Лариса прокинулася о шостій ранку, хоча будильник був поставлений на сьому. Тридцять років спільного життя виробили в ній звичку вставати раніше за Геннадія — щоб встигнути, щоб усе було готове, щоб, не дай Боже, не почути те невдоволене сопіння та зауваження про те, що сніданок знову невчасно.
Сьогодні був особливий день — їхня річниця. Тридцять років. Перлове весілля, як кажуть. Лариса не відчувала жодної радості, лише важкість у животі та втому, що, здавалося, в’їлася в кістки. Але гості приїдуть до шостої вечора: донька Катя з чоловіком та онуком, син Антон із дружиною, сестра Геннадія Людмила з чоловіком, їхні старі друзі — Толік із Вірою, Сергій Іванович із дружиною. Потрібно було готувати. І готувати багато.
Вона натягнула халат — той самий, який Геннадій називав «мішком» — і пішла на кухню. Подивилася на себе мимохідь у дзеркало. П’ятдесят два роки, сиве волосся біля скронь, яке вона старанно зафарбовувала щомісяця, зморшки біля очей, зайва вага. Кілограмів п’ятнадцять точно. Колись вона була стрункою, але після народження дітей, після нескінченних свят, які вона готувала для всієї рідні, після ночей, коли вона заїдала самотність власною випічкою — вага поповзла вгору.
— Знову в цьому мішку ходиш, — Геннадій з’явився на порозі кухні раніше, ніж зазвичай, розтираючи очі. Живіт вивалювався з-під майки, щетина на щоках була нерівною, жорсткою. — Могла б і нормальний халат купити. Соромно ж.
— Доброго ранку, Гено, — Лариса поставила чайник. — Яєчню будеш?
— Тільки не пересмаж, як минулого разу. Їсти було неможливо.
Лариса кивнула. Вона пам’ятала той сніданок — яєчня була цілком нормальною, але Геннадій все одно залишився незадоволеним. Зрештою, він був незадоволений завжди. Останні років десять точно.
Раніше, коли діти були маленькими, він ще стримувався. Приносив квіти на свята, цілував у щоку, називав Ларисочкою. Потім квіти стали з’являтися рідше, поцілунки перетворилися на формальність, а Ларисочка стала просто Ларисою, а потім і зовсім — безликим «ти».
Діти виросли, роз’їхалися. І залишилася порожнеча, яку заповнили мовчання, звичка та глухе роздратування.
— Сьогодні ввечері постарайся хоч пристойно виглядати, — Геннадій сів за стіл, розгорнув телефон. — Одягнеш ту чорну сукню, яку донька дарувала.
— Вона мені замала, Гено.
— Ну от, а хто винен? Я тобі казав — менше жери на ніч. Ти мене слухаєш?
Лариса поставила перед ним тарілку, сіла навпроти зі своєю чашкою чаю. Їсти їй не хотілося.
— Може, тоді рожеву одягну?
— Яка різниця, — він махнув рукою, не відриваючись від екрана. — Все одно на тобі все як на корові сідло.
Вона стиснула чашку в руках, відчула, як гаряча порцеляна обпікає долоні. Промовчала. Як завжди.
Весь день Лариса провела на кухні. Нарізала салати, запікала м’ясо, робила закуски, накривала стіл. Геннадій двічі заходив перевірити.
— Оселедець під шубою робиш? Пам’ятаєш, минулого разу був пересолений.
— Пам’ятаю, Гено.
— І не забудь холодець дістати заздалегідь, щоб не крижаний був.
— Добре.
— А вино купила? Я ж просив червоне напівсолодке для Людки.
— Купила.
Він стояв у дверях, масивний, розповнілий, у розтягнутій футболці, і дивився на неї оцінювально, як начальник на недбалого підлеглого.
— Ну дивись. Не зганьби мене перед гостями.
Лариса витерла руки об рушник і подивилася йому в спину. Колись цей чоловік читав їй вірші, водив у кіно, казав, що вона — найкрасивіша. Він був підтягнутим, спортивним, амбітним інженером. А тепер? Тепер перед нею стояв чоловік під шістдесят, з пивним животом, жовтими зубами, які він іноді забував чистити, і вічним невдоволенням на обличчі.
Вона знала те, про що він думав, що вона не знає. Вона бачила операції в його банківському застосунку. Платежі проходили за ФОП, який користувався в їхньому місті поганою репутацією. По дві з половиною, по три з половиною тисячі гривень раз на тиждень, а то й частіше. Лариса не була дурепою. Вона розуміла, що це означає.
