Краще б не було цього заповіту…

Ганна Сергіївна Самойлова завжди говорила, що головне у житті – це порядок. Порядок у будинку, порядок у думках, порядок у стосунках.

Її двокімнатна квартира в центрі міста дихала цим порядком: речі лежали на своїх місцях, книги стояли рівними рядами на полицях, а на кухні завжди смачно пахло.

У цій квартирі пройшло все її життя. Колись вона належала її батькам, у ній вона прожила двадцять шість років із чоловіком, тут виростила двох синів – Ігоря та Олега.

Тепер вона вдова, сини вже дорослі, обзавелися своїми сім’ями, і вона залишилася сама. Одна, але не самотня – у її будинку завжди було галасливо від дитячих голосів: діти та онуки не забували Ганну Сергіївну.

Олег одружився відразу після університету на Зої, жвавій та господарській дівчині, яка швидко подарувала йому двох доньок – Надю та Віру.

Ігор довго шукав свою «половину» й одружився пізно. Його дружина – Ніна – від першого шлюбу вже мала сина Андрія. Спільних дітей у пари не сталося.

Ганна Сергіївна прийняла всіх. Ніна, спочатку боязка та трохи насторожена, згодом відчула себе членом родини.

Андрій – хлопчик із серйозними очима, який довго соромився називати Ганну Сергіївну бабусею, за рік уже повністю освоївся на дачі.

Особливо шумно ставало тут улітку. Шість соток у дачному кооперативі – не таке вже й багатство, але скільки радості вони приносили!

Ганна Сергіївна любила це місце. Тут, у невеликому будиночку з верандою, де вранці пахло свіжістю та кропом, збиралася вся родина.

– Бабу, а можна ми з Вірою посадимо свої квіти? – питала старша онука Надя із серйозним обличчям.

– Звісно, ​​моя хороша. Он там, біля паркану, – кивала Ганна Сергіївна. – І не забувайте поливати, чуєте?

Дівчата бігли з маленькими лопатками та лійками, а Ганна Сергіївна дивилася їм услід і посміхалася. Андрій зазвичай у цей час сидів на ґанку з книгою або допомагав батькові лагодити стару тачку. Ніна та Зоя пололи та поливали грядки, перекидаючись жартами. Олег лагодив паркан.

– Ігорю, – питає брата Олег. – Ти так багато часу на дачі проводиш. Дружина відпускає?

– Ніна? Вона на своїй роботі з ранку до вечора. Андрій більше зі мною. А він любить дачу.

Так і жили. Разом садили, разом доглядали город, разом збирали врожай. Жодних суперечок – кому дістанеться більше картоплі та огірків – ніколи не було. А якщо треба було поправити паркан чи полагодити ґанок, – то це робив той, хто був вільний.

Роки минали. Здоров’я Ганни Сергіївни почало здавати. Все частіше вона думала про те, що буде після неї.

– Мамо, ти чого така задумлива? – запитав її одного разу Олег.

– Так, про життя думаю, – ухильно відповіла вона.

Вона знала, що треба залишити заповіт. Але як поділити? Квартира, дача… У сім’ї ніколи не обговорювали питання спадщини, але за умовчанням вважалося, що і квартира, і дача Ганни Сергіївни дістануться Ігорю та Олегу.

Ганна Сергіївна бачила, як вони ставляться до своїх дітей. Ігор – до Андрія, який став йому майже рідним. Олег – до Наді та Віри, своїх дочок. Вона думала про майбутнє синів та онуків. І в якийсь момент ухвалила рішення.

Нічого нікому не сказавши, Ганна Сергіївна пішла до нотаріуса і склала заповіт. А потім написала листа. Короткий, але в ньому пояснила, чому зробила так, а не інакше.

Вона поклала листа в конверт, заклеїла його у нотаріуса і більше ніколи про нього не згадувала. До останніх днів.

А сім’я продовжувала жити, і все в них було добре, майже бездоганно. Але все змінилося, коли з’ясувалося, що Ганна Сергіївна залишила заповіт.

Ознайомилися з ним через місяць після її відходу, а сперечалися і сварилися доти, доки остаточно не оформили документи.

Зміст заповіту був несподіваним для всіх.

