Сьогодні, як завжди, Наташа зустрічала сина зі школи… Вона спеціально для цього взяла відпустку у вересні, щоб Васька, її хлопчик, звик до свого нового статусу школяра.
Все-таки перший клас, ще зовсім маленький…
А вже потім він і сам зможе добиратися додому, благо їхня школа була буквально в сусідньому дворі – навіть ніяких доріг переходити не треба.
Але Васі у школі вже не було…
– Дівчата, де Вася, ви його не бачили? Щойно був тут! – Запитала класний керівник у своїх учениць. Дівчатка захихотіли:
– А Вася Ліду з 2А пішов проводжати, він наречений!
Наталка здригнулася і пішла дізнаватися телефон батьків Ліди. Лише за годину вдалося до них додзвонитися та дізнатися, що дівчинка вже вдома.
Вона сказала, що вони з Васею доїхали автобусом і розлучилися біля самого під’їзду. Що було з ним далі, вона не знає.
Наташа чекала… Вона не могла навіть вийти з дому – Вася не мав ключів від квартири. Навіщо вони йому, якщо вона зустрічала його завжди? Але коли на вулиці стало темніти, материнське серце сказало, що чекати просто неможливо!
Поліція прочесала Лідин район, перевірила всі автобуси маршрутом – Васю ніхто не бачив. Хлопчик зник!
Наташа носилася містом, бо не було сили сидіти вдома, нерви не витримували бездіяльності. Але що вона могла зробити, не знаючи, де шукати сина?
І ось, о п’ятій ранку, вона спустилася на перший поверх… Там, у шістдесятій квартирі, жила дивна жінка, не стара ще, але її всі мешканці називали баба Маша.
Якось вона, зустрівши в під’їзді Наталю, скоса глянула на неї, похитала головою і вимовила:
– Не ходила б ти, дівчинко, сьогодні з дому…
– Яка вам різниця?
Різко заперечила тоді Наталка.
– Мені ніякої, але погано буде всій вашій родині!
Наташа посміхнулася, але того дня у неї витягли з сумочки гаманець і буквально за п’ять хвилин спустошили карту. Нікого так і не знайшли (та й не шукали), а їй довелося після цього брати кредит, щоб якось вижити до наступної зарплати.
Наталя довго дзвонила у квартиру, а коли двері відчинилися, увірвалася туди та, не пояснюючи нічого, засунула до рук заспаної баби Маші телефон із фотографією сина.
– Скажіть, де Вася!!
– Зник? – Здивовано спитала сусідка.
– Так! Де мені його шукати?
– А подзвонити йому не судилося?
– Та не даю я йому телефону до школи, заборонено. Та й навіщо – адже я його зустрічаю!
– Аааааа… – Простягла баба Маша, взяла в руки Наташин телефон і кивком голови покликала її за собою.
Зайшла до кімнати, сіла у крісло. Закрила очі та поклала обидві долоні на екран смартфона.
Стурбована мати не зводила з неї очей. І ось, нарешті, баба Маша розплющила очі. Уважно подивилася на Наталю і промовила:
– Живий твій син… Десь глибоко під землею… Але тільки ти йому жива не допоможеш!
– Де він! Скажи де!
Наталя вчепилася в край Машиною, м’ятої сорочки.
– Звідки я знаю! Я ж не Google карти, у мене немає вбудованої геолокації, я змогла тільки побачити дещо Васіними очима. Тому й говорю – живий ти допомогти синові не зможеш. Просто – не знайдеш!
– Що це означає!
– А то й означає! Я все тобі прямо сказала… Вибирай – чи ти, чи син…
– Відьма!
Вилаялася Наташа, вихопила свій телефон і пішла до дверей. А вслід їй пролунав тихий, байдужий голос:
– Я дам тобі останню пораду… Залиш відчиненими вхідні двері!
Наталя повернулася додому, її всю трясло. А якщо ця баба Маша має рацію? І її син зараз десь там, під землею? Адже на той раз справді не треба було виходити нікуди з дому.
І що означає – живій неможливо йому допомогти? Наташа задумалася на хвилину…
Якби з Васею було все гаразд, то він уже давно був би вдома! Дорогу назад він би точно знайшов, маленькій дитині обов’язково допомогли б добрі люди.
Сумнівів немає і Наташа взяла в руки аптечку… Тремтячими руками витягла кілька упаковок ліків, хлюпнула в кухоль трохи води. А потім, згадавши останню пораду, вийшла до передпокою і відчинила замок.
Душа вирвалася з тіла миттєво, ніби вже чекала… Піднялася і рвонула туди, звідки її вже кілька годин кликали.
***
Вася, провівши Ліду, трохи засмутився – він розраховував, що дівчинка, яка йому подобається, запросить його в гості. Але нічого, він потім проводження повторить!
Ось тільки куди тепер іти? Вася зовсім не пам’ятав, у якому боці зупинка…
Помахуючи пакетом, подався куди очі дивляться, забрів на якесь будівництво. Походив навколо, пожбурляв каміння і щебінь, задивився на кран і впав у відкриту, занедбану каналізаційну криницю.