Спочатку був шок. Потім сльози — тихі, в подушку, коли Геннадій уже спав, відвернувшись до стіни. Потім прийшло якесь отупіння, апатія. Навіщо скандалити? Навіщо руйнувати те, що й так уже давно зруйноване?
Заради дітей, говорила вона собі. Заради дітей. Хоча діти давно виросли й самі просили її подумати про себе.
Але страшно. П’ятдесят два роки, зайва вага, професія бухгалтерки в маленькій фірмі з крихітною зарплатою. Куди йти? До кого? Починати все наново?
Простіше терпіти.
Гості почали приїжджати о шостій. Першими прийшли Катя з сім’єю — донька обійняла матір, притиснула до себе, прошепотіла:
— Ти як, мам?
— Нормально, Катюш.
— Точно?
— Точно.
Катя подивилася на неї довгим поглядом — у цьому погляді було розуміння, співчуття та безсилля. Вона знала. Діти завжди знають.
Слідом приїхав Антон з Наташею, потім решта гостей. Дім наповнився голосами, сміхом, дзвоном келихів. Геннадій розцвів — він обіймав друзів, жартував, голосно сміявся, розливав коньяк.
— Тридцять років! — проголосив він тост. — Тридцять років з однією жінкою! Це вам не абищо! Це подвиг, друзі мої!
Усі засміялися, підняли келихи. Лариса усміхнулася натягнуто, відпила ковток вина.
— Щоправда, дружина в мене, звичайно, характер має, — продовжив Геннадій, і Лариса відчула неприємний дискомфорт. — Готує так собі, в домі порядку не завжди допросишся, але куди діватися, терплю!
Сміх став ніяковим. Катя кинула на батька попереджувальний погляд, але він не помітив або не захотів помічати.
— Гено, ну навіщо ти, — тихо сказала Віра, подруга Лариси.
— Та я жартую, жартую! — він ляснув себе по коліну. — У мене ж золото, а не дружина! Щоправда, золото це трохи потьмяніло й в обсягах додало!
Тепер ніхто не сміявся. Лариса встала, почала збирати порожні тарілки. Руки тремтіли.
— Мам, я допоможу, — Катя схопилася слідом.
— Сиди, доню, я сама.
На кухні вона притулилася чолом до холодильника, заплющила очі. Дихай. Просто дихай. Ще трохи — і вечір закінчиться, гості роз’їдуться, і можна буде лягти спати.
Вона завантажила на велику тацю гаряче — запечену качку, картоплю, овочі. Важко, але донесе. Завжди доносила.
Увійшла до зали. Геннадій розповідав якийсь анекдот, розмахував руками.
— А потім ця корова каже…
Лариса не почула кінця. Її нога зачепилася за край килима — того самого, який Геннадій тиждень тому велів викинути, але вона ніяк руки не доходили, — і вона відчула, як втрачає рівновагу.
Таця хитнулася, гаряча качка, картопля, соус — усе це полетіло вниз, на підлогу, на килим, частина — на край столу.
Гуркіт. Тиша.
— Ти що, корова незграбна?! — Геннадій схопився, обличчя його налилося фарбою. — Я ж казав прибрати цей клятий килим! Ти хоч раз можеш зробити, що я кажу?!
Лариса стояла на колінах, збирала шматки їжі, відчуваючи, як сльози печуть очі.
— Вибач, Гено, я не хотіла…
— Не хотіла! Ти ніколи нічого не хочеш! — він стояв над нею, величезний, червоний. — На колінах повзаєш, де тобі й місце! Проси пробачення! При всіх проси, щоб не кортіло!
— Тату, ти очманів? — голос Антона, різкий, злий. — Ти що робиш?
— Не лізь, сину, не твоя справа!
— Моя! — Катя встала. — Це моя мати!
Лариса все збирала їжу, відчуваючи, як усередині зростає щось гаряче, велике, нестерпне. Тридцять років. Тридцять років вона терпіла. Тридцять років прощала, мовчала, посміхалася.
Годі.
Вона встала. Повільно. Шматки качки падали з рушника, який вона тримала в руках.
І жбурнула цей рушник прямо в обличчя Геннадію.
