– Гірко, гірко, – кричали веселі гості.
Ми з Оленкою, вкотре встали. Вона сором’язливо прикрилася фатою.
– Потерпи, недовго залишилося, – ласкаво подивилася на мене і припала до моїх губ. Гості вважали, що ми цілувалися, не відчуваючи при цьому жодних почуттів. Ми втомилися, ми втомилися настільки, що я зі страхом боявся залишитися з Оленкою наодинці.
Був спекотний вечір липневого дня і повітря було наповнене важкою виснажливою задухою. Олена всіх обдаровувала щасливою посмішкою і виглядала свіжою, бадьорою та веселою.
Я дивився на свою молоду дружину і дивувався – звідки вона сили бере? Згадав бабусю:
– Лєнку заміж бери – золото, а не дівка! – згадав і зажурився.
Вийшов надвір, присів на лавочку в сусідньому сквері й задимів.
У світлі ліхтаря побачив бабусю, що вийшла із сутінків, – у довгій сукні і білій панамці. Часто перебираючи ногами, згорбившись і міцно притискаючи до грудей сумочку, вона йшла боязко озираючись на всі боки.
– Смішні вони – старенькі, – сумно подумав я і посміхнувся.
***
У мене, як майже у всіх дітей, було дві бабусі. Дві різні, як північ і південь, як день і ніч, але однакові в тому, що вони ніжно і беззавітно любили мене і ревно боролися за мою любов до них. І звали їх майже однаково: перша бабуся – Марина Тимофіївна, друга – Марія Тимофіївна.
Марина Тимофіївна – ця мамина мама. Вона жила неподалік нас одна у великій квартирі і, на думку тата, була ще тією столичною штучкою. Це перша бабуся – вона раніше з’явилася у моєму світі.
Марія Тимофіївна – татова мама. Вона переїхала до нас, коли я перейшов у п’ятий клас.
Коли мені виповнилося шість років, перша бабуся захворіла. Мама залишила роботу і перейшла жити до бабусі, щоб її доглядати, а ми з батьком залишилися одні в нашій однокімнатній кооперативній квартирі, купленій на гроші покійного дідуся професора.
Спочатку ми з татом раділи, тому що ніхто не виганяв його диміти на сходи, а мені дозволялося дивитися допізна телевізор.
Але потім занудьгували, та й татові набридло готувати, а мені набридли постійні сардельки на сніданок, і ми переїхали тимчасово пожити до бабусі.
Переїжджали на якийсь час, а залишилися назавжди. На одну зарплату жити було тяжко, і в свою квартиру ми пустили квартирантів.
Поки бабуся хворіла, я намагався поводитися тихо. Величезна квартира була для мене сповнена таємниць у коморах та високих шафах.
Навіть важкі оксамитові гардини могли захопити мене на довгі години гри з ними. Я поступово освоював і завойовував простір, порушуючи побут і порядок.
– Заберіть цього жителя пекла, – кричала бабуся, коли я «порушував її межі», як вона казала, і обов’язково додавала: «Чому ніхто не виховує дитину?».
– Ось і займіться, – казав батько.
– І займуся, – погрозливо відповіла батькові бабуся і ласкаво гладила мене по голові.
І зайнялася. По-перше, я пішов у перший клас, а по-друге, бабуся вирішила навчати мене музиці, вважаючи, що у мене ідеальний слух.
– Принаймні, у нього менше залишиться енергії носитися, як шаленому, по квартирі, – і я приречено грав нудні гами на роялі і з тугою дивився на годинник, коли пройде ця незрозуміла академічна година.
Батько залишки моєї енергії вирішив використати по-своєму і відвів мене в секцію вільної боротьби.
– В’ячеславе, – гнівно кричала бабуся зятю, – ви спотворюєте хлопчика і позбавляєте його майбутнього – у нього ідеальний слух!
– А ви запитали хлопчика, чи хоче він займатися вашою музикою? – теж підвищував голос батько.
А я шкодував себе і думав, що вільною боротьбою я теж не хочу займатися. Тоді я взагалі не знав чого хочу.
Час минав. Бабуся видужала, і мама знову пішла працювати, а мене «залишили на бабусю», як усі казали.
