Нижня петля на хвіртці протяжно рипнула. Я давно збиралася змастити її солідолом, банка стояла в сараї на верхній полиці, але руки не доходили. Потім по гравію зашаруділи кроки, і над кущами смородини поплив гучний сміх Олени.
Я стояла біля плити. У мідному тазі глухо булькала полунична п’ятихвилинка. Дерев’яна ложка, потемніла від ягідного соку, насилу провертала густу солодку масу.
Спину тягнуло, наче між лопатками вбили іржавий цвях, я провела над грядками з морквою пів дня. Земля в’їлася в шкіру рук, забилася під нігті, і навіть господарське мило з щіткою вже не допомагали.
Племінник Костик, син моєї старшої сестри, та його дружина Оленка увійшли на веранду. На Оленці були сліпучо-білі кросівки, на Кості – свіжа лляна сорочка. В руках обох – нічого.
– Раю, привіт!
Оленка кинула свою об’ємну шкіряну сумку із золотистою пряжкою прямо на кухонний диван. Подушка під нею жалібно сплюснулася.
– Ми на вихідні! Костя виснажився в офісі, дивитись страшно. А в тебе тут повітря. Що у нас на вечерю? З дороги їсти хочеться нестерпно.
Я відклала ложку на блюдце. По рожевій піні поповзла червона крапля. Костику я відмовляти не вміла. Після того як я втратила сестру, він здавався мені моїм власним.
Хоча він давно дорослий чоловік, давно купив квартиру в іпотеку та їздив на гарній іномарці. За цей місяць вони приїжджали не раз.
Я дістала з холодильника важкий чавунний казан. Вчора я натушкувала плову з куркою, сподіваючись, що мені цього вистачить до середи.
Накладаючи рис у глибокі тарілки, я дивилася, як Костя витягає ноги під столом, а Оленка гортає стрічку в телефоні. Я згребла з дна казана останні шматки м’яса, поклала їм.
Ложка скреготала по чавуну. Завтра доведеться варити порожні макарони з маслом.
Суботній ранок почався з сизого диму, що потягнувся з кватирки до саду. Я якраз підв’язувала помідори у теплиці.
На кухні пахло гаром. Оленка стояла біля плити в моєму старому фартуху, який був їй великий і смішно стовбурчився на грудях.
На сковорідці чорніло вугілля того, що ще вчора було шматком фермерської грудинки. На столі валявся порожній картонний коробок з-під яєць. Я купила їх у молочниці у середу, цілий десяток.
Ближче до полудня на ґанок вийшов Костя. Він почухав живіт, позіхнув, прикривши рот кулаком.
– Тітка Раю, ти б огірків сполоснула, салат поріжемо? Ми свинячу шию привезли в контейнері, я ввечері посмажу, – він махнув рукою у бік парника.
Я сиділа навпочіпки, вибираючи пирій з цибулі. Коліна хруснули, коли я спробувала випростатися. Костя спустився з ґанку, пройшов за будинок. Затріщав двигун бензокоси. Запахло вихлопними газами та скошеною кропивою.
Незабаром звук захлинувся. Костя смикнув шнур стартера раз, другий, штовхнув косарку по коліщатку і пішов до ґанку.
– Карбюратор заливає, – кинув він, проходячи повз мене. – Нехай постоїть.
Інструмент так і залишився лежати посеред галявини.
За обідом ми сиділи в альтанці. Я зварила молоду картоплю, кинула туди кріп з грядки. Вони їли швидко.
Оленка вмочала хліб у миску з крупно нарізаними огірками, змішаними зі сметаною, і розповідала, як душно в метро, якщо ламається кондиціонер.
Потім вона відсунула порожню тарілку. До її нижньої губи прилипло кропове насіння.
– Ой, Раю, – вона потяглася, закинувши руки за голову. – А принеси компот із льоху? З водопроводу вода хлоркою пахне, пити неможливо.
Я дивилася на крихту чорного хліба, що лежить на клейонці з візерунком із соняшників. Пальці, що лежали на колінах, повільно стиснулися, нігті вп’ялися в долоні. Я відсунула стілець. Дерев’яні ніжки рипнули дошками.
