– Квартиру синочку відписала, а баули до мене притягла? – Гаркнула дочка, зачинивши двері перед носо матері

– Доню, ти за сумку таки візьмись, бо важка, – Клавдія Іванівна стояла на сходовій клітці, важко дихаючи.

– Гена вдома? Нехай вийде, допоможе матері.

Жанна навалилася плечем на одвірок. Ні вона, ні чоловік, що вийшов у коридор, з місця не зрушили. На матері було старе сіре пальто, шапка, що збилася набік, а біля ніг громадилась величезна картата сумка. З тих, з якими торгаші у дев’яності їздили за товаром.

– Мамо, якими долями проти ночі?

Жанна склала руки перед собою, перегороджуючи прохід. Від матері виразно пахло корвалолом, вогкістю та старими речами.

– Так жити до вас приїхала, – буденним тоном сказала Клавдія Іванівна.

Вона спробувала зробити крок уперед. Прямо у брудних чоботях на світлий ламінат передпокою. Жанна жорстко виставила лікоть, блокуючи рух.

– Пусти в будинок, на протягу стоїмо, – мати невдоволено скривилася, – мене продує, я тільки після застуди.

Жанна не ворухнулася. Гена за її спиною тільки крякнув і засунув руки в кишені домашніх штанів.

– У сенсі – жити? – Жанна зміряла матір поглядом. – У тебе своя трикімнатна у центрі. Труби прорвало? Пожежа? Що сталося?

Клавдія Іванівна знову спробувала протиснутися боком повз доньку, – не вийшло.

– Жанно, що за цирк? – Мати заголосила на весь поверх. – Дай пройти! Ромка там ремонт затіяв, – вона махнула рукою у бік ліфта, наче Роман робив ремонт прямо там.

– Пилюка навколо, дихати нічим зовсім. Унітаз зняли! Куди мені подітися на старості років? Я у вас у вітальні на диванчику влаштуюсь. Адже не чужі.

Слова текли гладко, навчено. Мабуть, цей монолог Клавдія Іванівна репетирувала всю дорогу в маршрутці. Жодної паніки в її голосі не було. Тільки звична впевненість, що їй усі винні.

– Ремонт, значить, – Жанна коротко смикнула головою. Вона не зрушила ні на міліметр.

– А чому Ромочка ремонт робить у твоїй квартирі, а ти їдеш до мене? Нехай найме тобі житло під час брудних робіт. У нього ж зарплата дозволяє.

– Ой, скажеш теж! – Мати відмахнулася, наче від настирливої ​​мухи.

– Яке житло? У хлопчика кожна гривня на рахунку. Будматеріали як подорожчали. Шпалери купи, ламінат купи, робітникам заплати. Це ж божевільні гроші! – Вона шморгнула носом і поправила шарф, що з’їхав.

– До того ж Оленка його при надії, їм для дитини дитяча потрібна, – світла, простора.

Гена за спиною хмикнув. Він цю пісню про бідного Ромочку слухав усі п’ятнадцять років їхнього шлюбу. Ромочці тридцять вісім. Ромочка змінив третю машину, здав свою студію мешканцям за пристойні гроші, а сам перебрався до дружини.

– Дитяча? У твоїй квартирі?

Жанна злісно примружилася. Вона глянула на безрозмірний баул біля ніг матері.

– Ти ж казала, що нікому свої метри за життя не віддаси! Казала, що це твоя фортеця!

Клавдія Іванівна забігала очима по бетонному майданчику. Спробувала підняти торбу за ручки, крякнула від натуги, кинула назад.

– Ну так… молодим же треба розширюватися. Вони сім’я, у них майбутнє, – вона запобігливо зазирнула дочці у вічі.

– А я вам не заважатиму. Пенсія у мене своя, на їжу скидатися стану. Чи багато мені, старій, треба? Зранку кашка, увечері кефір.

– Припиняй цю виставу, – скрикнула Жанна.

Вона випросталася на весь зріст.