Так у бабусі я закінчив перший клас і настали довгоочікувані канікули. Батьки до хрипоти сперечалися чим мене зайняти влітку і куди відправити, щоб дати змученій бабусі відпочити.
Після довгих суперечок мене відправили в село до моєї другої бабусі.
Їхати мені було страшно. Мене лякала бабусина брудна жирна їжа, якою лякала перша бабуся. Ще вона боялася, що я «наберуся села», потону в річці, отруюся грибами, загублюся в лісі і мене зжеруть вовки.
І ось я в селі. Простір! Луки, ставки і на обрії ліс – темний, страшний, густий. По вулицях ходять кури, шиплять і норовлять вкусити гуси. Корови, коні, свині – раніше бачив тільки на картинках і все це було мені на диво.
А сільським я був дивакуватим і мене, на прохання бабусі, місцеві хлопці взяли на поруки.
Складені акуратною гіркою шкарпетки мені не знадобилися – дітлахи бігали босоніж. Нікого не лякало наступити в бруд або ще краще – в коров’ячий коржик.
Бабуся Марія була повна протилежність бабусі Марині. Вона була тиха, непомітна. Коли вона усміхалася, її білі брови підіймалися вгору «будиночком», роблячи її погляд сумним і винним.
І зовні вона була іншою: маленького зросту, повна, з круглим м’яким обличчям у зморшках та з ямочками на щоках. Дивилася на мене з такою любов’ю і радістю, що в мене захоплювало подих від її любові до мене.
Вона міцно притискала мене до себе і примовляла:
– Який худий, чисто – пташеня.
Від неї пахло молоком та смаженою картоплею. І мене відгодовували ситно та смачно.
Мені у селі подобалося все. Перше і найголовніше – свобода. А друге – смачна їжа. Вранці бабуся рано, ще тільки починало світати, приносила кухоль парного теплого молока:
– Пий, тільки надоїла і спи далі.
Я, не розплющуючи очей, одним махом випивав молоко, яке в місті викликало в мене напад нудоти, і, з молочною піною на губах, падав на подушку додивлятися цікаві ранкові сни.
А вранці на мене чекала яєчня зі шматками смаженого сала або розсипчаста пшоняна каша, приготована в грубці з розтопленим вершковим маслом, або деруни зі сметаною. Постійні пиріжки, хліб із печі. Все було просто і надзвичайно смачно.
Я носився з місцевими хлопцями з вудкою на ставки, з кошиком по гриби та ягоди. На подвір’ї топили лазню, і я зі справжніми мужиками ходив відмивати з себе бруд. Мене лупили віником і обливали холодною водою.
А вечорами ми сиділи з бабусею на ґанку і відмахувалися гілочками від настирливих комарів. Я, затамувавши подих, слухав народні казки, які вона розповідала співаючи.
Говорила вона смішно і навіть не завжди зрозуміло – суміш румунської та української мови. Найстрашнішим для мене виявилося, що у вітчизняну вона поховала п’ятьох дітей, які не вижили від голоду та хвороб.
Я притискався до неї і казав, що люблю її дуже сильно і ніколи не кину.
Літо пролетіло непомітно швидко і, розлучаючись, бабуся плакала і за щось просила прощення. Я присягався, що наступного року обов’язково до неї приїду.
Але наступного року я поїхав у табір на дві зміни відразу. Бабуся писала листи великими літерами та з помилками.
Передавала спочатку всім вітання від рідних та друзів, а потім описувала сільські будні. Хвилювалася про мене – чи не схуд я. І кликала у гості.
І я сідав писати відповідь. Старанно виводив літери, але нічого в мене не виходило. У такі хвилини я сердився на маму, тата, на свою першу бабусю і думав:
– Ось ми всі разом, а вона сидить увечері одна на ґанку і згадує своїх діток. Дивиться на небо і співає тихо: “Ой у полі береза”. Слова незрозумілі, але сумні і хочеться плакати.
І раптом, як грім серед ясного неба – бабуся Марія їде до нас жити! Там щось трапилося: чи то колгосп розвалився, чи то будинок, чи все одразу, але я від радості кричав:
– Ура, у мене тепер буде дві бабусі! – Усі хвилювалися і були напружені.
– Як воно складеться, – зітхала мама, а тато примовляв, коли ніхто не чув:
– Тепер хоч поїмо по-людськи.