— Любиш мене прилюдно брудом поливати, то і я в боргу не залишуся, — голос її тремтів, але був гучним, чітким. — Хочеш, щоб усі знали правду? Розповім.
— Ларисо, замовкни…
— Ні, Гено, не замовкну. Не цього разу. — Вона подивилася на гостей, на дітей, на всіх, хто сидів за столом із застиглими обличчями. — Ви думаєте, ми щаслива пара? Тридцять років разом, усе чудово?
— Мам…
— Ні, Катю, нехай усі почують. Нехай знають, який у мене чудовий чоловік. Який останні років десять не каже мені нічого, крім гидоти. Який називає мене коровою, товстою, нездарою. Який щодня нагадує, як мені пощастило, що він мене терпить.
— Ларисо, досить! — Геннадій ступив до неї, але Антон став між ними.
— Не підходь до неї, батьку.
— А знаєте, чим він займається, поки я готую йому сніданки, перу його смердючі шкарпетки, прибираю за ним? — Лариса відчула, як сльози течуть по обличчю, але голос не тремтів більше, він був твердим, як сталь. — Він замовляє дівчат за викликом. Так-так, ось так. Платні послуги. Я все бачу в банківському застосунку. Дві з половиною тисячі, три з половиною тисячі гривень за раз. Бо навіть жінку собі нормальну знайти не може — так розповнів, так запустив себе. Зуби іноді не чистить, знаєте? По три дні ходить із жовтими зубами та смородом із рота. Але мені щодня каже, що я товста.
Тиша була такою щільною, що чутно було, як на кухні капає кран.
— Ти що верзеш?! — обличчя Геннадія стало сірим. — Це неправда!
— Правда, Гено. І ти знаєш, що правда. — Лариса витерла обличчя рукою. — Я мовчала. Терпіла. Думала — може, минеться, може, щось зміниться. Але знаєш, що я зрозуміла сьогодні? Нічого не зміниться. Ти не змінишся. І я більше не хочу це терпіти.
— Мамо, — Катя підійшла, обійняла її. — Мамочко…
— Я в порядку, донечко. Вперше за багато років я в порядку.
Лариса подивилася на Геннадія — він стояв, опустивши руки, з обличчям, повним люті та розгубленості. Потім подивилася на гостей — Людмила закривала рот долонею, Віра плакала, Сергій Іванович відводив очі.
— Прошу вибачення за зіпсований вечір, — сказала Лариса тихо. — Але мені потрібно було це сказати. Тридцять років — це надто довго, щоб мовчати.
Вона повернулася й пішла до спальні. Зачинила двері, сіла на ліжко. Почула, як у залі почався гул голосів, чиїсь кроки, грюкіт вхідних дверей.
Потім зайшла Катя з Наташею.
— Мам, ми залишаємося з тобою.
— І я, — Антон з’явився у дверях. — Мам, чому ти мовчала?
— Боялася, синку. Дурна стара жінка боялася.
— Ти не стара, — Катя сіла поруч, взяла її за руку. — І не дурна. Ти найсильніша жінка, яку я знаю. І завтра ми йдемо до юриста.
— До юриста?
— Подавати на розлучення. Досить, мам. Досить терпіти.
Лариса подивилася на доньку, на сина, на невістку, яка стояла у дверях із повними сліз очима. Подивилася і зрозуміла — вони мають рацію. Час.
Наступного ранку Лариса прокинулася рано, за звичкою. Але на кухню не пішла. Вперше за тридцять років вона дозволила собі полежати, подивитися в стелю, подумати.
Геннадій не повернувся ночувати. Чи лежали його речі в шафі, вона не знала й перевіряти не хотіла.
До десятої приїхала Катя.
— Мам, одягайся. Я записала тебе до юриста на одинадцяту.
— Катюш, може, не треба так одразу…
— Треба, мам. Дуже треба. Ти вчора зробила найважливіший крок. Тепер потрібно довести справу до кінця.
Юристкою виявилася молода жінка з короткою стрижкою та уважними очима. Вона вислухала Ларису, поставила кілька запитань, зробила записи.
— Є спільно нажите майно?
— Квартира. На двох.
— Добре. Є докази подружньої невірності?
Лариса показала виписки з банківського застосунку.
— Цього достатньо. Ви розумієте, що процес може бути складним? Ваш чоловік може не погодитися.
— Я розумію. Але я мушу це зробити.
— Тоді ми починаємо.
