– Льоню, твої речі я зібрала ще вчора. Вони стоять у коридорі, – три сумки. Тобі вистачить на перший час. Леонід позадкував. – Женю, ти збожеволіла? Куди я піду? – До сестри! У неї ж така світла енергетика! Ось там і шукатимете компроміси

– Я, як старша в роду, маю повне право розпоряджатися цим простором. І енергетикою цього місця.

Неля провела долонею над старим дубовим буфетом, наче скануючи його ауру.

– Ця шафа поїде до мене на дачу, – безапеляційно заявила вона. – Я її відреставрую у стилі провансу. Викрашу у лавандовий колір. Вона ідеально впишеться у мою зону відпочинку.

Євгенія методично обмотувала газетним папером кришталеві салатниці та укладала їх у картонну коробку. Йшов другий тиждень з того часу, як не стало тітки Фаїни.

Родичі вже встигли забути про жалобу і перейшли до найцікавішого етапу – розподілу того, що залишилося у чотирьох стінах просторої «сталінки».

Леонід тупцював біля вікна. Він раз у раз потирав шию і старанно відводив погляд від дружини.

– Нелю, – Євгенія незворушно заклеїла коробку широким скотчем. – Буфет нікуди не поїде. Це антикваріат. І псувати його лавандовою фарбою – варварство.

– Женю, ну навіщо ти загострюєш? – подав голос чоловік. – Ну, подобається сестрі ця стара деревина, хай забирає. Нам вона навіщо? У нас сучасний інтер’єр. Ми ж сім’я, треба шукати компроміси.

Євгенія випросталася. Спина після трьох годин упаковки речей відчутно нила.

– Компроміси, Льоню, це коли обидві сторони у чомусь поступаються. А в нас поки що виходить театр одного актора.

Неля театрально притиснула руки до грудей. На її зап’ястях брязнули масивні браслети.

– Женю, ти транслюєш жахливий негатив. Я прийшла сюди із відкритим серцем. Це родове гніздо нашої родини. Тітка Фаїна була моєю кревною тіткою! А ти зараз поводишся дуже токсично. Ти порушуєш мої особисті межі.

– Твої межі? – Євгенія посміхнулася. – Нелю, ти прийшла в чужий будинок із рулеткою, блокнотом та списком того, що хочеш вивезти!

– Цей будинок поки що нічий! – Підвищила голос зовиця. – Пів року не минуло! Ми з Леонідом прямі спадкоємці.

Леонід квапливо закивав, намагаючись зобразити на обличчі скорботу навпіл із діловою хваткою.

– Женю, сестро має рацію. По закону, треба чекати шість місяців. Але ми з Нелею порадилися і вирішили, що квартиру краще виставити на продаж наперед. Знайти покупців, взяти завдаток. Гроші нам зараз дуже потрібні.

Євгенія притулилася до підвіконня.

– Цікава математика! І на що вам потрібні гроші?

Неля діловито поправила комір свого кашемірового пальта, яке вона навіть не подумала зняти у передпокої.

– Мій Максим вступає на платне в магістратуру, – викарбувала зовиця. – Хлопчику потрібна якісна освіта. Плюс мені давно настав час оновити машину. Мій кросовер вже не в ресурсі, постійно потребує ремонту. А Льоні ми закриємо його кредити.

– Які кредити? – Євгенія звузила очі і подивилася на чоловіка.

Леонід раптом закашлявся і взявся дуже уважно вивчати візерунок на паркеті.

– Льоню? – з натиском повторила Євгенія.

– Ну… ті самі, – промимрив чоловік. – Споживчі.

– Ти брав споживчі кредити? На що? Ми з тобою домовлялися відкладати із моєї зарплати на ремонт у нашій спальні!

Неля пирхнула.

– Ой, тільки не роби вигляду, що ти не знаєш! Льоня брав гроші на розвиток мого бізнесу. Коли я відкривала студію духовного зростання.

– Ми ж сім’я! Він, як брат повинен був мене підтримати. Те, що студія не окупилася через погану енергію приміщення, це вина орендодавця.

Євгенія повільно перевела подих. Останні три роки вона брала додаткові замовлення на складання кошторисів, сиділа за ноутбуком ночами, щоб оплачувати доглядальницю для тітки Фаїни, та купувати дорогі препарати.

Весь цей час її чоловік, виявляється, брав кредити, щоб фінансувати «духовне зростання» своєї навіженої сестрички.

– Тобто, – карбуючи кожне слово, промовила Євгенія, – поки я оплачувала догляд вашої рідної тітки, ти, Льоню, спонсорував хотілки своєї сестри?

– Женю, ну навіщо так грубо? – Занив Леонід. – Неля була у скрутній ситуації. Їй була потрібна допомога. Я не міг відмовити!

– А мені міг? – Євгенія схрестила руки на колінах, сівши на край дивану. – Коли я просила тебе приїхати та допомогти перевернути Фаїну Борисівну, бо в мене спина зривалася? Що ти тоді мені відповів?

Леонід промовчав. За нього відповіла Неля.

– У мого брата важка робота! Він менеджер середньої ланки, у нього стрес! А ти працюєш із дому. Тобі було не важко. Ти сама вибрала позицію жертви. Це твій особистий кармічний урок.

– Кармічний урок, значить?