Впав він вдало, хоч і вдарився головою. Якось зміг підвестися, придушив у собі сльози та почав кликати на допомогу.
Хлопчик кричав… Стрибав, намагався вхопитись хоч за щось руками, але не вийшло. Хапатися не було за що, а довкола була тиша і його ніхто не почув. За годину Вася втомився…
Він просто стояв, піднявши голову до неба, з надією вдивляючись угору. Ось тільки допомогти йому ніхто не поспішав.
Настала ніч, Вася замерз – у вересні ночі зовсім не були теплими. Він сидів на землі, обіймаючи коліна руками і вже не кричав. У нього від переляку зовсім пропав голос.
Вася просто чекав… Він чекав на маму! Адже мама завжди приходила, вона ніколи не лишала його одного. Про те, що вона за ним не прийде, Вася навіть не думав.
***
Наташа знайшла сина буквально за лічені секунди… Як же баба Маша мала рацію! Жива б вона сина точно не знайшла! Але який з цього толк?
Знайти щось знайшла, а от як допомогти дитині безтілесному духу?
Душа кидалася ранковим містом, хапала перехожих за руки, намагалася за собою покликати. Але людям було не до душі…
Вони не бачили її, не відчували, а якщо щось і відчували, то ніяк не могли зрозуміти, чому в них на власній душі неспокійно.
Наташа вила, кричала, але її не чув ніхто…
І тут вона помітила худу, брудну, бездомну кішку. Кішку, що уважно стежила за нею. Душа рвонула до неї, пригорнулася до котячого вуха і гаряче зашепотіла прохаючи, благаючи…
Кішка відразу відгукнулася. Вона стрімко кинулася до тих, хто був ближче до неї – до хлопця та дівчини.
– Льоша, ця кішка щось від нас явно хоче, вона кудись кличе.
– Бачу… Ходімо, подивимося, може – у неї кошенята потрапили в халепу.
Кішка бігла, оглядаючись на пару, а ті йшли за нею, вже точно знаючи, що кішці потрібна їхня допомога. Вона привела їх до колодязя, нявкнула і стрибнула вниз.
Дівчина нахилилася…
– Льошко, терміново дзвони у швидку допомогу! А я наберу поліцію. Там дитина!
***
Вася здригнувся… До нього на коліна застрибнула кішка – він одразу обійняв її, закопавшись усім обличчям у брудне хутро. Яке щастя, що до нього прийшов хтось, що він тепер не один!
Хлопчик, продовжуючи міцно притискати кішку, підняв обличчя вгору… Йому махав рукою якийсь молодий дядько.
– Хлопчик, ти ще трохи потерпи, зараз ми тебе дістанемо!
Хлопець стрибнув униз і спробував підняти Васю, але в нього нічого не вийшло, було надто високо. Тоді він загорнув хлопчика у свою куртку і залишився чекати на швидку разом з ним.
Наталина душа тріумфувала – Вася врятований! Ось тільки тріумфування було недовгим…
Наташа відчула, що її тягне вгору, засмоктує в небеса, наче найпотужнішим магнітом. Але це нічого, головне, що її син житиме!
***
Баба Маша, після відходу Наталії, монотонно погойдувалася в старому кріслі-гойдалці, постійно кидаючи погляд на годинник. Хвилин через 30 вона сама собі прошепотіла:
– Час…
Дотяглася до телефону та викликала швидку допомогу.
– Адреса така, отруєння… Двері будуть відчинені!
***
Наташа прийшла до тями… Навколо метушилися люди, лікар похмуро дивився на неї та лаяв.
– Та якби ще кілька хвилин і вас би сто відсотків не відкачали! Добре, що ви здогадалися залишити відчинені двері! А тепер – стоятимете на обліку у психіатра! Пані – у вас совість є?
Але Наталя не відповідала, вона намагалася не заплакати та все поривалася встати. Вона ж знала, що їй треба їхати до лікарні, напевно, її син зараз там!
Тому – Наталка від госпіталізації категорично відмовилася… А потім пролунав такий довгоочікуваний дзвінок!
Так, вона мала право – Васька в цей час сидів у палаті, вчепившись у худу кішку. Її ніхто не зміг у нього відібрати, за цю кішку Вася був готовий битися.
І з нею ж він повернувся додому, де на нього вже чекала слабка, але така щаслива мама!
***
– Як же ти почула мене тоді й зрозуміла? – не втомлювалась питати кішку Наталя.
Минув уже рік, а вони разом із Васею надихатися на свою Мурочку не могли. Не знали, як їй догодити, куди вкласти та чим почастувати смачніше.
А ще – Наталя на кожне свято носила бабі Маші подарунки та не втомлювалася дякувати. І та одного разу все ж зізналася:
– Знаєш, з кішкою тобі пощастило… Я навіть не думала, що тебе хтось зможе почути. Сподівалася лише на те, що ти дізнаєшся про район, а потім врятуєш Васю, якщо встигнеш повернутися. Добре, що почула мою пораду і залишила двері відчиненими. Я не знала іншого способу знайти його.
Мурочка ж, похитуючи товстими боками, невдоволено муркотіла у відповідь на запитання Наталії:
– Як? Почула, от і все!
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
