– Ілля, – сказала Лариса чоловікові, коли той прийшов із роботи. – Мама дзвонила. Вони з батьком запрошують нас на травневі. Вона просила обов’язково приїхати, буде якась серйозна розмова. Ольгу з Костею теж покликали.
– А про що розмова буде, навіть не натякнула? – поцікавився Ілля.
– Ні. Я спитала, а вона тільки сказала, що серйозна, мовляв, розмова, не телефонна.
– Може, нарешті вирішили продати будинок і перебратися до нас ближче? – припустив він.
– Це було б добре. Я вже давно їм пропонувала, а батько уперся, і в жодну – «сімейний будинок, родове гніздо», – сказала Лариса.
Будинок її батьків був у селі, кілометрах у сто п’ятдесяти від міста. Колись тут було багато мешканців, усі будинки були заселені, у центрі стояв магазин, був медпункт та початкова школа.
Тепер третину будинків стояли порожніми, десяток дітлахів різного віку возили в школу до селища за чотири кілометри від села. Магазин зачинився, двічі на тиждень приїжджала автокрамниця. До лікарів теж їздили в селище.
Там працював і батько Лариси – він був електриком на птахофабриці. Мама раніше була кухарем в дитячому садку, але торік вийшла на пенсію, і тепер батько щоранку своїм стареньким «Запорожцем» їздив на роботу один.
З початком дачного сезону жителів у селі додалося, з’являлася молодь, матусі з дітьми та пенсіонери, які колись жили тут, а потім перебралися до дітей у місто, але щовесни, за звичкою, засаджували городи розсадою.
До осені, поки на грядках ще щось дозрівало, люди тут жили. Потім вантажили врожай на машини та виїжджали до наступного літа. У селі ставало порожньо та тихо.
На початку травня, коли батьки оголосили «загальний збір», у селі вже було багатолюдно. Дорослі працювали на городах, діти носилися вулицями на велосипедах. Тягнуло димком, то з одного, то з іншого боку вітер приносив запах смаженого м’яса.
За столом у будинку Романових зібралося шестеро: господарі – Георгій Петрович та Ніна Іванівна, їхня старша дочка – Лариса з чоловіком Іллею, та молодша – Ольга, теж із чоловіком – Костянтином.
За обідом про справи не говорили. А коли прибрали зі столу, Георгій Петрович почав розмову, заради якої запросили дітей.
– Загалом так. Ми з матір’ю вже люди літні, скільки ще проживемо, невідомо. Але ми б не хотіли, щоб ви після нашого відходу сперечалися і сварилися через спадок.
– А чому, тату, ти вирішив, що ми лаятися будемо? – Запитала Лариса. – Ми з Ольгою наче ніколи не сварилися.
– У сусідів брати – Борис і Анатолій – теж ніби не сварилися, а як матері не стало, почали дім ділити, та навіть почубилися. Я цього не хочу.
– Тому ми вирішили кожній з вас за нашого життя подарувати по одній третині нашого будинку. А ще одну третину потім між собою розділите.
– Якщо ви погоджуєтесь, то ми з матір’ю після свят у місто приїдемо і все оформимо по закону, через нотаріуса. Загалом, думайте, відповідь завтра скажете, закінчив батько.
Увечері, коли батьки вже пішли спати, сестри з чоловіками ще сиділи в альтанці.
– Чудово батьки вигадали, – сказала Ольга. – Тепер, коли ми з Костею захочемо взяти іпотеку, у банку до нас менше питань буде, бо у нас є нерухомість.
– А ви вже на перший внесок накопичили? – поцікавилася Лариса.
– Ні. Ось з’їздимо влітку у відпустку і почнемо збирати, – відповів Костя.
Вони одружилися півтора року тому і поки що серйозно не замислювалися про майбутнє.
Лариса та Ілля, чий подружній стаж вимірювався п’ятьма роками, теж жили на орендованій квартирі, але накопичувати на своє житло стали з першого дня і були вже близькі до заповітної мети.
– Ілля, а що ти думаєш? – Запитала Лариса у чоловіка.
– Не знаю. Завтра треба буде подивитись будинок, – відповів він.
Вранці він справді разом із тестем злазив спочатку на горище, потім у підпілля. Після цього щось записав у себе в блокноті, погортав якісь сайти у телефоні. А потім запропонував Ларисі прогулятися до озера.
– Ларо, я думаю, що нам ця третина не потрібна, – сказав він, коли вони сіли на лаву на березі.
– Чому?
– Тому що ця нерухомість, якій така рада твоя сестра, довгий час буде для нас не активом, а пасивом. Будинок потребує ремонту.
– Може, не прямо зараз, але протягом трьох найближчих років треба буде й дах перекривати, і з того боку, який на город дивиться, найнижчу колоду треба міняти.
– Вона вже зараз тільки на кутах тримається, а в середині, під вікном, наполовину трухлява. Там серйозна робота потрібна. А це все гроші.
– Вибач, звичайно, але мені здається, що твій батько чудово розуміє, що самим їм сплатити все це досить складно. А якщо ми теж будемо власниками, то й платитимемо всі втрьох.