У льоху пахло сирою землею та старим вапном. Я стояла в напівтемряві, притискаючись чолом до холодної бетонної стіни, і слухала, як нагорі, крізь мостини, приглушено бубонить телевізор. Я зняла з полиці трилітрову банку з вишневим компотом. Скло холодило долоні.
Піднімаючись крутими дерев’яними сходинками, я рахувала їх про себе. Раз, два, три. Вони молоді. Чотири, п’ять. Втомлюються на роботі.
У наступні вихідні спека стояла така, що листя на яблунях згорнулося в трубку. У суботу по обіді на ділянку зайшла моя давня приятелька Тома. Ми сиділи в тіні під навісом, пили трав’яний чай із кухлів із відбитими ручками.
На галявині Костя хлюпався в надувному басейні. Воду туди я носила відрами з колодязя позавчора, бо шланг схуд.
Тома відпила чай, подивилася поверх окулярів на мої руки. Я стискала гарячий кухоль. Пальці опухли, кутикули загрубіли та потріскалися, у тріщини намертво в’їлася темна садова земля.
– Ти подивись на свої руки, Раю, – тихо промовила Тома.
Вона не стала нічого додавати. Просто дивилася на мої долоні. А я раптом побачила їх наче чужими очима. У цей момент з дому вийшла Оленка.
Вона шльопала по бетонній доріжці в моїх нових, жодного разу не взутих сабо зі спіненої гуми, які я купила в місті для походів у поліклініку.
Оленка не потрапила ногою у розмір і просто зім’яла задню частину, придавивши її п’ятою.
– Раю, – вона зупинилася біля столу, потяглася і взяла із блюдця шматок пирога.
Крихти посипалися на землю.
– Ми завтра в обід рвонемо, бо на в’їзді в місто ремонт дороги, буде тягнучка. Ти нам баночок збери, як завжди.
– Лечо торішнє в тебе чудове було. І більше варення полуничного, Костя з сирниками їсть. Та й огірків із грядки в пакет накидай.
Вона відкусила пиріг, не чекаючи на відповідь, і пішла до басейну, продовжуючи стоптувати задники моїх сабо.
У вухах раптом стало дуже тихо. Зник звук радіо у сусідів, зник скрекіт коників. У мене пересохло у роті. У горлі задряпало.
– Добре, – я сама здивувалася, як це глухо прозвучало.
У неділю після полудня багажник їхньої машини було відкрито. Я винесла картонну коробку з-під печива. Усередині глухо брязнуло скло. П’ять банок. Оленка зазирнула всередину, поправила сонцезахисні окуляри на носі.
– Ой, а маринованих маслюків не поклала цього разу? – Вона зітхнула.
Костя грюкнув дверцятами.
– Бувай, тітко Раїсо. Наступних вихідних приїдемо кабачки знімати.
Він здавав задом вузькою доріжкою. Переднє колесо з’їхало з гравію і важко вм’ялося в клумбу з флоксами.
Високе стебло з рожевою шапкою квітів хруснуло і лягло на землю. З надлому виступив зелений сік. Я стояла біля хвіртки та дивилася на прим’яту землю.
У середині серпня спека спала. Костя зателефонував у четвер увечері, зв’язок переривався.
– Тітко Раїсо, ми в суботу з батьками Олени приїдемо, Едуардом Володимировичем, та Тетяною Петрівною. Шашличок, зелень, картопля – придумаєш там? Огірків наріж.
Великий чорний позашляховик зупинився біля воріт у суботу на обід. Пил довго осідав на листі вишні.
З машини важко вибрався Едуард Володимирович. На ньому були світлі лляні штани. Він зачинив дверцята зі щільним, дорогим звуком.
Тетяна Петрівна, в солом’яному капелюсі з широкими полями, вийшла слідом, обережно ступаючи лакованими туфлями по гравію. Вона гидливо обійшла дощового хробака, висохлого на бетоні.
Вони пройшли просто в альтанку. Костя метушився, переставляючи пластикові стільці. Оленка розкладала на столі паперові серветки.
Едуард Володимирович опустився на стілець. Пластик під ним небезпечно рипнув.
