Лариса ще вранці була впевнена, що нарешті Новий рік пройде без біганини на кухні. Цього року вони з Петром вирішили не накривати стіл удома, а піти у гості, їх запросила співробітниця чоловіка, Валентина, жінка балакуча та впевнена.
Тиждень тому Валя в коридорі офісу спіймала Петра за рукав:
– Петя, та що ви з Ларою все вдома та вдома? – сплеснула вона руками. – У нас компанія збирається, все вже організовано. Стіл – супер, музика, конкурси. З кожного всього по півтори тисячі – і жодних турбот!
Петро ввечері передав цю розмову дружині майже слово в слово:
– Уявляєш, Ларисо, – натхненно говорив він, знімаючи черевики, – нічого готувати не треба. Скинулися – і прийшов на все готове. Валя каже, стіл буде «як у найкращих будинках».
Лариса подумала про те, як щороку валиться з ніг після всіх приготувань і ідея здалася привабливою.
– Ну, якщо справді все організовано… – простягла вона. – Давай, мабуть, спробуємо. Вік уже, щиро кажучи, не той, щоб цілий день стояти біля плити.
Переказали Валі гроші наперед, як та й просила. Лариса навіть прикинула: три тисячі з них – чимало, але якщо правда «як у ресторані», то ще й вигідніше виходить.
– Тільки скажи їй, – попросила вона чоловіка, – що ми гостре не їмо, і менше майонезу. Решта – на їхній розсуд.
До Нового року вона все одно не витримала і спекла невеликий рулет – у гості з порожніми руками якось ніяково.
– Ларо, ти ж знаєш, Валя казала: все включено, – нагадав чоловік.
– Все включено – це добре, – зітхнула Лариса. – Але виховання ніхто не скасовував.
Надвечір тридцять першого вони, ошатні, вийшли з дому. Лариса одягла свою улюблену сукню, Петро – випрасувану сорочку. Дорогою він бадьоро жартував:
– Головне, щоб там не як на наших старих корпоративах: стіл гарно накритий, а їсти нічого.
– Та гаразд, – махнула Лариса рукою. – Жінка організовує, невже поскупиться перед знайомими?
Квартира Валентини знаходилась у панельному будинку на околиці. Двері відчинила сама господиня:
– О-о, наші дорогі гості! Проходьте, роздягайтеся, стіл уже чекає!
Лариса посміхнулася, зазирнула до кімнати – і посмішка трохи застигла. На столі, застеленому святковою скатертиною, стояли дві тарілки: одна з вареною картоплею, щедро посипаною кропом, інша – зі шматочками оселедця, покладеними рядами.
Поруч – одна тарілка з нарізаною ковбасою та сиром, тарілка з маринованими огірками. Декілька мандаринів лежали у вазі в центрі.
Лариса мимоволі перерахувала в голові: їх четверо – вона з Петром, Валя з чоловіком. Плюс ще обіцяні «друзі сім’ї» – ще двоє. Разом – шестеро. На шістьох – картопля та оселедець, ковбаса, огірки. А де обіцяний «шикарний стіл»?
– Ну, ми ще салати пізніше винесемо, – швидко помітила Валя, впіймавши погляд Лариси. – Я все передбачила.
Підтяглися решта гостей. Валентина з гордістю оголосила:
– Так, усі зібралися? Тоді сідаємо! Стіл у нас сьогодні без надмірностей, але душевний!
Лариса та Петро переглянулися. “Без надмірностей” – це, звичайно, можна було зрозуміти по-різному. Петро шепнув дружині:
– Може, ще блюдо десь ховається?
– Хіба що в шафі, – так само пошепки відповіла вона.
Коли всі розсілися, Валя додала на стіл невелику тарілку з вінегретом і салат по-домашньому: терта морква, капуста, горошок. Все виглядало… скромно.
– Ну, що ви такі серйозні? – засміялася господиня. – Зараз все ще піднесемо. У нас головне – спілкування, а не обжиралівка!
Петро спробував пожартувати:
– Спілкування спілкуванням, а оселедець за розкладом.
Лариса під столом штовхнула його ногою:
– Тише ти.
Розмови потекли, як по маслу. Валентина розповідала, які «божевільні ціни» у магазинах, як вона «ледве все купила, щоб усім вистачило».