– Давай по факту. Я знаю про дарчу.

Мати схилилася. Рот так і залишився напіввідкритим. Рука, що тяглася поправити шапку, повисла в повітрі.

– Тітка Рая ще два роки тому проговорилася, – окремо промовляючи кожне слово, продовжила Жанна.

Вона бачила, як фарба відливає від обличчя матері.

– Як ти нишком, щоб я, не дай боже не впізнала, переписала трикімнатну на свого ненаглядного синочка!

– І що такого? – Клавдія Іванівна раптом випросталась. Плаксивий тон миттєво зник. Йому на зміну прийшла звична влада та агресія.

– Моє житло, кому хочу, тому й дарую! Рома – чоловік! Йому фундамент потрібний у житті! – Вона тицьнула пальцем у бік Гени.

– Ти ж за чоловіком, у Гени яка квартира хороша! Ви самі з вусами. Викрутитесь.

– У Гени іпотека ще на сім років, – взяла в облогу її Жанна. Її голос звучав безбарвно, як у диктора новин. – Яку ми удвох тягнемо. Без жодної гривні з твого боку, до речі.

Вона зробила крок уперед. Змусила матір відступити від порога ближче до ліфтів.

– Пам’ятаєш, як ми на перший внесок збирали? Я тоді до тебе прийшла, просила в борг дати недостатню частину. Усього на пів року! Під розписку! Що ти тоді мені сказала?

Клавдія Іванівна відвела погляд до поштових скриньок.

– Мало що я казала. Час важкий був. Ціни зростали.

– Ти сказала: «Самі крутіться, у Ромочки сесія платна, йому потрібніше», – викарбувала Жанна.

Вона добре пам’ятала той день.

– Ми викрутились! Три роки сиділи на порожніх макаронах. Ні у відпустку, ні за речами. А тепер, коли твій Ромочка тебе з твоєї ж квартири випер, ти прийшла до мене?

– Я вас не просила брати кредити! – Мати перейшла у глухий наступ.

– Самі в кабалу влізли, захотіли шиканути! Рідна мати на порозі стоїть, а ти їй шматком хліба дорікаєш?

– Я тобі нічим не дорікаю, – знизала плечима Жанна.

Вона розвернулася до тумбочки у передпокої та взяла свій телефон. Пальці швидко знайшли список контактів.

– Ти кому дзвониш? – напружилася Клавдія Іванівна.

– Власнику твого житла! Нехай забирає свою маму!

– Не смій! Йому ніколи!

Гудки на гучному зв’язку лунали на весь під’їзд. Роман узяв слухавку лише з четвертого разу. На тлі грала ритмічна музика, чувся гучний жіночий сміх і дзвін келихів.

– Так, Жана, чого тобі? – невдоволено буркнув брат.

Голос у нього був явно не тверезий.

– Мені ніколи, у Лєнки ювілей відзначаємо. Гостей повний будинок. Давай завтра.

– Ромо, тут твоя мама на килимку з баулом стоїть, – сказала Жанна.

Вона дивилася просто у вічі Клавдії Іванівні.

– Забирай! Ми їй зараз таксі викличемо.

У слухавці зависла пауза. Музика стала тихішою. Мабуть, брат вийшов у коридор або зачинився у ванній кімнаті.

– У сенсі – забирай? – Голос Романа зірвався на фальцет. Він явно не очікував такого повороту.

– Ми ж домовились! Вона у вас поживе кілька місяців, поки ми підлогу заливаємо і шпалери клеїмо.

– Хто домовився? – Жанна підняла брову.

Вона перевела погляд на зблідлу матір.

– Зі мною ніхто не домовлявся. Мене взагалі перед фактом поставили, підсунувши сумки під двері.

– Жанко, ну не починай, га!

Брат увімкнув звичного дурника. Це добре працювало в дитинстві, коли він псував речі, а карали Жанну. Наразі це звучало жалюгідно.

