Раїса вийшла з кімнати, де лежав її напівпаралізований чоловік, і схопилася за одвірок. “Краще б тебе не стало одразу, ніж це все…” – знову подумала вона мимоволі, як думала і в перший день, і в наступні, ховаючись під будь-якими приводами від нещастя, не відвідуючи Петра.
Все сталося в Винниці, де жили його батьки, а самі вони були з Києва, і лише через півтора місяця Раїса приїхала до нього.
Вона тихо зачинила двері, за якими залишався лежати нерухомий Петро, і зупинилася, не розуміючи, куди йти, впала в короткий ступор.
Обличчя її було блідне наче простирадло. Відновивши подих, Раїса швидко глянула на свекруху, але не змогла винести цей войовничий, гострий погляд. Вії її стрепенулися, губи здригнулися.
– Він мене не впізнає. Не впізнає, розумієте? – голос її зраджував, вона сказала вбік: – він залишиться таким назавжди? Я не можу бачити його таким…
Надія Ігорівна, свекруха, стала кам’яною. Як мати, вона горою стояла за сина – незламною, багатотонною горою, навіть ноги її останній місяць були налиті свинцем: аби встояти, аби вийти із бою з хворобою не переможеними. Вона холодно відповіла Раїсі:
– Реабілітація потрібна, це довго. Що ж ти хотіла після реанімації та двох операцій? Я руки зітру, та сина поставлю на ноги.
“Тобі він такий не потрібен, зрозуміли ми вже це за поведінкою, – продовжила вона вже подумки, – як здоровим був, так Петя Петюнька, а як біда прийшла, то тарілки з супом від тебе не дочекалися. А скільки ми для тебе зробили… А скільки він… Ой!.. Ось вони, сучасні стосунки – разом лише поки що у здоров’ї”.
Бувають ситуації, коли мовчить людина, тільки дивиться, але так виразно і пронизливо, що ви точно знаєте про що вона думає. Так і Раїса в кінці розгубилася під поглядом свекрухи – відчула засудження жінки та материнський біль.
– Я піду… Мама з Поліною чекають на мене, до них їхати півтори години автобусом. Ви тут самі, я бачу…
Протиснувшись повз свекруху, Раїса навпомацки, пальцями ніг, відшукала своє взуття – очі нічого не бачили, фокус розбігався. Незграбно поправила задники, плащ накинула на одне плече і взялася за ручку дверей.
– Сумку не забудь, – кивнула Надія Ігорівна.
– Ах, так… так – обернулася Раїса і вихопила сумочку так різко, наче її тримав злодій, – ну, я пішла?
– Іди. Мені що, – заперечила свекруха.
– Ну, до побачення…
Поки спускалася з четвертого поверху, здавалося, що її спину продовжує свердлити погляд Надії Ігорівни: вкрай презирливий, ворожий, різко чужий. Але вона виринула з під’їзду і видихнула – одразу полегшало дихати.
Сонце світить, пташки співають, грають на майданчику діти, автомобіль виїжджає задом із паркування… Життя продовжується. І її життя продовжується.
Хіба вона зобов’язана покласти своє молоде, повне сил життя на вівтар служіння чоловіку з обмеженими здібностями? Легко давати присягання про те, що ви будете разом і у хворобі, і в здоров’ї, стоячи біля вівтаря у білій сукні.
Хто думає про хвороби на весіллі? Та й то, дивлячись яка хвороба – одна справа застуда чи перелом ноги, а коли людина стає овочем і всі чекають від тебе небачених жертв…
Якийсь час вона йшла безцільно, проходила повз зупинки та дивувалася тому, який в цьому році видався теплий квітень. Трохи більше як місяць тому все було занесено снігами, донька каталася на ватрушці з пагорба, а нині зійшов сніг і вода швидко вбирається в землю, тільки тротуари місцями блищать.
Як не намагалася вона відігнати образ чоловіка, не виходило. Чи помітив він її взагалі? В очах порожнеча, ніякого усвідомлення дійсності… Голова після втручання вся у бинтах…
Права рука й ноги нерухомі, він якось не до ладу ворушив пальцями на лівій руці. Може, хотів, щоб Раїса взяла його за руку? Вона взяла і стала питати, але він дивився крізь неї відчужено, а потім закочував очі до стелі, ніби намагався хоч що-небудь згадати …
Раїса відчула огиду, їй стало погано, душно, захотілося якнайшвидше втекти.
І того дня вона втекла до матері в село без особливого почуття провини. Вона на таке не підписувалася! Чоловік – той, хто заробляє, забезпечує сім’ю, робить життя жінки комфортним, а не той, хто висить вантажем на шиї, не працює.