Бабуся приїхала сумна, винна і знову вибачалася. Зітхала і плакала, і ми всі її шкодували.
– Ну, вистачить вологу розводити! Поживемо разом, скільки того життя лишилося, – підбадьорювала її бабуся Марина. А я при цьому округляв очі і думав: – Нічого собі заспокоїла!
– Та скільки відміряно, стільки й поживемо, – погоджувалась бабуся Марія, – ти вже пробач мені, свахо – на старості років у приживалки, – і знову плакала.
– Ну, які приживалки? Місця скільки – всім вистачить, – заспокоювала її бабуся Марина.
Бабусю Марію поселили в мою кімнату, чому я був дуже радий, але не показував це бабусі Марині, щоб вона не ревнувала. Найдивовижніше було те, що бабусі потоваришували.
Принаймні вони дуже намагалися, особливо бабуся Марина. Їй було легше – вона була вдома. Але бабуся Марина була «ще тією язвою», як казав тато, і вона часто бабусю Марію «підколювала».
– Тимофіївно, – кликала вона другу бабусю, іронічно перекручуючи по-батькові, як його вимовляла бабуся Марія, – пішли чайку поп’ємо.
І вони довго пили чай, розмочуючи у ньому карамельки.
Коли бабуся Марія пекла пиріжки, то бабуся Марина невдоволено підтискала нафарбовані вузькі губи і говорила, що це сама шкідлива їжа.
А потім, коли ніхто не бачив, тягала ці пиріжки до себе в кімнату і нишком їх там поїдала. Всі це знали і всі мовчали, сміючись про себе.
Коли, прийнявши ванну, бабуся Марія розчісувала своє рідке сиве волосся, бабуся Марина кривила губи і говорила, передражнюючи її:
– Пострежи ти ці косми і зніми хустку, не в селі ж.
– Це де ж бачено, щоб старі волосся стригли? – заплітаючи тонку кіску, відповіла Марія.
Бабуся Марина підіймала брови і робила навмисне здивоване обличчя. Іноді вони сідали за стіл, щоб хильнути чогось міцнішого.
– Свахо, як дивишся на те, щоб по двадцять грамів прийняти? – говорила Марина Марії.
– Чого ж не прийняти, накапай.
І вони з маленьких чарочок пили якусь саморобну настоянку чи наливку. Ці «двадцять грамів» робили їх балакучими та веселими. Такі посиденьки зазвичай закінчувалися анекдотами про вік, які я пам’ятаю й досі.
Наприклад,- розмовають дві подруги. Одна до іншої звертається й забуває її ім’я.
– Послухай, як тебе звуть? Забула я.
Та довго думає і питає:
– А тобі терміново треба? – і заливались веселим сміхом, і я разом із ними.
Вони справді все забували і часто були зайняті тим, що шукали свої окуляри, гребінці, ключі, записники.
Смішило, коли одна в іншої питала:
– Тимофіївно, ти не пам’ятаєш, навіщо це я на кухню прийшла?
Мені було смішно і весело і я любив їх найбільше в світі.
Так, під пильним оком одразу двох бабусь, я закінчив школу. Відгодований здоровий лобур з атестатом ще й про закінчення музичної школи, і гарними розрядами у спорті, я одразу вступив до інституту.
А потім почались проблеми. Дівчата в мене закохувалися з першого погляду. Моя молода кров вирувала, і енергія здорового тіла вимагала вихід.
Пам’ятаю, знаючи, що бабусі надовго пішли, привів додому однокурсницю, яка була не проти провести зі мною час. І тільки ми зручно розташувалися, бабусі зненацька увійшли до кімнати.
Вони завмерли, почервоніли і, не змовляючись, побігли на кухню.
Дівчина вискочила слідом за бабусями, а мені досі смішно згадувати, якими очима однокурсниця дивилася на двох смішних стареньких, які зовсім раптово постали перед нами в самий невідповідний час.
– Це твоя наречена? – обережно поцікавилася друга бабуся.
– Ага, – кивала головою їй перша, – у нього таких наречених весь інститут, та повний двір.
Вони починали мене соромити, лякати дітьми, яких сучасні дівчата нав’яжуть мені. Засуджували вільні звичаї дівчат і були впевнені, що вони готові зіпсувати мені життя. Їм подобалася тільки одна дівчина і при кожній нагоді її хвалили і сватали за мене.
