– Лєро, ти при своєму розумі? Що означає заберіть? Паша ж твій син! Його не можна просто так віддати, забрати… – Ольга стояла посеред кухні, стискаючи в руках кухонний рушник так сильно, що побіліли кісточки пальців.
Валерія сиділа за столом, нервово смикаючи край скатертини.
– Мамо, ну що ти відразу так драматизуєш? – Лєра відкинулася на спинку стільця, зображуючи байдужість. – Я взагалі не зобов’язана жертвувати своїм життям заради дитини. Мені лише тридцять два роки, якщо ти не забула.
Ольга опустилася на стілець навпроти дочки. У грудях усе стискалося від передчуття біди. Лера продовжувала:
– Я нарешті знайшла хорошого мужика, мамо. Андрій уже зробив мені пропозицію. Ми хочемо з’їхатися, розпочати нове життя, – Валерія підвела очі на матір. – А Паша… Паша нам заважатиме. Ти ж розумієш, нові відносини, притирання, таке інше.
– Паші лише дванадцять років, Лєро! – голос Ольги здригнувся. – Йому потрібна мати. Він же чудово зрозуміє, що ти його просто викинула заради нового… заради Андрія.
Ольга бачила, як дочка кривиться від її слів. Але Валерія відразу взяла себе в руки, та махнула рукою:
– Та все буде нормально, мамо. Не накручуй, – Лєра встала з-за столу, пройшлася кухнею. – Мені потрібно особисте життя налагодити, розумієш?
– А не над сином тремтіти день і ніч. Тим більше він уже досить дорослий, щоб і без мене прожити. Багато дітей у його віці цілком самостійні.
Ольга дивилася на дочку і не впізнавала її. Коли її мила дівчинка перетворилася на таку егоїстку? Вона підвелася зі стільця, підійшла до вікна.
– Ні, Лєро. Я проти. Категорично проти! – Ольга обернулася до дочки. – Ти не можеш так зробити з власним сином.
– Ну ось, знову ти за своє! – Валерія схопила сумку зі стільця. – Я думала, ти мене зрозумієш, підтримаєш. А ти… Гаразд, сама розберуся.
Лєра вийшла з квартири, грюкнувши дверима. Ольга залишилася стояти посеред кухні, дивлячись на зачинені двері. Серце боліло від поганого передчуття.
…Через три місяці Ольга стояла в банкетному залі ресторану, спостерігаючи за весіллям доньки. Гості веселилися, музика гриміла, але радості у душі не було. Ольга оминала столики, віталася зі знайомими, посміхалася, але всередині все стискалося від тривоги.
Нарешті вона підібралася до молодят. Андрій щось жваво розповідав своїм друзям, а Лєра сяяла поряд у білій сукні.
– Лєро, – Ольга торкнула дочку за плече. – А де Паша? Я його не бачу серед гостей.
Валерія різко обернулася. В очах палахкотіло роздратування. Вона швидко схопила матір за руку і відвела убік. Наче боялася, що Андрій і гості почують їхню розмову.
– Мам, ти що, з глузду з’їхала? Навіщо ти при всіх питаєш?
– То де твій син? На весіллі його нема? – Ольга не здавалася.
Лєра підібгала губи, відвела погляд убік.
– Андрій… він не дуже ладнає з Пашею, – Валерія говорила швидко, наче хотіла якнайшвидше позбутися неприємної розмови. – Тож Паша залишився вдома. Щоб не псувати свято, розумієш? Все одно йому було б нудно серед дорослих.
Ольга відступила на крок, дивлячись на дочку широко розплющеними очима. У грудях все стислося.
– Ти залишила дванадцятирічного сина одного вдома в день свого весілля? Тому що твоєму новому чоловіку він не подобається? – голос Ольги тремтів від гніву та болю. – Лєро, що з тобою відбувається? Це ж твій син!
– Мамо, не влаштовуй сцен, прошу тебе! – Валерія нервово озирнулася на гостей. – Це мій день, моє свято! Не псуй його своїми вченнями!
Ольга мовчки розвернулася і пішла до виходу. Лєра гукнула її, але вона не обернулася. Невдовзі Ольга зловила таксі.
– На Будівельників, будинок вісімнадцять, – кинула вона водієві.
Всю дорогу Ольга думала про онука. Як він там один? Що він зараз переживає? Хлопчик і так ріс без батька, а тепер його й мати зрадила.
Ольга підійнялася на четвертий поверх, подзвонила у двері.
– Пашо, це бабуся! Відчини, будь ласка! – Ольга притулилася до дверей.
За дверима почулися кроки.
– Бабу, це правда ти?
– Звичайно, я, онучку. Відчиняй, любий.
Замок клацнув, двері прочинилися. У отворі стояв Паша – розпатланий, з червоними від сліз очима. Ольга міцно обійняла його.
Тремтячим голосом хлопчик запитав:
– Бабуся, мама мене більше не любить? Вона поїхала на весілля, а мене не взяла. Сказала, щоб я сидів тут тихо і нікому не відчиняв.
Ольга притиснула онука до себе міцніше. У горлі стояла грудка.