Чоловік не повинен бути з обмеженими здібностями, який потребує догляду. Так, він не винен, що так сталося, але й Раїсі не хотілося все на собі тягнути: і працювати (але ж доведеться працювати!), і доглядальницею бути, і дочку ростити…
А як все добре починалося!
Познайомилися вони на озері: Петя відпочивав у наметах із друзями, а Раїса з місцевих була, селищних, прийшла туди викупатися з матір’ю. Яскрава брюнетка одразу привернула увагу Петра.
По орендованих квартирах молодята тягалися недовго – підвернулася дуже вигідна пропозиція у Києві, квартира вбита після пияк, і батьки Петра купили її для сина перед весіллям.
Петро не дуже був прив’язаний до роботи за місцем проживання, займався перевезеннями вантажів, тому проблем із переїздом не виникло.
Так і жили: Петро мотався нескінченними рейсами, а Раїса, поки не завагітніла, раз на три дні працювала продавчинею, була однією з тих дівчат, які сидять цілий день у якійсь будочці при торговому центрі, де продаються чохли для телефонів, різні аксесуари чи біжутерія, парфуми.
Змінницями її були студентки, які прагнули заробити хоч якусь копійчину, та й робота там була не важка — можна й почитати щось, і конспекти зробити. Але Раїса не читала і взагалі нічого, окрім мазання губ, милування на себе в дзеркало та “залипання” у телефоні, не робила.
Освіта її обмежувалася одинадцятьма класами сільської школи — серед жінок у їх сім’ї не прийнято було мати професію, жінка, на думку батька, взагалі не повинна працювати, це обов’язок чоловіка.
Декрет звільнив Раїсу від необхідності зображати хоч якусь діяльність. Навіть коли дитині виповнилося п’ять років, вона продовжувала прикриватися материнським обов’язком, хоча Петро на неї й не тиснув, прийнявши як даність філософію коханої дружини та її сімейства. Просто працював більше. А потім ще більше.
– Петю, заїдь до нас, перепочинь кілька днів, – просила, турбуючись, мати.
– За кілька днів, мамо, ось ще один вантаж довезу…
Виїжджав Петрик і в сніг, і в дощ, і в мороз. Якщо зовсім замітало, зупинявся і спав на стоянках у дорозі. І знову в дорогу.
А Раїса в цей час живе приспівуючи: гроші є, донька відправлена в село до бабусі, на свіже повітря, свекри постійно передають м’ясні консерви (батько Петра продовжував працювати на консервному заводі та, як співробітник, купував для себе продукцію за собівартістю).
Хороші якісні консерви. Завдяки їм Раїса забула, як м’ясо готувати. А навіщо? Відкрив баночку і в спагеті її, чи в пюрешку, або взагалі просто так ложкою їла, якщо зовсім ліньки.
А свекри й раді висилати, щоб допомогти молодим – вони й не здогадувалися, що тим самим ще більше розгнівали Раїсу. Та якби вона сама їх їла! Якби використала у господарстві ті речі, які їй дарувала свекруха!
Більша частина “добра” завжди передавалася матері до села. Що б не подарувала їй свекруха, щоб чоловік не привіз з дороги — все туди, до матусі, їй потрібніше, там родина велика, небагата. Каструлі, ложки, пледи, постільна білизна, другий телевізор – все для мами та тата, а самі вони нічого, переб’ються, їм багато не треба.
– Раїсо, ти мене вибач, звичайно… – говорила, дивуючись, свекруха, – але я хочу пояснити тобі чому у нас все є, а у вас нічого й досі, вважай квартира гола. Тому що я, на відміну від тебе, все берегла і нікому не роздавала, тому і зберігаються в мене досі й фамільні цінності, і золоті сережки прабабусі, і подушки з ковдрами та постільною білизною, і взагалі навалом у нас всього-всього цього здавалося б дріб’язок домашній. Так і наживали ми потихеньку нерухомість, дачу, дві машини… Отож і їздимо відпочивати щороку. І обоє працюємо. А ти все мамі та мамі відвозиш.
На жаль, жодні слова Надії Ігорівни, чужої жінки, не доходили до Раїси. Як відвозила вона все до мами, так і продовжувала відвозити під приводом того, що треба відвідати дитину.
А як дитина зростала! Дівчинка зовсім нерозвинена, до чотирьох років ні слова не говорила, до дитячого садка не ходила, дітей інших, поза сім’єю, до ладу не бачила. У п’ять років тільки мукати почала.
Свекруха плакала — не давала їй Раїса внучку, тільки влітку на місяць, і ось чому встигала свекруху за місяць літа дати дівчинці, чому навчити, що показати, розвинути в дитині хоч якусь сторону.