Щоразу розмова закінчувалася словами другої бабусі:
– Що ж ти, орел мій, шукаєш далеко, а під носом не бачиш? Лєнка з першого під’їзду – золото, а не дівка.
– Так, може дівчина і хороша, – перша бабуся сумнівалася, – але смаку в неї зовсім немає. Як одягнеться – ні обличчя, ні фігури не видно.
– А навіщо всім себе показувати? – Сперечалася з нею друга, – кому треба – роздивлються.
– Породи в ній обмаль, – знову сумнівалася перша, – простакувата вона, якась.
– Вона, що кінь, щоб породу показувати? По ній же видно, що дівка здорова.
І, вже не звертаючи уваги на мене, вони сперечалися про Лєнку з сусіднього під’їзду, яка навчалася зі мною в одній школі і сходилися в думці, що тільки вона годиться мені за дружину.
А навесні раптово пішла із життя бабуся Марія. Пішла тихо. Раптом ойкнула і сповзла по стіні. Швидка, білі халати, завішані дзеркала у квартирі. Біготня інстанціями за довідками та магазинами за продуктами для поминок.
Увечері я вийшов надвір. Раптом з темряви виходить Лєнка з відром для сміття, побачивши мене зупиняється:
– У тебе бабусі не стало?
– Так. – Ти приходь завтра на поминки.
– Прийду, – відповіла вона просто і додала, – а ти щасливий – у тебе ще одна бабуся залишилася і батьки у повному комплекті, а в мене тільки мати.
Згадавши, як бабусі постійно мені сватали Лєнку, глянув на неї у світлі ліхтаря, уважно, а вона, побачивши, як я її безсовісно розглядаю, почервоніла.
– А вона й справді, нічого, – здивувався я.
Повернувся у квартиру. Мати з батьком, зітхаючи, намагаються заснути. У великій кімнаті на табуретках стоїть труна, обшита чорною тканиною.
У світлі вуличних ліхтарів та свічок, що горять, бачу бабусю Марину. Вона гладить рукою мереживну накидку і тихо-тихо каже:
– Я, Маріє, скоро до тебе прийду, ти там не сумуй, тримай мені містечко поряд. Разом за своїми зверху наглядатимемо.
Я обійняв бабусю, що залишилася, і заревів, як пацан.
– Не плач. Все правильно, синку. Ми всі в один кінець ідемо, тільки на різних зупинках виходимо. Добре, коли по старшинству, – заспокоювала вона мене.
І “синку” і “один кінець із зупинками”, – все це було від бабусі Марії.
Вони – люди похилого віку, які майже прожили життя і навчені досвідом, навчалися одна у одної до кінця своїх днів.
А бабуся Марія все-таки обстригла свій «мишачий хвостик» і навіть мила сиве волосся відтінковим шампунем, й виглядала помітно молодшою.
Це була моя перша та гірка втрата. І я плакав, витираючи сльози долонею, і згадував літо в селі: ґанок, зоряне небо, і рідний голос, теплий:
– Ой у полі береза, ой у полі кудрява, Ой хто йде, не минає, – ой березу ламає…
Бабуся Марина виконала свою обіцянку і незабаром пішла до своєї свахи-подружки.
Квартира осиротіла. Ні окремі кімнати для кожного, ні гарний ремонт не повернули квартирі колишнє тепло та затишок, що створювали бабусі.
А до Лєнки я придивився. Бабусі, вони мудрі, побачили красу там, де вона не випиналася.
***
Тихо підійшла Олена.
– Втомився? – сіла поряд.
– Бабусь згадав, – адже вони перші тебе помітили. Казали, що ти золото.
– Поживемо – побачимо, – засміялася моя молода дружина. – Як я втомилася, – вона поклала голову мені на плече.
Я подивився вгору на чисте зоряне небо, а зорі, підморгуючи, дивилися на нас. І я посміхнувся їм, усім серцем відчуваючи і вірячи, що мої бабусі зараз дивляться на нас із небес, щасливо усміхаються і весело підморгують нам разом із зорями…
Ось така зворушлива життєва розповідь до вашого прочитання! Читайте із задоволенням!