Геннадій з’явився за три дні. Прийшов вранці, коли Лариса була сама. Виглядав він пом’ятим, невиспаним.
— Ларисо, нам треба поговорити.
— Нема про що нам говорити, Гено.
— Як це нема про що? Ти що, серйозно вирішила розлучатися?
— Абсолютно серйозно.
— Через якусь дурницю, яку ти сама вигадала?
— Я нічого не вигадала. У мене є всі докази.
Він пройшов до кімнати, важко опустився на диван.
— Лар, ну чого ти? Ми ж стільки років разом. Не можна ось так усе зруйнувати.
— Ти зруйнував. Не я. Ти — своїми словами, своєю неповагою, своїми… розвагами.
— Це нічого не означало!
— Для тебе, можливо. Для мене значило все.
Лариса стояла біля вікна, не повертаючись до нього. За вікном була весна, початок травня, цвіли яблуні у дворі.
— Я подала на розлучення. Юристка каже, процес займе кілька місяців. Буде поділ майна. Можеш забрати свої речі.
— Ти з глузду з’їхала! Ми розділимо квартиру, і що? Ти на свою зарплату винаймати будеш?
— Розберуся якось.
— Діти тебе налаштували!
— Діти мене підтримали. Це різні речі.
Геннадій встав, пройшовся по кімнаті.
— Значить, усе? Тридцять років — просто так?
Лариса повернулася до нього.
— Не просто так, Гено. Дуже навіть не просто так. Я терпіла тридцять років. Я прощала, мовчала, сподівалася. Але вчора я зрозуміла — я більше не хочу жити ось так. Я хочу прокидатися вранці й не боятися, що ти скажеш мені щось гидке. Я хочу дивитися в дзеркало й не бачити там товсту корову, як ти мене називаєш. Я хочу бути щасливою. Або хоча б спокійною.
— І ти думаєш, одній тобі буде краще?
— Не знаю. Але спробую.
Він дивився на неї довго, потім похитав головою.
— Гаразд. Раз так, то так. Тільки потім не приповзай назад.
— Не приповзу, — Лариса посміхнулася вперше за ці дні. — Обіцяю.
Коли двері за ним зачинилися, вона сіла на диван і заплакала. Але це були зовсім інші сльози — не гіркоти, а полегшення.
Минув рік.
Лариса отримала свою частку від продажу квартири, винайняла невелику однокімнатну на околиці. Влаштувалася на другу роботу — віддалено вела бухгалтерію для невеликої фірми. Грошей було небагато, але вистачало.
Вона схудла на дванадцять кілограмів. Не тому, що сиділа на дієті — просто перестала заїдати стрес ночами. Записалася на йогу, почала гуляти вечорами, знову зустрілася з подругами з університету, з якими втратила зв’язок за роки заміжжя.
Катя та Антон заїжджали часто, привозили онуків. У маленькій квартирі було тісно, але затишно — так затишно, як не було давно у великій квартирі з Геннадієм.
Одного вечора, коли Лариса сиділа на балконі з чашкою чаю й дивилася на захід сонця, їй написала Віра:
«Лар, як ти там? Давно не бачилися. Може, зустрінемося?»
Вони зустрілися в кав’ярні. Віра довго дивилася на неї, потім сказала:
— Ти світишся зсередини. Я не бачила тебе такою років із двадцять.
— Я щаслива, Вір. Уперше за багато років я просто щаслива.
— А як там Гена?
Лариса знизала плечима.
— Не знаю. Діти кажуть, живе у своєї сестри. Намагався пару разів дзвонити, але я не відповідала. Мені не потрібно це більше.
— Знаєш, я завжди захоплювалася твоїм терпінням. Але тепер захоплююся твоєю сміливістю ще більше.
Лариса посміхнулася.
— Знаєш, що найстрашніше? Не почати нове життя. Найстрашніше — провести старе в мовчанні й терпінні, а потім зрозуміти, що час минув, і міняти вже пізно. Я встигла. І я так вдячна собі за те, що зважилася.
Увечері Лариса повернулася до своєї маленької квартири, заварила чай, сіла біля вікна. За вікном розцвітали вогні вечірнього міста, десь грала музика, сміялися люди.
І вона подумала — ось воно, життя. Справжнє. Не те, що прожите за інерцією, за звичкою, зі страху. А те, що вибране свідомо, з болем, зі сльозами, але — своє.
І це того вартувало.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