– Ну, куди я її до нас потягну? У Лєнки токсикоз страшний, її від будь-яких запахів верне. А мати своїми мазями від суглобів на всю квартиру смердить. І так місця немає, гості приїхали з ночівлею.

– Гості, значить. А матір на килимок. Чудовий розклад!

– Нехай у вас перекантується! – здійнявся брат.

Він почав злитися, що його звітують.

– Тобі шкода, чи що? Вас же двоє, дітей немає поки. Постеліть у вітальні. Рідна мати все-таки, не чужа людина! Повагу треба мати!

– Саме так. Мати. Яка подарувала тобі квартиру за шалені гроші! – Жанна карбувала слова, не підвищуючи голосу.

– Віддала все, що вона мала. Значить тепер це твоя зона відповідальності! Твій хрест, Ромочко! Твій фундамент!

– Та до чого тут квартира! – розлютився Роман.

У трубці почувся глухий удар, ніби він штовхнув стіну.

– Вічно ти чужі метри рахуєш! Заздриш просто! Самі розумійтеся! Не пустиш – хай на вокзалі ночує, мені по барабану! Моя сім’я – це Олена та дитина! – Короткі гудки вдарили по вухах.

Жанна скинула виклик. Уперлася поглядом у матір.

Клавдія Іванівна стояла, знітившись. Пальці нервово смикали великий ґудзик на пальто. З бездонної кишені стирчав голий брелок, без ключів. Мабуть, Рома не тільки унітаз зняв, а й ключі забрав, щоб під ногами не плуталася.

– Чула? – Безбарвно запитала Жанна.

Вона не відчувала зловтіхи. Лише липку, тягучу втому. Від усього цього театру абсурду, який тривав все її життя.

– Ромочка просто втомився, – уперто підібгала губи мати.

Очі підозріло заблищали, але вона тримала обличчя.

– Він на двох роботах крутиться, щоб закрити іпотеку за студію. А Оленка в нього знаєш яка примхлива? Тільки що – одразу в сльози, одразу речі збирає. Не можу я до них! У вас залишусь. Я тиха буду.

Клавдія Іванівна знову спробувала втиснутись у коридор, переступаючи через поріг.

– Ні! – Жанна уперлася двома руками в одвірок, загородивши собою весь отвір. – У моїй квартирі ти не залишишся. Ні на дивані, ні на килимку! Ні тихо, ні голосно.

– Це ще чому?!

– Я свою квартиру облаштовувала не для того, щоб ти тут свої порядки наводила, доки твій син шикує у твоїй колишній квартирі!

– Ти рідну матір надвір виженеш?!

Клавдія Іванівна заголосила на весь під’їзд. Вона зрозуміла, що план руйнується, і в хід пішла важка артилерія.

– Та я тебе ростила! Вночі не спала! Все життя на вас поклала! А ти! Невдячна! – Вона обернулася до зятя у пошуках підтримки.

– Гено! Ти що мовчиш? Скажи своїй дружині! Вона виганяє мене в ніч! Совісті у вас нема!

Гена повільно витяг руки з кишень, та ступив ближче до дружини.

– А що мені казати, Клавдіє Іванівно? – спокійно промовив він.

Голос у нього був рівний, без краплі співчуття.

– Жанна все правильно сказала. Ми цю квартиру зубами вигризали. Ви нам тоді ясно дали зрозуміти, що ваша сім’я – це Роман. Ви свій вибір зробили! Ось до своєї родини і їдьте.

– Не поїду я до нього! – мати в серцях тупнула ногою. – Олена мене й на поріг не пустить! У мене ж реєстрація у тій квартирі! Викличу поліцію прямо зараз!

Вона полізла в кишеню за телефоном.

– Хай наряд приїде і розбирається! Вони вас змусять пустити мене на ніч! А завтра Ромці двері виламають, у мене там реєстрація!

Жанна гірко посміхнулася. Спостерігати за цією юридичною безграмотністю навіть не смішно.

