина відпускає?
– Ніна? Вона на своїй роботі з ранку до вечора. Андрій більше зі мною. А він любить дачу.
Так і жили. Разом садили, разом доглядали город, разом збирали врожай. Жодних суперечок – кому дістанеться більше картоплі та огірків – ніколи не було. А якщо треба було поправити паркан чи полагодити ґанок, – то це робив той, хто був вільний.
Роки минали. Здоров’я Ганни Сергіївни почало здавати. Все частіше вона думала про те, що буде після неї.
– Мамо, ти чого така задумлива? – запитав її одного разу Олег.
– Так, про життя думаю, – ухильно відповіла вона.
Вона знала, що треба залишити заповіт. Але як поділити? Квартира, дача… У сім’ї ніколи не обговорювали питання спадщини, але за умовчанням вважалося, що і квартира, і дача Ганни Сергіївни дістануться Ігорю та Олегу.
Ганна Сергіївна бачила, як вони ставляться до своїх дітей. Ігор – до Андрія, який став йому майже рідним. Олег – до Наді та Віри, своїх дочок. Вона думала про майбутнє синів та онуків. І в якийсь момент ухвалила рішення.
Нічого нікому не сказавши, Ганна Сергіївна пішла до нотаріуса і склала заповіт. А потім написала листа. Короткий, але в ньому пояснила, чому зробила так, а не інакше.
Вона поклала листа в конверт, заклеїла його у нотаріуса і більше ніколи про нього не згадувала. До останніх днів.
А сім’я продовжувала жити, і все в них було добре, майже бездоганно. Але все змінилося, коли з’ясувалося, що Ганна Сергіївна залишила заповіт.
Ознайомилися з ним через місяць після її відходу, а сперечалися і сварилися доти, доки остаточно не оформили документи.
Зміст заповіту був несподіваним для всіх.
– Квартира переходить у рівних частках онукам: Надії Олегівні Самойловій та Вірі Олегівні Самойловій, – монотонно читав нотаріус. – Дача ділиться між Ігорем Павловичем та Олегом Павловичем у рівних частках.
У кімнаті зависла тиша.
– Що? – перепитав Ігор, збліднувши. – А Андрій? Йому нічого?
– По заповіту нічого, – відповів нотаріус, розводячи руками. – Є лист від Ганни Сергіївни.
Він простягнув конверт. Олег узяв його, розкрив і почав читати вголос.
У листі було сказано, що бабуся хотіла забезпечити житлом онучок: «Нехай у них будуть гроші, які стануть першим внеском до їхніх власних квартир. А дачу не продавайте, продовжуйте й надалі разом на ній працювати».
Коли він перестав читати, Ніна заплакала.
– Я не вірю, – сказала вона. – Навіщо вона так зробила? Чому Андрія обділила? Він також її онук!
– Він не рідний, – тихо сказала Зоя. – Він їй не кревний.
– Але ж Ганна Сергіївна завжди називала його онуком! – Вигукнула Ніна.
Ігор усміхнувся, похмуро дивлячись на брата.
– Ти радий, так? Твої дівчата отримали квартиру. А твоя родина, вважай, три чверті всього, що було у матері.
– Я не радий, – відповів Олег. – Я не знав про заповіту. І не кажи мені, що я винен.
– Винен? Ти ні. Просто тобі пощастило, що в тебе дві дочки, а в мене пасинок.
– Ігорю, припини, – втрутилася Ніна. – Це не Олег винен. Це…
Вона замовкла, не знаючи, що сказати.
Наступні п’ять місяців пройшли у суперечках та скандалах. Ігор пропонував розділити все навпіл – квартиру на двох братів, дачу – також. Олег відмовлявся.
– Ти ж сам читав листа! – кричав Олег на одному із сімейних зборів. – Мама хотіла, щоб у Наді та Віри було майбутнє!
– А в Андрія, значить, не має бути майбутнього? – відрізав Ігор. – Він також її онук! Я ростив його майже десять років!
– Ти ростив… Але ти не всиновив його? З юридичного погляду він і тобі, і нашій матері ніхто!
Ігор схопився:
– Як ти смієш? Звичайно, тобі це вигідно.
– Не про вигоду йдеться! – крикнув Олег. – Але я не піду проти волі матері!
– Мати помилялася!-— продовжував сперечатися Ігор. – Виходить, що твоїй сім’ї пішла більша частина спадщини: квартира повністю та ще й частина дачі.
– І що? Ти хочеш все забрати у моїх дочок?
– Забрати? Ні! Ми просто хочемо поділити чесно! Ми хочемо справедливості!
Скандали йшли один за одним. Зоя перестала розмовляти з Ніною. Надя та Віра, які спочатку були в захваті від новини про спадок, тепер відчували себе винними. Андрій мовчав. Він просто йшов з кімнати, коли дорослі вкотре починали сваритися через спадок.
Зрештою, документи були оформлені. Квартира перейшла Наді та Вірі. Дачна ділянка – Ігорю та Олегу.
Але дача більше не приносила радості. Робити щось разом брати вже не хотіли: надто багато слів було між ними сказано, таких слів, які й хотілося б узяти назад, та вже ніяк.
– Ти поїдеш на дачу цими вихідними? – спитала якось Зоя Олега.
– Не знаю. А Ігор?
– Ні, сказав, що не поїде, якщо ти там будеш.
Олег зітхнув. Він сумував за братом. Іноді навіть думав про те, що краще б цього заповіту зовсім не було.
Вони не розмовляли пів року. Іноді листувалися короткими повідомленнями – лише у справі. Надто багато було образ.
Але образа – не єдине, що лишилося. Залишалися ще спогади. Про дитинство, коли вони грали разом на тій самій дачі. Коли мама пекла пироги і кликала їх на вечерю. Про те, як вони там дружно працювали.
Може, мине час, і колись вони знову зустрінуться на старій дачі і згадають, що колись були братами…
А ви що скажете з цього приводу? Чи можливе примирення між братами? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
