– Краще зараз соромно, ніж потім гірко, – впевнено сказала Люба

– Ой, та забий ти, Любко! У них грошей – кури не клюють! Та що для них ці десять тисяч? Це ми з тобою не можемо дозволити своїм дітям нічого зайвого.

– Ми ж більше сотні гривень на кишенькові витрати не даємо, а вони можуть собі дозволити. Ти що реально зібралася йти розбиратися? І що ти скажеш її матері?

– То й скажу. Спочатку спитаю, чи давали вони дитині ці гроші!

– Ти зрозумій, Наташо, що в разі чого наші пацани ще й крайніми залишаться. І нам з тобою мало не здасться!

– А наші тут до чого?  – Заспокойся і віддай ти ці гроші Григорію. По суті, вони з Мишком їх чесно заробили. А де Дар’я їх узяла, нас з тобою не стосується.

– Що означає – не стосується? Ти що, реально не розумієш, чи прикидаєшся? Мій син приніс додому три тисячі гривень і сказав, що їх йому дала Даша.

– Не тільки йому, а й Мишкові теж. Тобі нічого не здалося дивним, Наталко? Маленька дівчинка, яка тільки-но пішладо школи, ходить з великими грошима, смітить ними праворуч і ліворуч, а ти ось так спокійно до цього ставишся?

– Вибач, але я так не можу. І начхати мені на те, що в когось грошей кури не клюють. Ось коли її мати підтвердить, що справді дала дитині таку суму, тоді я заспокоюся.

Наталка подивилася вслід Любі і знизала плечима. От дивна жінка! Усе якусь правду шукає. А взагалі що такого страшного трапилося? Ну, принесла дитина додому гроші, і що з того?

Він же їх не вкрав, а чесно заробив. Своєю працею. Яка тепер різниця, звідки ці гроші взялися? Навіть, якщо ця Даша їх і вкрала, їй, Наташі, яка до цього справа?

Люба з Наталкою була не згодна. Так, Гоша ці гроші заробив чесною працею, але сенсу це не змінює. Хлопчик, не зважаючи на свій вік, уже намагався заробляти сам.

У свої тринадцять років Гоша знав, як нелегко дістаються гроші, тож на свої хотіли у матері не випрошував. То траву комусь скосить, то вугілля закидає.

А зовсім недавно прийшов Гоша додому, і спитав:

– Мамо, у нас там старі дошки лежать. Можна візьму трохи?

Люба здивувалася і запитала:

– А тобі навіщо? Знову щось мудрувати з Мишком будете? Ви й так усі дошки на свій будинок пустили. Я їх на дрова хотіла розпиляти, вони зовсім непридатні.

– Та Дашка попросила нас із Міхою, щоб ми їй теж будинок на дереві звели. У неї дошок зовсім мало, не вистачить на будинок, от я й подумав, що можна в нас взяти. Вона нам заплатить по три тисячі, мамо.

Олена, погладивши сина по вихровій маківці тільки зітхнула.

– Та де ж вона їх візьме, гроші? Шість тисяч – сума не маленька. Хто їй дасть такі гроші? Обдурить вона вас, синку.

– Не обдурить, мамо. Вона нам показала гроші, ми їх на власні очі бачили.

– Та, мабуть, несправжні вони, з банку приколів? Ну, візьми дошки, тільки не всі.

Коли Гоша приніс додому ці три тисячі гривень, Люба про всяк випадок забрала їх у сина. До з’ясування обставин, так би мовити. А ще вона відразу ж пішла до Наташі, матері Мишка.

Люба, наївна, думала, що Наталя її підтримає, та не тут-то було. Наталка відмахнулася від Люби, як від настирливої ​​мухи.

– Робити тобі більше нічого, як бігати, розбиратися, звідки ці гроші у дитини. У них, у Савельєвих, грошей цих – кури не клюють.

– Чи не все одно тобі, де Дашка взяла їх? Пацани-то чесно їх заробили, а далі не твоя турбота. Віддай гроші синові, та заспокойся.

Заспокоїтись Люба не могла. Та й як тут заспокоїтись, коли душа не на місці? Чи мало що?

Мати Даші спочатку і не зрозуміла, про які гроші йдеться. Подивилася на Любу, як на божевільну. Зате коли Люба їй пояснила, Юля почервоніла і кивнула головою.

– А, та це до нас родичі приїжджали, подарували.

Люба вже майже дійшла свого будинку, коли її гукнула сусідка Савельєвих.

– Любашо, почекай. Я випадково почула вашу розмову. Бреше Юлька. Бреше, як сивий кінь. Не було в них жодної рідні, і грошей Дашці ніхто не давав. Ти сама подумай, Любо. Хто ж дітям за просто так такі гроші дає?

– Та й не мають вони грошей. Петро не просихає зовсім, не працює. А скільки там Юлька отримує, секретарем? Якби не Олена Єгорівна, давно б зуби на полицю склали. За її кошт живуть.

– Я здогадуюсь, звідки ноги ростуть, Любо. Магазин «Рибалки» знаєш? Це Олени Єгорівни магазин. Ми з нею спілкуємося добре. Так ось, днями скаржилася вона, що знову нестача в магазині, і не вистачає саме шести  тисяч.