Тієї зими, коли лихо з Петею трапилося, був він за щасливим збігом обставин у Вінниці — дорогою заїхав до батьків на день відпочити. Був кінець лютого і Петро вирішив сходити з давньою подругою та сином її на гірку, щоб хлопчик покатався на ватрушці.
Петрик ватрушку сам на гірку затягав, пацан-то малий ще чотири роки. В один момент нахилився Петя за ватрушкою… І стрільнув йому в голову різкий, палкий, пекельний біль, наче розлився окріп всередині черепної коробки. Петя скрикнув, похитнувся, схопився було за голову … і знепритомнів, до того це був сильний і раптовий біль.
Треба сказати, що раніше у Петра бували епізоди затяжного головного болю, але жодні обстеження не знаходили причин.
Ось у Петі стався розрив аневризми. Стан вкрай тяжкий. Батько та мати примчали до лікарні за швидкою допомогою. Цілий місяць вони боролися за життя сина, залишали лікарню тільки на ніч і то не завжди, зняли кімнату впритул до медустанови, з ранку до ночі знаходилися вони поряд із сином, забувши про роботу, їжу, про все…
Адже Петра могла не стати будь-якої миті, стан постійно нестабільний. Вони дошкуляли лікарів, бігли за будь-яким покликом купувати щось, дізнаватися, домовлятися, підтримували один одного, молилися за Петра…
Вони повинні бути поруч, якщо не дай Боже… Петро майже не приходив до тями, а якщо й приходив, то нікого не впізнавав, говорити не міг, нічого не розумів, душа його була в густому тумані, пам’ять стерлася, усі навички втратилися.
Незабаром після першої операції на мозку виявили в нього ще одну аневризму, яка також загрожувала розірватися. Другу операцію, молячись, пережили батьки… Надія Ігорівна з чоловіком чергували в лікарні, боялися зайвий раз за поріг ступити.
Знали вони, що Раїса весь цей час у матері, тобто в цій же області, мовляв, терміново треба допомагати, а про Петра вона турбується, тільки приїхати ніяк не виходить.
– Раїсо, ну приїдь ти хоч раз, побудь з нами у нашій квартирі, звари нам хоч супу, так супу хочеться, на одній сухом’ятці сидимо вже скільки, – просила її Надія Ігорівна.
– Добре, добре, приїду, ось тільки звільнюсь… – обіцяла Раїса.
Але обіцянки давати – це не діло робити. Так вона жодного разу й не приїхала, доки Петро перебував у лікарні: то у Києві була, то в матері – ніколи їй.
І Надія Ігорівна ще в лікарні зрозуміла, що Раїса покине Петра. Це було ясно за тоном голосу, по рідкісних дзвінках, та й взагалі, яка дружина сидітиме, склавши руки, коли з чоловіком відбувається таке?
Не минуло й двох тижнів, як Раїса почала промацувати ґрунт:
– Він же у вас порядна людина, правда ж, Надія Ігорівна? – хвилюючись, муркотіла в трубку Раїса, – він же не подаватиме на мене на аліменти, як непрацездатний?
– А чому ти питаєш?
– Розлучитися хочу… Але він повинен розуміти, що у нас дитина, мені утримувати її! І жити десь треба.
– Ось коли він прийде до тями, тоді й спитаєш, – холодно відповіла свекруха, – а з квартири тебе ніхто не виганяє, живи скільки хочеш, тільки за комуналку плати сама, тепер все сама, нам і так важко зараз, я з роботи пішла, щоб за Петею доглядати та займатися його реабілітацією, а це теж чимало. Я поставлю сина на ноги!
Але Раїса в це не вірила, бачила вона на що перетворився Петя. Через те, що працювати вона не звикла і не хотіла, жити у місті стало важко. Вона переїхала назад у село, до батьків. У батьків її навіть туалет був на вулиці, проста дірка в підлозі, але Раїсу це не бентежило – все ж краще, ніж ходити на роботу!
Надія Ігорівна героїчно взялася повертати здоров’я синові: логопеди, лікувальна фізкультура, масажі, нескінченні поїздки в реабілітаційні центри… Через деякий час Петя абияк почав ходити, але, як і раніше, розмовляв погано, слина текла, обличчя перекошувалося і він нічого не міг з цим зробити.
Як на вулицю вийдуть вони, так обов’язково їм зустрінеться якийсь давній знайомий, який знав Петю симпатичним, сильним, високим, здоровим, життєрадісним… А Петру соромно, страшенно ніяково за те, що він тепер такий жалюгідний, перекошений, безпорадний, за те, що слина тече, що око нервово сіпається, губи самі по собі розпливаються в розумово – відсталій посмішці.