Євгенія дивилася на цих двох людей, з якими була пов’язана довгими роками шлюбу та спорідненості. Леонід завжди був таким.

М’яким, податливим для своїх і напрочуд глухим до її потреб. Він завжди вибирав бік Нелі, тому що вона вміла скандалити, а Євгенія воліла домовлятися.

– Так, Женю, – Неля пройшлася по кімнаті, оцінювально оглядаючи ліпнину на стелі. – І давай дивитись на речі реально. Тітка Фаїна була складною людиною.

– Вона мала важку енергетику. Я не могла тут знаходитися часто, це руйнувало моє біополе. А ти впоралася. Ми тобі дуже вдячні.

– І в чому виявляється ваша подяка?

– Ми дозволимо тобі забрати посуд! – великодушно заявила зовиця. – Он ті коробки, що ти пакуєш. – Забирай. І постільну білизну також можеш забрати. А меблі, картини та саму нерухомість ми ділитимемо по закону. Навпіл між мною та Леонідом.

Леонід несміливо ступив до дружини.

– Женю, правда. А нам віддадуть половину від продажу. Ми купимо хорошу машину, поїдемо у відпустку. Ти ж давно хотіла на море? Забудемо все це, як страшний сон.

Євгенія встала.

– А тепер уважно послухайте мене!

У коридорі почулися кроки, але Євгенія не звернула на це уваги.

– За останні три роки, Нелю, ти з’явилася в цій квартирі рівно двічі. Один раз – щоб позичити у Фаїни Борисівни грошей, які ти так і не повернула. Вдруге – на її похорон.

– Я працювала над собою! – обурилася зовиця.

– Ти відпочивала у Туреччині за рахунок кредитів мого чоловіка! –  Відрізала Євгенія. – Фаїна Борисівна чудово все розуміла.

– Вона була в здоровому глузді і твердій пам’яті до самого кінця. Вона бачила, хто купує їй ліки, хто викликає лікарів, а хто міркує про карму та токсичність.

– До чого ти хилиш? – Неля недобре примружилася.

Євгенія підійшла до своєї сумки, що лежала на стільці. Вона не стала метушитися. Вона достеменно знала, де лежить документ.

Вона дістала щільний файл із гербовим папером і поклала його на упаковану коробку.

– Це угода довічного утримання, оформлена два роки тому.

Леонід моргнув, явно не розуміючи сенсу сказаного.

А ось Неля зрозуміла все миттєво. Фарба швидко зійшла з її обличчя, оголивши нерівний шар тонального крему.

– Що це означає? – хрипко спитала зовиця.

– Це означає, що власником цієї квартири я стала ще два роки тому, – відповіла Євгенія. – Фаїна Борисівна сама наполягла. Вона сказала, що не дозволить стерв’ятникам розтягти те, що вона заробляла все життя.

– Це незаконно! – верещала Неля, хапаючи файл. Вона жадібно вчитувалась у рядки, і її руки відверто тряслися. – Ти обдурила хвору жінку! Ти скористалася її слабкістю!

– Помиляєшся, – Євгенія забрала файл назад. – Вона проходила усі необхідні медичні огляди перед підписанням. Нотаріус все зафіксував. Квартира моя. І все майно всередині теж моє! Включно з дубовим буфетом.

Леонід ошелешено дивився на дружину.

– Женю… як же так? Ми ж родина. Чому ти мені нічого не сказала? Ти за моєю спиною оформила на себе квартиру моєї тітки?

– Я? – Євгенія зі щирим інтересом подивилася на чоловіка. – Я доглядала її щодня! А ти за моєю спиною брав кредити, щоб оплачувати забаганки своєї сестри! Вважай, що ми квити!

– Я подам до суду! – репетувала Неля, бризкаючи слиною. Кудись зникли всі слова про карму та ресурс. Залишилася тільки неприкрита лють. – Я доведу, що ти аферистка! Я найму найкращих юристів!

– Твоє право, – Євгенія знизала плечима. – Тільки оплачувати цих юристів Льоня більше не буде.

Вона обернулася до чоловіка.

– Льоню, твої речі я зібрала ще вчора. Вони стоять у коридорі, – три сумки. Тобі вистачить на перший час.

Леонід позадкував.

– Женю, ти збожеволіла? Куди я піду?

– До сестри! У неї ж така світла енергетика! Ось там і шукатимете компроміси.

Неля сердито глянула на брата, потім на невістку.

– Ноги моєї тут більше не буде! – Виплюнула вона.

– Дуже добре, – кивнула Євгенія. – Буфет можеш не пожирати поглядом, він лишається вдома.

Зовиця розвернулася на підборах і стрімко попрямувала до виходу. Застукали кроки на сходах.

Леонід розгублено переступав з ноги на ногу.

– Женю… ну, може, поговоримо? Ну розлютилися, буває. Давай я нікуди не поїду? Я ж кохаю тебе.

– Виклич таксі, Льоню. Важко буде із сумками у метро.

Євгенія відвернулася до вікна. За склом просигналила машина. Їй належало розібрати ще десяток коробок, але вперше за довгі роки дихати в цій квартирі стало напрочуд легко.

Вона не шкодувала, що її шлюб добіг кінця, – все до цього йшло. Нарешті і її енергетика стане світлою…

Пишіть в коментарях. що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!