– Крім того, за будинок та за землю, а її тут шістнадцять соток, треба буде сплачувати податок. А ми з тобою за три чи чотири місяці збираємося брати в іпотеку двокімнатну квартиру.
– А ще через рік, як тільки зрозуміємо, що долаємо платежі, плануємо дитину. От і подумай, будуть у нас зайві гроші на податки та ремонт будинку, в якому ми буваємо два-три рази на рік, чи ні?
– Батько сказав, якщо хтось із нас зараз від частки відмовиться, то все по заповіту отримає друга сестра.
– Знаєш, Ларо, ти можеш вважати мене циніком, але я, з одного боку, бажаю твоїм батькам довгих років життя, а з іншого – не хочу нести витрати на нерухомість, якою зможу скористатися не раніше, ніж виповниться пів віку.
– Ми ці гроші направимо на іпотеку, а потім, якщо тебе раптом потягне до садівництва чи городництва, зможемо купити дачу.
– І це буде тільки наше майно, яке не треба буде ділити з твоєю сестрою і всі рішення ми прийматимемо самі, – пояснив Ілля.
– Тоді я скажу татові, що ми відмовляємося від цієї частки, боюся тільки, що він образиться.
– А тут справа не в образі, він повинен розуміти, що нам зараз обслуговування цієї частки не по кишені, – відповів чоловік.
Якщо Георгій Петрович і образився на старшу дочку та зятя, то виду не показав. Але повідомив, що у такому разі вони з матір’ю подарують Ользі не третину, а половину. Другу половину вона отримає по заповіту.
Лариса сказала, що вона не заперечує, і пообіцяла, що згодом сперечатися із сестрою через будинок не буде.
Вісімнадцять років пролетіли, як одна мить. Батька поховали десять років тому, мами не стало навесні. Ольга вступила у спадок і стала повноправною господаркою спорожнілого батьківського будинку.
У місті вони з Костею та п’ятнадцятирічним сином Пашкою тулилися в однокімнатній квартирі. Іпотеку так і не взяли – то одне, то інше.
А коли щось назбирали, ціни на житло підскочили так, що їхній перший внесок перетворився на смішну суму.
Робота Костянтина приносила стабільний, але скромний дохід, Ольга працювала у дитячому садку. Батьківська хата залишалася їх єдиним козирем.
У Лариси та Іллі все склалося інакше. Вони виплатили іпотеку достроково, виховали двох дочок і тепер, коли дівчатка були вже підлітками, серйозно поглядали на заміську ділянку.
– Ольга з Костею зібралися продавати будинок, – якось увечері сказала Лариса чоловікові, відкладаючи телефон. – Просять нас приїхати, допомогти із документами.
– Продавати? – Ілля відклав планшет. – Це логічно. Їм ці гроші можна додати на квартиру.
– От і я так подумала. Тільки глухе місце, сам знаєш. Село майже занепало за ці роки, тільки внаслідок дачників тримається.
За тиждень вони в’їжджали до рідного села. Тиша стояла дзвінка. З десятка будинків, у яких колись жили взимку, тепер житловими виявилися лише два. Город біля будинку батьків заріс бур’яном, дах помітно просів, а кути будинку пішли в землю.
Ольга зустріла їх на ґанку. Вигляд у неї був стомлений і засмучений.
– Ларисо, Іллюшо, проходьте, – вона обійняла сестру. Костя вийшов з дому, привітався і тут же задимів, притулившись до паркану, що покосився.
За столом, покритим старою клейонкою, розмова не клеїлася.
– Ну, розповідайте, – першою порушила мовчання Лариса. – Як із продажем?
Ольга перезирнулась із чоловіком.
– А ніяк, два тижні тут стирчимо, оголошення розіслали у всі кінці. Рієлтори возять покупців, ті дивляться… Пропонують мізер.
– Кажуть, будинок старий, фундаменту немає, – додала Ольга пониклим голосом. – І що село не перспективне.
– Один чоловік прямо сказав:
– Мені цей будинок і безплатно не потрібний, я його спалити повинен, щоб ділянку розчистити.
– А скільки хоч пропонують? – Запитав Ілля.
– Та сміх один. Тисяч сто – сто п’ятдесят, – махнув рукою Костя. — Це навіть не перший внесок на кімнату в гуртожитку. А ми думали, тисяч вісімсот вторгуємо.
Повисла важка пауза. Було чути, як за стіною шкребеться миша. Будинок простояв ще два роки й ще більше занепав.
На третій рік Ольга та Костянтин таки змогли продати його за двісті тисяч.
Покупцеві дуже сподобалося чудове місце на березі озера. Жити в старому будинку він не збирався, зніс його і за пів року збудував двоповерховий котедж, обгородивши його високим парканом.
А Лариса й досі була вдячна Іллі, що він відмовив її від спадщини! Не сиділи та не чекали легких грошей, – гарували, як навіжені, щоб жити пристойно, на відміну від Ольги та Костянтина…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
