Мені 29 років, у мене є сім’я — чоловік та двоє маленьких дітей. У шлюбі ми два роки.
На сьогодні мій чоловік зовсім втратив повагу та довіру до мене, ми живемо як чужі люди. Він звинувачує мене постійно, що я не смачно готую, що я погана дружина, не прибираюся. Хоча я намагаюся готувати, і для нього і для дітей, квартиру прибираю настільки, наскільки встигаю з дітьми або коли вони сплять.
Йому багато чого не подобається в мені: він не любить моїх батьків і мою сестру (на це свої причини, але я вважаю, що він занадто зациклився на них, зовсім не вміє забувати і прощати, навіть заради мене). При мені може погано про них сказати, хоч я просила його не робити так.
Я теж не ідеальна і роблю якісь помилки, дурниці які його злять і виводять із себе. Що для мене нормально, для нього є неприйнятним, і він не розуміє, як я взагалі можу думати інакше.
Після того, як я зроблю щось, що йому не сподобається, він злиться, кричить. Це дратує мене, через те, що я не розумію, що сказала не так, і у відповідь зриваюся теж. І все. Починається чергова сварка.
Ми сприймаємо світ по-різному, у нас різні погляди на речі. Зараз це дійшло до того, що постійно спливає розмова про розлучення, і я сама про це думаю. Але мені страшно, бо я не знаю, що буде далі.
Куди переїхати в мене є, але я боюся залишитися одна в плані стосунків. Я не знаю, як буде правильніше вчинити. Одного разу я вже поїхала з дітьми до батьків на тиждень жити. Але я постійно спілкувалась протягом цього тижня з чоловіком.
Спочатку були, звісно, звинувачення одне одного, але згодом чоловік почав розмовляти інакше, казав, що він робив усе заради сім’ї і любить нас, і я тоді повернулася. Ми ходили до психолога, але це не допомогло.
Я реально намагалася і хотіла змінитися, почати по-іншому думати, сказала собі, що більше не зриватимуся на чоловіка і буду з ним погоджуватися, але зараз я знову така, яка я є. Я справді не знаю, як мені вчинити, не хочу зробити чергової помилки.