Лариса слухала і мимоволі рахувала: картоплю, оселедець, ковбасу, огірки, трохи салатів, мандарини. Навіть якщо все це брати у дорогому супермаркеті, до трьох тисяч із пари далеко.
Поки всі цокалися і бажали один одному щастя, Лариса чемно посміхалася, але погляд знову і знову притягався до столу.
Паралельно в голові мелькали картинки: вдома в холодильнику лежали курячі стегна, сир, овочі. На три тисячі можна було б накрити стіл, що й у ресторан йти не треба.
– Ларисо, візьми картоплі! – радісно підсунула до неї миску Валя. – Картопля – всьому голова, між іншим!
– Дякую, – відповіла Лариса, кладучи собі пару штучок.
– Оселедець не забудь, – додала господиня. – Це наша фірмова страва.
Петро тихо хмикнув:
– Фірмова – бо єдина?
Лариса знову наступила йому на ногу:
– Перестань, люди ж намагалися.
Хоча слово «намагалися» викликало в неї сумніви. Салати найпростіші, картопля відварена без особливих вишукувань, оселедець, судячи з вигляду, зі звичайної банки. Навіть той рулет, що вона принесла, виглядав на загальному тлі, як щось з іншої реальності.
Коли Валя нарешті згадала про рулет, вона голосно оголосила:
– А це Лариса свій фірмовий принесла! От молодець, хоч я й казала – нічого не треба, все включено!
Слово “включено” знову кольнуло. Лариса посміхнулася.
Господиня поставила рулет у центр, але відразу почала розповідати, як вона сама «пів дня підбирала меню» і «все на всіх розраховувала, щоб нікого не образити».
– Я думаю, – важливо сказала вона, – що зібратися ось так, по-простому, картопля, оселедчик, без надмірностей – це набагато правильніше, ніж ці столи, що ломляться від їжі. Ми ж не за їжею сюди прийшли!
За кілька годин стало остаточно ясно: ніякого додаткового «шикарного» столу не буде. На десерт – мандарини та дешевий бісквітний торт.
Жодних гарячих страв, ніяких особливих закусок. При цьому Валентина кілька разів повторила, як їй “довелося побігати”, щоб “все купити та розрахувати”.
– Зараз продукти такі дорогі, самі розумієте, – зітхала вона. – Я навіть у чек не хочу дивитись, там такі суми страшні.
Лариса стрималася, щоб не спитати: «А можна глянути?». Натомість вона поцікавилася:
– Валю, а ти чек не викидай, знадобиться. Онукам показуватимеш, як ти картоплю з оселедцем за ціною золотих злитків купувала.
Господиня засміялася, сприйнявши це, як жарт:
– Ох, Ларисо, ну ти й скажеш!
До півночі всі трохи втомилися від розмов про політику, здоров’я та «як усе дорого». Валентина голосно дякувала всім:
– Дякую, що підтримали! Я стільки сил вклала цього вечора, але воно того варте!
Лариса автоматом кивнула. Усередині крутилася зовсім інша фраза: «Сил – це коли три дні готуєшся. А тут, видно, максимум – візок магазином прокотити».
Вже в таксі дорогою додому, коли шум і розмови залишилися позаду, Петро нарешті озвучив те, що крутилося на язиці весь вечір:
– Ларисо, а чи не здалося тобі, що нас трохи… того… кинули?
– Кинули по повній, – спокійно сказала вона. – Якщо чесно.
– Я все чекав, коли винесуть качку, індичку, не знаю… хоч щось. А тут оселедець, картопля та ковбаса.
Вони замовкли на хвилину. Потім Лариса додала:
– Знаєш, за ці гроші, що ми здали, я б у нас удома такий стіл накрила… І гаряче, і салати, і торт. І ще лишилося б.
– Наступного року так і зробимо, – рішуче сказав Петро. – Досить цих «все включено».
– Гаразд, цього року ми набули досвіду. Дорогого, звісно. Зате надовго запам’ятається, – зітхнула Лариса.
Обидва засміялися. Сміх вийшов трохи гірким, але все-таки сміхом. Свято вдалося, як казала Валентина.
Тільки висновки Лариси та Петра виявилися своїми: чужий «шикарний стіл» насправді виявився не тим, на що вони розраховували. Але сталося те, що сталося, – розумніші будуть…
Як вам стіл, що ломився? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. ставте вподобайки!
