– Нам що, знову до твоєї мами їхати? – грізно спитала Ліда чоловіка.
Вона була дуже зла на нього.
– Ні, з цим треба щось робити. Так далі не піде. Або наша родина розвалиться! – подумала Ліда, з тугою дивлячись на чоловіка, що мовчав. Він вдавав, ніби його не стосується те, що вона казала.
– Добре. Їдемо! – зло блиснула очима жінка і почала жбурляти у велику спортивну сумку свої речі.
– Лідко, ти що? – чоловік нарешті випав із нірвани та жваво зацікавився тим, що відбувається. – Навіщо крайні заходи?
– А як ще з тобою? – Задала Ліда риторичне запитання, не перериваючи свого заняття …
Почалося все два роки тому, коли Ліда та Родіон одружилися. Між ними було кохання, яке допомагало згладжувати «гострі кути» і спочатку все було добре. Потім стало не дуже.
Ліда була професійним кухарем. Готувала вона чудово і дуже любила свою справу. Родіон отримував від цього солідні «бонуси» у вигляді ситних обідів, вечер та ароматної свіжої випічки майже кожен день.
Це було шикарно! Він наслухався жахів від старшого брата Бориса, дружина якого зовсім не любила готувати, та й ніколи їй було, тож брат жив практично «на підніжному кормі».
Іде з роботи, купить щось у магазині малоїстівне, зварить чи посмажить, – от і вечеря. Дружина його заробляла добре, але працювала допізна, і вдома робити нічого не встигала.
От і сталося так, що всі ці справи повисли на Борисі. Прибирався він, так собі, а готував ще гірше, та й не хотілося йому. Саме тому й купував напівфабрикати.
Тільки він їх періодично спалював на надто сильному вогні чи сильно засушував, але їв, а куди було подітися?
– Голод не тітка, братику, врахуй це, коли вибиратимеш собі дружину, – повчав він молодшого брата.
– Моя – така вся з себе, краса, фігура, дієти різні дотримується, їсть одні салати. А я не можу. От і мучуся. Начебто і розумна, і красива, та життя в мене сумне з нею якесь, не ситне…
Ось Родіон і вибрав Ліду. Хоча, звичайно, він не особливо вибирав, просто так пощастило йому – доля звела. І сумні слова брата він згадав, коли Ліда почала балувати його щодня смачною вечерею.
– Ех, шкода далеко один від одного живемо, – жартував Борис, після того, як дізнався, що Родіону «так пощастило з дружиною».
– Я б до вас вечеряти після роботи забігав і перестав нарешті харчуватися своїми горілими біфштексами. Ну чому вони в мене такі не смачні виходять, га?
– Краще шукай іншу дружину! – хихикнув Родіон. – Нема чого сім’ю брата об’їдати!
– Ні… Я люблю Оксанку. Не хочу іншу, – зітхав Борис. – Може її на кулінарні курси якісь записати?
Словом, жив Родіон з Лідою, як сир у маслі.
Їв смачну їжу і на диван – телевізор дивитись. Або за комп’ютер. А що ще лишалося? Все приготовлено, прибрано. Робити й нема чого.
– Ох… я почуваюся, мов кит, викинутий на берег! Ну, нагодувала ти мене Лідо, дякую! Люблю тебе…
– Я теж тебе люблю, любий, – відповіла Ліда. – Тільки там кран тече у ванній кімнаті, ти не подивишся?
– Ой … Тільки не зараз, постривай, відійду трохи, аж очі злипаються.
– А хто тебе примушує стільки їсти, щоразу хочу запитати? – дивувалася Ліда.
– Так смачно ж! Не можу зупинитися, – заявляв Родіон. – У тебе, мабуть, залізна сила волі, коли ти їси, мов пташка.
– Я бережу фігуру. А це, знаєш, сильна мотивація, – відповіла Ліда.
Кран так і не був полагоджений. Родіон того вечора забув про нього. І на другий вечір теж, і на третій. За тиждень Ліда почала «звіріти»:
– Що ти сидиш? Кран тече, чайник включається через один раз, скільки прошу подивитися, що з ним, – нуль реакції!
– Та я зроблю, зроблю, я втомився, – незмінно відповів Родіон, не відриваючись від монітора.
– Та з чого ж ти втомився, га?! Я пропилососила, приготувала, ванну почистила! А ти втомився!