– Вони вже найманих працівників прибрали, самі з дідом працюють, а все одно, ні-ні, та й не вистачає грошей у касі. Вона на себе грішить, на вік, мовляв, обрахувалася, а справа схожа в іншому. Ти б з Оленою Єгорівною поговорила, Любо.

Олена Єгорівна сама прийшла до Люби. Поговорила з Гошею, спитала, чи часто у Даші бувають великі суми.

Гоша кивнув головою.

– Часто. То тисяча, то дві, то три. Бігає в магазин біля будинку, скуповує там солодощі та пригощає всіх дітей.

Любі було так соромно, ніби не чужа дівчинка, а її син винен у тому, що трапилося. А може,  Наталка мала рацію, коли казала, що не треба лізти не в свою справу?

– Вибачте, що влізла. Коли Гоша ці гроші приніс, я не могла вдати, ніби нічого не трапилося. Ось, візьміть

. Ще три тисячі у Михайла, але вони їх майже витратили.

Олена Єгорівна тихо сказала:

– Все ти правильно зробила, Любо. Виходить, що ти перша тривогу забила. Але це все не вчора почалося. Треба ж, а я на себе та на голову свою стару грішила.

– Думала, що десь обрахувалась, щось не записала. Ну, не сходиться, і все тут. То дві, то три тисячі. А тут відразу шість. І всі бачили, що дитина з такими грошима розгулює, і мовчали. Дякую, Любо.

Розбірки були такі, що їх чули всі в окрузі. Петро, розмахуючи руками, кричав на матір.

– Ти зовсім зі своїми грошима з глузду з’їхала, стара! Я їй ці шість тисяч віддав, я! Заробив і дав.

Юлька підтакувала у відповідь:

– Ні сорому у вас немає, ні совісті. Дитині сім років, а ви на неї тавро злодійки поставили!

Даша, злякавшись, втекла з дому, і останньою залишилася Люба.

Юля, шалено обертаючи очима, прибігла до Люби додому, і плюнувши Любі під ноги, сказала:

– Якщо з Дашкою щось трапиться, я з тобою знаєш, що зроблю?  Що за звичка пхати носа не в свою справу?

Даша знайшлася, і що там у них за зачиненими дверима відбувалося, ніхто не знає. Тільки потім вулицею пішли розмови. Хтось підтримав Любу, мовляв, так і треба, правильно вона все зробила, а хтось навпаки Любу засудив.

– Ну ось знайшла, до чого причепитися! Дитині сім років, а вона її чи не за ґрати садить! І навіщо тільки розвела цю бучу? Дивіться, яка правильна!

– Ой та які ґрати? Навпаки, від лиха дитину вберегла.

– Та від якого лиха? Доросла баба, а дитину чужу зганьбил!. Дашка тепер ні з ким не грає. Сидить удома, боїться носа висунути.

На Любу кидали косі погляди, шушукалися, перешіптувалися. Хтось навіть демонстративно відвертався. Тільки Люба трималася молодцем. Вона була впевнена, що все зробила правильно.

Ну, не може вона жити за принципом – моя хата з краю, нічого не знаю. Як знати, може саме цим вчинком уберегла Люба маленьку дівчинку від великого лиха в майбутньому? Якщо не припинити зараз погані вчинки,  далі буде лише гірше.

Минуло зовсім небагато часу, і ця ситуація забулася. Та це й не дивно. На зміну одній пригоді приходить інша, з’являється новий привід для пліток і чуток, і те, що було, вже не здається таким цікавим.

Люба і не очікувала, що Юля прийде до неї з миром. Вона копалася в палісаднику, коли загавкав Дружок.

– Привіт, Любо. А я ось, з миром до тебе прийшла. Зайти можна?

– Заходь.

Дві жінки сиділи на ґанку та розмовляли. Юля, опустивши голову, тихо сказала:

– Ти пробач, Любо, що я ось так. Я тоді так злякалася, що стала Дашу вигороджувати. Я ж і подумати не могла, що вона справді могла вкрасти ці гроші. Та й соромно було.

Люба мовчала. Та й що тут скажеш? Вона знала, що половина вулиці досі на неї дметься. Але вона не шкодувала, що не заплющила очі. Не пройшла повз. Не вдала, що нічого не помітила.

І, що не кажи, вона не вірила в те, що Юля, як мати, нічого не помічала. Напевно, іноді простіше вдати, що все гаразд, і нічого не відбувається, ніж розібратися в ситуації, і пояснити дитині, що таке добре і що таке погано.

Ні, Люба не засуджувала Юлю. Вже те, що в тієї вистачило сміливості прийти і вибачитися, говорить багато про що.

А те, що люди перешіптуються і пліткують? Та й Бог із ними! На те вони й люди. А вона, Люба, все зробила правильно.

Іноді правда буває гіркою. Іноді вона буває настільки болісною та образливою, що жити не хочеться.

Але, якщо через цю маленьку правду одна маленька людина, маленька дівчинка Даша, зрозуміє, що так робити не можна, значить, все було не даремно.

А вже плітки, пересуди та косі погляди Люба якось переживе…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Люба? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!