– Мамо, ти кому це розповіси? Поліції?

Вона зробила крок ближче на сходову клітку. Глянула просто в очі матері.

– Викликай! Тільки поліція житловими суперечками не займається. Вони приїдуть, послухають твої крики й поїдуть.

– У мене реєстрація! – уперто повторила мати.

– Твоя реєстрація – це просто штамп. Роман – одноосібний власник! Якщо ти почнеш ламати йому двері, він викличе поліцію і тебе заберуть за хуліганство.

Жанна говорила повільно, щоб до матері дійшло кожне слово.

– А знаєш, що буде потім? Він піде до суду. Суд випише тебе за дві секунди, в нікуди.

Клавдія Іванівна завмерла з телефоном у руці.

– Ти ж сама папірець у нотаріуса підписала, – продовжувала Жанна. – Дарчу без права довічного проживання, я впевнена? Адже Ромочка просив «чисту» угоду, щоб потім проблем із продажем не було?

Клавдія Іванівна здригнулася і відвела очі. Жанна потрапила в саму крапку. Саме так Рома і говорив у нотаріуса два роки тому.

– У тебе більше немає прав на ту квартиру, мамо! Ти безхатько із власної волі! І поліції до цього немає жодної справи!

– Позорище яке!

Клавдія Іванівна раптом обм’якла. До неї нарешті дійшло, що дочка не зрушить з місця. А закон не на її боці.

– Сусіди побачать… Перед Оленкою соромно… Як я поїду туди? Куди мені тепер?

– На таксі, – викарбувала Жанна.

Вона обернулася до чоловіка.

– Гено, викликай машину на адресу Роми. Оплатиш безготівкою, щоб мати з сумками по морозу не тягалася.

Чоловік мовчки кивнув і дістав смартфон.

– Не маєте права! – Мати спробувала піти на останній відчайдушний штурм. Вона важко опустилася прямо на свою картату сумку.

– Я тут сяду! Прямо на сходах! Ночуватиму на бетоні! І хай усі сусіди бачать, яка в мене дочка безсердечна погань!

– Сідай, – байдуже знизала плечима Жанна. – Бетон холодний, цистит махом заробиш. Тільки я тобі чай не винесу. І двері не відчиню.

Таксі приїхало за десять хвилин. Гена без жодного слова підхопив важкий баул і поніс униз сходами. Клавдія Іванівна мовчки спускалася слідом, важко спираючись на поручні.

Біля під’їзду вона спробувала сказати щось образливе. Якось зачепити дочку наостанок, вколоти болючіше. Але Гена просто зачинив багажник і вказав на відчинені задні дверцята машини.

– Усього доброго, Клавдіє Іванівно!

Машина рушила. Жанна стояла біля вікна на сходовому майданчику і дивилася, як червоні фари розчиняються у темряві вечірнього двору.

Робити нема чого. Вона свій вибір зробила давно, а мати свій.

Через місяць вона дізналася від тієї ж тітки Раї, що Роман винайняв матері кімнату в малосімейці на околиці міста. Найдешевшу, з сусідами-маргіналами та загальною вбиральнею у самому кінці довгого коридору.

Оленка справді не пустила свекруху на поріг. Закотила чоловікові грандіозну істерику із погрозами розлучення та поділу майна. Роман, передбачувано, вибрав дружину.

Клавдія Іванівна дзвонила дочці двічі за цей місяць. Плакала в трубку, скаржилася на убогість кімнати та галасливих сусідів. Просила забути старі образи, згадати, що вони рідні, і забрати її до себе.

Жанна вислуховувала цей потік скарг. Рівним голосом казала «тримайся» і клала слухавку.

Іпотеку за свою квартиру вони з Геною виплатили лише через сім років. З Романом та Клавдією Іванівною вони не спілкувалися, й більше ніколи не звали у гості, – як постелилися, недолугі…

Як би ви вчинили на місці Жанни? Що скажете про матір? Залишайте свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!