– Місця тут у вас глухі, але повітря нічого, – він поклав важкі руки на стіл. – Костю, плесни квасу. А що з м’ясом, Раїсо Андріївно? Дорога втомлює.
Костя обернувся до мене. Я стояла біля літньої раковини.
– Тітка Раїс, а м’ясо де? У холодильнику лише каструля із супом. І вугілля я за сараєм не знайшов.
Я перекрила воду. Гул у раковині затих. Зняла з гачка вафельний рушник, повільно витерла кожен палець. Склала рушник удвічі. Потім ще раз удвічі. Поклала його на край стільниці.
На столі в альтанці стояла миска з вареною картоплею, посипаною сіллю, нарізані огірки та три банки моїх закруток.
– М’яса немає, – сказала я тихо, і в альтанці раптом стало чути, як б’ється об скло велика зелена муха. – І вугілля немає.
Едуард Володимирович завмер із пластиковим стаканчиком у руці.
– Якось це дивно, Раїсо Андріївно, – Тетяна Петрівна поправила капелюх, на його шиї виступили червоні плями. – Ми взагалі в гості до дітей приїхали.
Я підійшла ближче до столу. Оперлася руками об спинку вільного стільця. Пластик був теплий від сонця.
– До дітей, – повторила я. – Подивіться, шановні, на ділянку. Бачите грядки з морквою? Їх треба було прополоти ще в середу. Паркан біля сараю покосився, нижня дошка згнила.
Я перевела погляд на Костю. Він сидів, утиснувши голову в плечі, і дивився на свої руки.
– За все літо, Костю, ти тричі смикнув шнур косарки. Ремонт карбюратора коштував мені половину пенсії.
– За це літо ви вивезли звідси майже всі запаси. Банки я купую сама. Цукор я купую сама. Кришки я купую сама.
– Тітка Раїсо… – Костя спробував підвестися, стілець заскрипів по дошках.
– Сидіти, – я не підвищила тону, але він опустився назад. – Інструменти лежать у сараї. Костя, лопата біля дверей, дошки за лазнею. Цвяхи на полиці.
– Оленка, рідина для миття посуду на раковині, губка нова в упаковці. Едуард Володимирович, магазин недалеко по трасі.
– Там є вугілля, розпалювач та свиняча шия у пластикових відерцях. Мангал за парником, його потрібно почистити від торішнього попелу.
Муха продовжувала битися об скло. Тетяна Петрівна різко встала, її стілець упав на траву.
– Едуарде, ключі! Ми їдемо! Це неможливо!
Збиралися вони мовчки, ляскали дверцята машини. Едуард Володимирович важко дихав, сідаючи за кермо. Костя підійшов до хвіртки останнім. Він не дивився мені в обличчя, його погляд блукав десь на рівні моєї ключиці.
– Тітка називається, – сказав він тихо. – Мати не зрозуміла б.
Він відвернувся і пішов до машини, штурхаючи дрібний щебінь на дорозі. Позашляховик розвернувся, піднявши хмару сухого сірого пилу, який повільно осів на мої флокси.
Наприкінці наступного серпня я сиділа на веранді. Пахло свіжоструганим деревом, сарай накрили новим руберойдом, а паркан, що покосився, замінили рівним штахетником.
За столом сиділи Тома та мій двоюрідний брат Віталій. Він приїхав ще у травні, привіз свої інструменти у старій металевій скриньці.
Сам, не питаючи, перебрав косарку, замінив нижню петлю на хвіртці – вона більше не рипіла. Ми пили чай із чебрецем із чистих кухлів.
Від Кості я нічого не чула з того дня. Тома, зустрівши його взимку на будівельному ринку, розповідала, що вони з Оленкою тепер знімають на вихідні котедж на базі відпочинку біля озера. Там газон, ресторан на території, та покоївки.
Оленка нещодавно голосно скаржилася продавцю в магазині на «ненормальну рідню», до якої страшно їздити на дачу.
Я дивилася на порожній край лавки, де раніше Костя любив витягувати ноги у брудних кросівках. Серце билося спокійно, спина після грядок уже не так нила, бо Віталій розпушив важку землю мотоблоком.
Таким гостям я завжди рада, й закруток своїх зовсім не шкода…
Чи слушно вчинила Раїса? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
