Ледве не підняв руку на дружину через 30 років шлюбу. А все від того, що ми стали зовсім різними людьми

Я та Олена були разом із самої школи. Всі нас завжди називали парочкою, хоч спочатку і не було ніяких почуттів, а потім ми вирішили, що все-таки один одному подобаємось і непогано б справді одружитися.

Наш шлюб був по-справжньому щасливим. Не було якоїсь неймовірної пристрасті чи шалених почуттів, але були теплі, довірчі стосунки.

Ми з моєю дружиною були партнерами. Завжди дбали один про одного, а потім ще й про дитину. Все у нас було, як у людей — і будинок, і сімейне вогнище, і фінансовий запас, що дозволяє жити якщо не надто багато, але й не бідно.

І дочка у нас виросла доброю людиною, справжньою розумницею. Школу відмінно закінчила, в інституті вивчилася, отримала хорошу роботу.

Ми ніколи не влаштовували гучних скандалів, завжди знаходили компроміс. А якщо ні, то просто більше не говорили про проблему.

Але нещодавно я почав помічати, що дружина ставиться до мене все холодніше і холодніше.

З того часу, як дочка поїхала з дому, і ми залишилися з Оленою жити тільки вдвох, ми не так багато часу проводимо разом. Їй моя риболовля та гараж не цікаві, мені її садівництво та вишивка теж.

Перетинаємося іноді на кухні або у вітальні, але рідко говоримо про щось важливе. Все більше розмови нагадують пенсіонерські плітки, хоча ні вона, ні я не почуваємося поки зовсім старими.

На сімейних святах, коли ми збираємося з дітьми та кумами, вона нерідко мене смикає. І там з’ясовувалося, що ми маємо зовсім протилежну думку про багато речей.

Раніше чомусь мене це зовсім не напружувало, але тепер я посилено намагаюся згадати, про що міг говорити з дружиною всі ці роки. Не про пелюшки та підгузки ж ми говорили тридцять років?

Адже ми дружили у молодості, у нас були спільні інтереси, спільні пристрасті, щось своє… Але зараз я не можу пригадати жодного такого моменту. З донькою — так скільки завгодно, ми багато розмовляли про все, але з дружиною?

Олена дуже змінилася за ці роки. Не розумію, як я міг раніше цього не помічати? Адже не залишилося нічого від тієї молодої красуні, яку я колись любив.

Фігура заплила, обличчя зморщилось від постійного невдоволення, характер дуже зіпсувався. Вона стала химерною, крикливою, вічно незадоволеною.

Я з подивом зрозумів, що саме тому намагаюся більше часу проводити поза домом. Банально не хочеться спілкуватися…

На останньому святі, коли ми зібралися всією сім’єю на шашлики, я почув, як вона розмовляє про мене з дружинами братів.
— Та цей старий пень тільки й знає, що пити з дружками. То в гаражі, то на природі. Не допомагає вдома зовсім ні з чим. Так вже задовбав своєю присутністю! – незадоволено казала дружина.

Я, коли почув, ледве стримався, щоб не вдарити її. Сам не розумію, як зупинив руку, яка вже летіла у бік обличчя дружини.

З друзями у гаражі я ніколи не пив. Ні, я звісно можу посидіти за келихом, але додому я повертався завжди у тверезому вигляді…

Раніше я на дружину ніколи руку не підіймав.За тридцять років – жодного разу. Я був щасливий жити з нею.

А тепер навпроти мене стиснулася зовсім незнайома мені зла тітка. Злякалася удару, а потім, коли зрозуміла, що їй вже нічого не загрожує, почала мене сварити ще дужче і закликати родичів у свідки. На мене з усіх боків дивилися засуджено, незрозуміло, налякано.

Я не став ні перед ким виправдовуватись і просто пішов з дому. Завтра, напевно, зберу речі та поїду погостювати до дочки. Мені треба поговорити хоч з однією близькою людиною, щоб зрозуміти, як жити далі…

Але точно знаю, що як було вже продовжуватись не може. Можливо дочка мені дасть пораду.