Чоловік останні пів року наполягає на переїзді. У селі він має будинок, і він вважає, що нам слід переїхати туди жити, щоб не витрачати гроші на оренду квартири тут, у місті. Але мене ця перспектива не спокушає.
Зручності в будинку часткові, дороги погані, а навесні та осені взагалі ніякі, та з роботою все незрозуміло. Але чоловік вважає, що головне – мати дах над головою, а решта додасться.
Ми одружилися три роки тому, ми маємо дочку, якій майже рік. Раніше жили нормально, витягували, але останнім часом у чоловіка почалися проблеми із роботою, тому все частіше у нього виникає ідея повернутися до села. Там у нього будиночок, що дістався від батьків.
– Тільки уяви – свій будинок. Жодних сусідів над головою з їхніми гулянками серед ночі, свіже повітря, та й платити шалені гроші чужим людям не доведеться, – перераховує плюси чоловік.
Можливо, якби я жодного разу не була в тому будинку, то погодилася б, бо на словах там справді все виглядає дуже гарно, але це лише на словах. За фактом у будиночок треба вкласти дуже багато тисяч, щоб він став придатним для нормального цивілізованого життя.
У будиночку останні десять років ніхто до ладу не жив. А дерев’яні будинки, які надовго залишають люди, дуже швидко занепадають. Там тільки лад наводити потрібно місяць, а потім ще стільки ж позбавлятися мишей та іншої живності.
Вода в будинок не підведена, поряд з будинком є криниця. Відповідно, нормального санвузла немає.
Є будиночок, що покосився, за будинком, розташований туалет, а ще на ділянці лазня, яка теж потребує ремонту, в яку ми минулого разу навіть потрапити не змогли, тому що вхідні двері розбухли та не хотіли відчинятися. Чоловік тільки ручку відірвав під час спроб відкрити двері.
До того ж сам будинок потребує утеплення. Вікна під заміну, дах теж, підлоги треба міняти, бо частина дощок викликає побоювання. А ще там пічне опалення, про яке я, суто міський житель, маю дуже слабке уявлення.
Тобто піч розтопити з якогось разу я зможу, але зрозуміти, якщо щось піде не так, навряд чи вчасно зумію. А в мене взагалі маленька дитина на руках.
Але чоловік ніби не чує всіх моїх аргументів. Він налаштований дуже оптимістично. Вважає, що поступово все можна упорядкувати.
– Літній водогін я можу і сам зібрати, там великого розуму не треба. А з рештою потихеньку розберемося. Зате вкладатимемо у своє, розумієш!
– Розумію, і була б, напевно, за, якби нам було що вкладати. Нагадую, я у декреті, а у тебе проблеми на роботі.- відповіла я чоловіку.
Власне, з цієї причини розмова про переїзд взагалі не йшла.
До того ж у мене велике питання, як і ким чоловік збирається працювати, щоб прогодувати сім’ю. Він, звичайно, стверджує, що в селі з голоду може померти лише лінивий, але це не аргумент.
Зрозуміло, що поряд з будинком велика ділянка, яка колись була городом, але її ще треба до ладу привести та обробляти потім весь час. А в мене у цьому плані досвіду немає зовсім.
Я не уявляю собі, як і що садити, коли це робити, як доглядати та інше. Та й не маю я тяги до такої праці.
Чоловік проблеми не бачить – навчишся, каже. Наче у мене є дике бажання вчитися. Я педагог, у мене факультет з іноземних мов за плечима, а не аграрний коледж.
Повертаючись до питання роботи, якщо не покладати всіх надій на город, то де там працювати? Це село, тут роботи немає, всі кудись їздять.
Хтось на ферму, хтось у місто. Але основна частина людей намагається переїхати в місто, і тільки ми, як ідіоти, рвемося з міста до бурʼянів.
Мені страшно переїжджати туди. Начебто не зовсім глуш, до цивілізації доїхати можна, навіть транспорт якийсь рейсовий є, але були там минулого літа після дощу – ми ледве проїхали. А що там коїться навесні та восени, коли в місті не скрізь пройти нормально можна?
Ось станеться що, скільки швидка до нас добиратиметься? Чи ми до лікарні скільки їхатимемо? А у нас маленька дитина. У самому селі навіть медсестри ніякої немає.
З кожним тижнем наше з чоловіком протистояння у питанні переїзду лише наростає. Я вважаю, що йому зараз треба витрачати час не на порожні мрії, а на пошук нової роботи, тоді й питання з переїздом відпаде.
А чоловік спалахнув ідеєю, що ми переїдемо, чарівним якимось способом налагодимо життя і чудово почуватимемося в селі.
Це ще мої батьки не знають, що тут відбувається. Але гадаю, що скоро дізнаються, коли я з дитиною переїду до них.
Нехай чоловік їде до свого села, налагоджує побут, раз йому так легко це все здається, а я потім приїду і подивлюся, чи варто мені переїжджати. Я не збираюся наражати себе і дитину на небезпеку і спартанське життя тільки через рожеві мрії чоловіка.