– Та це я за тебе втомився, – усміхався Родіон. – Ми ж із тобою половинки!
Ліда гірко зітхала і бралася за чергову справу. Вдома справ було багато завжди. Квартиру вони винаймали, своєї не було, але потихеньку гроші відкладали. Щоправда, зарплати були не дуже, і не було з чого особливо відкладати.
– Лідо, я пішов. Плюнув і пішов від них, звільнився, – заявив якось Родіон.
– Як?! – ахнула Ліда і впустила ополоник на підлогу.
– Так. Взяв і пішов. І вже відпрацював, скільки належить. Все. Із завтрашнього дня я там не працюю.
– Ти навіть не сказав! – Образилася Ліда.
– Та я це… знав, що не схвалиш. Думаю, вмовляти почнеш, а я поведусь і передумаю. От і вирішив так піти, мовчки.
– Ах, ти вирішив! А на що будемо жити? Мою зарплату ти знаєш! – обурилася Ліда.
– Я знайду кращу роботу! Ось побачиш. Не хвилюйся, скоро заживемо, як у казці! – підморгнув Ліді чоловік і обійняв її за талію.
– За квартиру треба платити якраз… – згадала Ліда, відсторонюючись від Родіона.
– Ти заплати, а наступного разу вже з інших грошей платитимемо, от побачиш! Вір у мене!
– Я вірю… Тільки треба було спочатку знайти іншу роботу, а потім йти, – пробурчала Ліда.
Робота все не знаходилася. Місяць пройшов, два … Дійшло до того, що на оренду квартири Ліда позичила грошей у своїх батьків.
Дзвонила свекруха. Мама Родіона іноді справлялася про те, як у них справи, і Ліда поскаржилася на відсутність грошей. Дарія Романівна запропонувала пожити поки що у неї:
– Переїжджайте до мене! Кімната в мене зайва є, Борька з дружиною далеко живуть, і мені веселіше буде. Як покращиться ваше становище, так з’їдете!
– Ой, дякую вам, Даріє Романівно! – подякувала Ліда. – У моїх батьків тісно, там ще дві мої сестрички ростуть. Ми б давно з’їхали, якби було куди… Нам зовсім нічим платити за оренду…
– А що там із роботою Родіона? Він мені не казав, хитрюга. Хоча ми з ним два місяці не спілкувалися, тільки з тобою…
Ліда коротко обмалювала свекрусі ситуацію і, чесно кажучи, готова була до того, що та, коли вони переїдуть, бігатиме навколо «синочка» і здуватиме з нього порошинки.
Швидше за все, вона його пошкодує і підтримає, хоча настав час йому вже братися за розум. І підтримки вже більше потребувала Ліда.
Родіона все влаштовувала, він жив приспівуючи й «в вус не дув». Але те, що за оренду платити буде не потрібно, вже тішило.
Проте Ліда помилилась. У будинку матері Родіон забув про те, що існує диван. А також комп’ютер та телевізор. Навіть телефон мати у нього з рук відбирала та відправляла на чергове «завдання».
– У ванній раковина засмітилася, мабуть, прочисти! Що сидиш?
Родіон важко зітхав і йшов.
– Полку прибий! Ось сюди. Так. Ні, постривай, правіше! Ось так. Ага, мама командувала сином і зовсім не давала йому посидіти.
– Втомився?! – щиро дивувалася вона. – Від чого? Ти ж нічого не робив! Ми з Лідою з роботи прийшли, де вечеря? Марш на кухню, звари пельмені хоч, ми їх щойно купили, я як знала!.. Ти роботу шукаєш?
– Ну … це …
– Чого мимриш, відповідай нормально і так голова болить, а ти тут ще гудеш невиразно…
– Мамо, ну що ти! – образився син.
– Що я?! Що я? – обурилася Дар’я Романівна. Потім понизила голос до свистячого шепоту і сказала:
– Як тебе тільки Ліда терпить! Запевняю тебе, її терпець не нескінченний! Марш на кухню, я сказала! А з завтрашнього дня мені детально звітуватимеш за результатами пошуку роботи. Куди дзвонив, куди ходив і що тобі відповіли! Зрозумів?!
– Та зрозумів, зрозумів, – пробурмотів Родіон. – Зовсім життя немає!