Та й мало кого впізнавав він, пам’ять поверталася важко, ніби в болоті потонула вона десь, і щоб хоч щось спливло, треба було добре поборсатися.
Зауважувала Надія Ігорівна, що сина почала підточувати депресія… Рік пройшов після трагедії. Петя вже й розмовляв більш-менш, і ходив не так криво, міг до магазину сам дійти або до найближчого дому, а якщо далі, то губився, заблукати міг, небезпечно його було відпускати одного.
І Надія Ігорівна за ним стежила, якщо бачила, що він у прострацію впав — підходила та відводила додому, пояснюючи орієнтири, як маленькому, нагадуючи елементарні речі…
Петя іншим став, не таким відкритим, похмурнів більше, не хотів виходити на вулицю, ганьбитись перед здоровими друзями не хотів. Думав він, що якби почати життя наново, в іншому місті, там, де його ніхто не знає, то легше було б, а тут все на очах в інших. І мати, яка добре відчувала сина, сказала:
– Петре, а давай переїдемо? Життя знову почнемо, з чистого аркуша.
– Ви готові на це заради мене? Все кинути?
– Ми на все готові заради тебе.
– Тільки спершу я маю дещо зробити. Розлучитися. Мені нічого від Раїси не треба, хай живе як знає, – сказав він уперто.
І почали вони готуватися до переїзду, зайнялися продажем нерухомості, але не своєї, а тої, що була у Києві, і дачу ще продали. Квартиру батьків вирішили залишити недоторканою, бо все одно треба буде приїжджати на реабілітацію, та й лікарі-фахівці, яким вони довіряли, були лише у цьому місті. Мало що…
– Якщо що, дзвоніть у будь-який час дня і ночі, я завжди буду на зв’язку, – запевнив їхній лікар, досить молодий ще, який пройшов з Петром через всі етапи.
– Та ну що ви, ви про нас вже й забудете, не згадаєте хто це такий, – не погодилася Надія Ігорівна з посмішкою.
– Жартуєте? Ви думаєте, що таких, як Петя, багато в мене, з такою складною картиною хвороби та таким з вагомим прогресом? Одиниці! – Заперечив лікар, – ти пам’ятаєш, Петре, яким ти приходив до мене? Сказати нічого не міг і слина по підборіддю збігала? А тепер? Хо-хо, – посміявся лікар і дружньо погладив по плечу пацієнта, – Тобі є чим пишатися, і мені теж є. Ми разом пройшли через це пекло.
Нове місто підбадьорило Петю, надало йому впевненості, життєлюбство почало повертатися. Він любив життя! Адже він так його тепер цінував! Минув ще рік і ніхто збоку, якщо не придивлятися, не міг би сказати, що Петя – інвалід.
Ні, так, звичайно, він не зовсім здоровий: хода сповільнена, щоб не видати себе, рука, буває, сама кудись поведеться … Але Петрик не сумував і намагався виглядати як усі.
Дочку до себе брав час від часу, а Раїсу бачити не міг, дитина передавалася від колишньої дружини до Надії Ігорівни, а потім вже до нього.
Складна робота тепер була не під силу Петі, але вдома, на шиї батьків, він сидіти не хотів. Взяли його охоронцем до дитячого садка. Так і працює там тихо та спокійно, діти його обожнюють.
А Раїса? А вона, бачачи на фотографіях у соцмережах Петра і слухаючи від дочки, що тато добре почувається і навіть працює, все частіше почала дзвонити колишній свекрусі, натякати, що не проти б і повернутися.
Надія Ігорівна звернулась до Петі. Але Петрик не хоче.
– Ні, мамо. Я довго не міг її розлюбити, але вона кинула мене в найкритичніший момент. Навіщо мені така дружина? Щоб бути зі мною, поки я здоровий? Хіба такій людині можна щось довірити? – категорично відповідав він, – не хочу її більше й бачити. До того ж не самотній я, є одна жінка… У дитячому садку зі мною працює.
– Ой!.. – радісно сплеснула руками Надія Ігорівна. – І яка вона?
– Хороша, добра, я їй все розповів, навіть шрами показував, думав, налякається… А вона каже, що пройшла через подібне, чоловіка доглядала після аварії, але його через два місяці не стало, не приходячи до тями.
– О божечки!
– Приведу її до вас познайомиться, – сказав Петя, – тільки це… вона старша за мене трохи, на чотири роки, але це непомітно.
– Яка різниця, аби людина була хорошою! – Поспішила погодиться мати.
– І дитина у неї…
– Та хоч двоє, Петрик, аби ти був щасливий, синку!
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