– Квартира переходить у рівних частках онукам: Надії Олегівні Самойловій та Вірі Олегівні Самойловій, – монотонно читав нотаріус. – Дача ділиться між Ігорем Павловичем та Олегом Павловичем у рівних частках.

У кімнаті зависла тиша.

– Що? – перепитав Ігор, збліднувши. – А Андрій? Йому нічого?

– По заповіту нічого, – відповів нотаріус, розводячи руками. – Є лист від Ганни Сергіївни.

Він простягнув конверт. Олег узяв його, розкрив і почав читати вголос.

У листі було сказано, що бабуся хотіла забезпечити житлом онучок: «Нехай у них будуть гроші, які стануть першим внеском до їхніх власних квартир. А дачу не продавайте, продовжуйте й надалі разом на ній працювати».

Коли він перестав читати, Ніна заплакала.

– Я не вірю, – сказала вона. – Навіщо вона так зробила? Чому Андрія обділила? Він також її онук!

– Він не рідний, – тихо сказала Зоя. – Він їй не кревний.

– Але ж Ганна Сергіївна завжди називала його онуком! – Вигукнула Ніна.

Ігор усміхнувся, похмуро дивлячись на брата.

– Ти радий, так? Твої дівчата отримали квартиру. А твоя родина, вважай, три чверті всього, що було у матері.

– Я не радий, – відповів Олег. – Я не знав про заповіту. І не кажи мені, що я винен.

– Винен? Ти ні. Просто тобі пощастило, що в тебе дві дочки, а в мене пасинок.

– Ігорю, припини, – втрутилася Ніна. – Це не Олег винен. Це…

Вона замовкла, не знаючи, що сказати.

Наступні п’ять місяців пройшли у суперечках та скандалах. Ігор пропонував розділити все навпіл – квартиру на двох братів, дачу – також. Олег відмовлявся.

– Ти ж сам читав листа! – кричав Олег на одному із сімейних зборів. – Мама хотіла, щоб у Наді та Віри було майбутнє!

– А в Андрія, значить, не має бути майбутнього? – відрізав Ігор. – Він також її онук! Я ростив його майже десять років!

– Ти ростив… Але ти не всиновив його? З юридичного погляду він і тобі, і нашій матері ніхто!

Ігор схопився:

– Як ти смієш? Звичайно, тобі це вигідно.

– Не про вигоду йдеться! – крикнув Олег. – Але я не піду проти волі матері!

– Мати помилялася!-— продовжував сперечатися Ігор. – Виходить, що твоїй сім’ї пішла більша частина спадщини: квартира повністю та ще й частина дачі.

– І що? Ти хочеш все забрати у моїх дочок?

– Забрати? Ні! Ми просто хочемо поділити чесно! Ми хочемо справедливості!

Скандали йшли один за одним. Зоя перестала розмовляти з Ніною. Надя та Віра, які спочатку були в захваті від новини про спадок, тепер відчували себе винними. Андрій мовчав. Він просто йшов з кімнати, коли дорослі вкотре починали сваритися через спадок.

Зрештою, документи були оформлені. Квартира перейшла Наді та Вірі. Дачна ділянка – Ігорю та Олегу.

Але дача більше не приносила радості. Робити щось разом брати вже не хотіли: надто багато слів було між ними сказано, таких слів, які й хотілося б узяти назад, та вже ніяк.

– Ти поїдеш на дачу цими вихідними? – спитала якось Зоя Олега.

– Не знаю. А Ігор?

– Ні, сказав, що не поїде, якщо ти там будеш.

Олег зітхнув. Він сумував за братом. Іноді навіть думав про те, що краще б цього заповіту зовсім не було.

Вони не розмовляли пів року. Іноді листувалися короткими повідомленнями – лише у справі. Надто багато було образ.

Але образа – не єдине, що лишилося. Залишалися ще спогади. Про дитинство, коли вони грали разом на тій самій дачі. Коли мама пекла пироги і кликала їх на вечерю. Про те, як вони там дружно працювали.

Може, мине час, і колись вони знову зустрінуться на старій дачі і згадають, що колись були братами…

А ви що скажете з цього приводу? Чи можливе примирення між братами? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!