…Ліда в будинку свекрухи вже не готувала своїх пиріжків та борщів. Дарія Романівна одразу заявила, що обов’язки у сім’ї треба розподіляти раціонально. Якщо Родіон поки не працює і сидить удома, то він і повинен готувати.
– Ех, братику, – бубонів собі під ніс Родіон, намагаючись розім’яти картоплю для пюре, – от і я у твоїй шкурі опинився! І рідна мати! Що з нею сталося, раніше вона така не була! Даремно ми сюди приїхали, ох, даремно…
Робота знайшлася досить швидко. Родіон летів додому, як на крилах, бажаючи скоріше повідомити матері та Ліді цю новину.
Однак від домашньої роботи його це не позбавило. Свекруха оголосила, що обов’язки з прибирання та приготування потрібно розподіляти порівну на всіх. Тоді буде чесно.
– Ми ж тепер усі працюємо, однаково. Чому ми повинні тебе, здорового мужика, обслуговувати?
Знову Родіону на дивані лежати було ніколи…
– Мамо, ми з’їжджаємо, напевно… – оголосив Родіон за два місяці. – Навіщо тебе гнобити? Гроші у нас тепер є, найматимемо квартиру.
– Може… Може, якраз накопичили б на перший внесок, живучи в мами, – несміливо сказала Ліда, крадькома стежачи за реакцією свекрухи.
Вона, справді, була б рада пожити тут ще, адже все йшло якнайкраще. Свекруха заправляла всім дуже ефективно.
Вона керувала закупівлями продуктів, знала всі ціни, знижки та магазини, навіть сама їздила на своєму авто їх купувати. Ділова жінка. Ліда нею захоплювалася. А на квартиру треба було збирати. І ось якраз би…
– Ні, Лідо! Мені незручно, що ми утискаємо маму. Їй відпочити треба після роботи, а тут ми, – посміхнувся Родіон.
…Щойно вони почали знову винаймати квартиру і жити окремо, Родіон взявся за старе. Приблизно з тиждень він, за інерцією, ще щось робив по дому, але потім…
– Родіоне, я ж просила тебе почистити унітаз! Ну що, складно, чи що? Я не встигаю! І готую, і прибираюся. Мама твоя хоч продукти купувала і привозила, а я поки після роботи по магазинах пробіжуся, поки те та це…
– Почищу. Потім обов’язково почищу, ось відпочину, – незворушно відповів Родіон.
– Знову втомився? – зло примружилася Ліда. – Може, до мами поїдемо назад?
– Ну що ти прямо відразу! – обурився чоловік і неохоче вирушив у ванну, щоб взяти засіб для унітаза.
Поїхати до мами все ж таки довелося. І Ліда була вдячна свекрусі за те, що та не стала вимовляти їм за те, що вони знову з’явилися.
Ліді було соромно.
– Дорослі люди! А поводимося, як діти через Родіона! У самих скоро дитина народ иться… Боже, що я робитиму?! – скрушно думала Ліда.
Вони не планували дітей, але попри всі обережності Ліда при надії. Таке буває. Позбавлятися малюка вона в жодному разі не хотіла, а значить … значить, потрібно було будь-що «розпинати» Родіона!
Адже нормальна людина, що з ним трапляється, коли матері немає поруч?! На роботі у нього виникли проблеми, зарплату урізали, треба було знову шукати щось інше, та ще й накопичувати на майбутнього малюка. Родіон же зовсім не ворушився …
Мама знову «спрацювала каталізатором». Родіон терміново знайшов іншу роботу з досить пристойною зарплатою. Він знову активно допомагав по дому, а Ліду мучив жорстокий токсикоз.
Свекруха оточила її турботою і «ганяла» сина ще дужче. А Родіон терпів.
– Ти чоловік, – казала йому мати, – мусиш бути відповідальним за дружину, за дітей. Час дорослішати, синку. Хто, як не ти? Подумай про це…
– Живіть поки що в мене, – заявила якось Дарія Романівна. – Нема чого з малюком по орендованих квартирах мотатися. А потім якраз накопичите на своє житло і з’їдете, якщо захочете.
Ліда подивилася на свекруху з вдячністю. Перебуваючи у її будинку, вона була спокійна за своє майбутнє. З такою мамою не страшні були жодні труднощі. Тож розповіді про добрих, людяних свекрух, – це не казка…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
