– Краще вижила б вона, а не ти, – постійно повторює мені мама, порівнюючи мене зі старшою сестрою

Вже понад двадцять років минуло, як не стало моєї рідної сестри, а мама досі не може змиритися з цією втратою. І моїй рані не дає зажити, постійно повторюючи, що краще б у тій жахливій аварії вижила не я, а моя сестра старша сестра, яка, за словами мами, була і розумніша, і талановитіша, і взагалі краща за всіма параметрами.

Коли мені було шість років, а моїй сестрі Олі дев’ять, ми всією сім’єю потрапили в аварію, в нас на перехресті врізався на повному ходу інший автомобіль. Врізався саме з того боку, де сиділа сестра, а попереду на сидінні сиділа мама.

Вона теж сильно постраждала, але залишилася живою, а Олю врятувати не змогли. На нас із татом за щасливим збігом обставин були тільки подряпини та синці, навіть переломів не було.

Мама відновлювалася близько року. Я цей рік провела у бабусі, бо тато майже не просихаючи пив. Він звинувачував себе у тій аварії, хоча за фактом був винен водій другої машини. Але мама теж звинувачувала батька, котрий не побачив, не встиг зреагувати.

В результаті батьки розлучилися. Батько почав спиватися, а мати замкнулася в собі. Вона дуже тяжко переживала втрату доньки.
У нашій із сестрою кімнаті на її половині все залишилося так, як було того дня. Мама забороняла мені щось чіпати, а коли я одного разу її не послухалася то отримала ременя.

Тоді я вперше почула цю фразу, яка переслідує мене досі – краще вижила б вона, а не ти. З того часу я чую її дуже часто. Таке відчуття, що мама навіть звинувачує мене в цьому, наче це було моє рішення, а не доля.

– Ти на матір не ображайся, вона відійде, – заспокоювала мене бабуся, ховаючи сльози. – Ти виростеш, тоді й зрозумієш, що вона зараз переживає. Постарайся зайвий раз її не засмучувати, вона і так горя з лишком сьорбнула.

Я дуже намагалася зробити все, щоб мати знову посміхалася, але все будо марно. Ні мої добрі оцінки, ні перемоги у конкурсах, ні відгуки вчителів маму не торкались. Вона відносилася до цього відчужено.

А я продовжувала старатися. Я вбила собі в голову, що якщо я дуже постараюсь, то мама зверне на мене увагу і нарешті перестане постійно думати про сестру. Я маю стати кращою, ніж вона.

Нерозумно, але я стала змагатися з Олею, яку мама мало не обожнювала. Мені хотілося, щоб вона обіймала мене так, як обіймає подушку сестри, щоб вона дивилася на мене з такою ж ніжністю, з якою дивиться на її фотографії, щоб вона приходила на мої виступи з такою самою регулярністю, як вона ходила на цвинтар.

Нашій родині тоді була потрібна допомога фахівців, але часи були інші, про допомогу психологів ніхто навіть не чув, а психіатр ставив мамі діагноз “здорова”. А зараз вже щось міняти пізно та й мама не хоче.

Їй звично було жити у тому світі, який вона собі за цей час створила. Можливо це вже психіатрія, але перевіряти нічого вона не хоче. Її й так все влаштовує.

За минулі роки мама так і не прибрала з кімнати речі сестри, як у музеї. На будь-які спроби щось там змінити відповідала з такою агресією, наче готова кинутися з кулаками. Тому останні десять років про це навіть не розмовляє ніхто.

На мої успіхи мама не звертала ніякої уваги, а всі невдачі супроводжувалися тим, що виїдає душу “Краще б вижила вона, а не ти”.

Спочатку я намагалася перевершити сестру на чистій дитячій впертості, потім це стало звичкою. Мені стало важливо і перед іншими людьми бути кращою за когось.

Так, це дозволяло досягати якихось успіхів, але всередині як була дірка, що засмоктує всі емоції, так і залишилася.

Мені зараз вже тридцять років. У мене жодного разу не було серйозних стосунків, у мене немає близьких подруг, тому що я не вмію дружити, тільки намагаюся перевершити когось.

Ця якість допомагає у кар’єрі, але заважає у реальному житті. Останній мій хлопець кинув фразу, що мені б перевірити голову.

Це підштовхнуло мене піти до психолога, хоч я й не вірила, що мені допоможе. Перші два сеанси насправді нічим не допомогли, а ось третій зміг.

Два роки терапії навчили мені пробачити сестрі, яка не винна в тому, що відбувалося в моєму житті. Я навіть не знала, що так злюся на неї.

А ще мені порадили перестати спілкуватися з матір’ю, хоча б поки не пропрацюю в собі це найболючіше питання. Вчора я була в неї, завезла продукти, навіщось сказала про свої успіхи із психологом.

Захотілося з кимось поділитись. Натрапила на крижаний погляд.
– Краще б тоді вижила Оля, вона не мала проблем із головою.

Більше я до мами ходити не буду. Психолог мав рацію. Я стільки років намагалася врятувати маму, а тепер мені треба рятувати себе.