– Пашо, збирай речі. Поїдеш до мене жити, – Ольга відсунулася, зазирнула онукові у вічі. – Все буде добре, обіцяю.
Поки Паша збирав речі, Ольга написала дочці повідомлення:
– Паша житиме у мене.
Відповідь надійшла майже миттєво:
– Ось бачиш, я одразу так пропонувала. Потрібно було мене слухати.
Ольга вимкнула телефон. Більше не було сил на це безглузде листування.
У двокімнатній квартирі Ольги місця вистачило обом. Паша оселився у колишній спальні Лєри. Перші дні хлопчик був тихий, замкнутий. Але Ольга намагалася його розважити та відволікти.
– Паш, навчити тебе готувати найсмачніші у світі сирники? – запропонувала вона одного ранку.
Хлопчик кивнув головою, і вони разом стали до плити. Ольга показувала, як блендером розминати сир, додавати яйця та борошно.
– Бабу, а чому мама навіть не дзвонить? – Запитав Паша, формуючи сирники.
Ольга на мить завмерла, потім м’яко погладила онука по голові.
– Знаєш, Пашо, дорослі іноді роблять помилки. Великі помилки. – Ольга намагалася підібрати правильні слова. – Але це не означає, що ти в чомусь винен. Ти чудовий хлопчик, і я тебе дуже люблю.
Поступово життя налагодилося. Ольга записала Пашу в секцію плавання та на курси програмування – хлопчик давно мріяв навчитися створювати комп’ютерні ігри. Онук розквітав на очах, ставав впевненішим, спокійнішим.
Роки летіли непомітно. Паша ріс, перетворюючись із сором’язливого хлопчика на високого, статного юнака. Валерія за всі ці роки зателефонувала лише кілька разів, та й то у справі – то документи були потрібні, то довідка якась.
У неї народилася дочка від Андрія, і, судячи з рідкісних фото у соцмережах, Лєра була щаслива зі своєю новою родиною.
Вісімнадцятий день народження Паші відзначали скромно.
– Навіть не віриться, що ти вже такий дорослий, – Ольга дивилася на онука з ніжністю.
Як гості пішли, вони удвох прибирали зі столу. Ольга мила посуд, а Паша витирав.
– Паш, є щось важливе, що ти маєш знати, – Ольга вимкнула воду, обернулася до онука. – Квартира, де мешкає твоя мати… Вона твоя.
Паша завмер із рушником у руках.
– Як це моя? – Він незрозуміло дивився на бабусю.
– Твій батько… Коли тобі було п’ять років, то його не стало. – Ольга говорила повільно, ретельно підбираючи слова.
– Але він встиг написати заповіт. Квартира переходить тобі після досягнення повноліття. Мати була просто представником до твоїх вісімнадцяти років.
– Тобто я маю права на цю квартиру? – Паша повільно опустив рушник на стіл.
Ольга кивнула.
– Повне право власності. Це твоя спадщина від батька.
Наступні два тижні Паша був надзвичайно тихим та задумливим. Ольга бачила, що онук щось обмірковує, але не лізла з розпитуваннями. Хлопець уже дорослий, сам розбереться.
…А потім рано-вранці пролунав дзвінок. Ольга глянула на екран – Валерія. Дочка не дзвонила вже років зо три.
– Мамо, ти що наробила?! – у слухавці пролунав істеричний крик. – Навіщо ти розповіла Паші про заповіт? Тепер він вимагає нашого виселення із квартири! Погрожує подати до суду!
Ольга втомлено видихнула. Сіла на кухні на табурет.
– Лєра, я вчинила правильно. Квартира Павла. Батько подбав про нього, – Ольга говорила спокійно, розмірено. – Але тобі цього не збагнути.
– Ти думаєш лише про себе. Роками сина не бачила, навіть не цікавилася, як він живе. Але хочеш отримати його власність? Не бувати цьому!
– Мамо, ти з глузду з’їхала! Де нам тепер жити? У мене сім’я, дитина!
– У свого чоловіка спитай. Нехай Андрій тебе утримує, а не сидить у квартирі хлопчика, якого ви практично вигнали з дому п’ять років тому! – Ольга помовчала, потім додала:
– Я мовчала до повноліття Паші, бо вигнати тебе було неможливо. Але тепер я допоможу онукові досягти справедливості! І не намагайся мене переконати!
Ольга вимкнула телефон. Обернулася і побачила, що Паша стоїть у дверях кухні. На його обличчі грала легка посмішка.
– Дякую, бабусю, – сказав він тихо.
Ольга теж усміхнулася.
– Ми впораємося, онучку. Повернемо твою квартиру.
Паша підійшов до бабусі, та обійняв її міцно-міцно. Так само як і Ольга, обіймала онука в день весілля Лєри.
– Бабусю, ти замінила мені й маму, і тата. Я тебе дуже люблю. І ніколи, нізащо не залишу одну! Ми з тобою – справжня сім’я. Я хочу, щоб ти це ніколи не забувала.
На очі Ольги навернулися сльози. Вона знала, що ці почуття взаємні. Її серце більше не заходилося від страху не встигнути виховати онука.
Він повнолітній, у нього є квартира, та літня бабуся, яка готова заради нього триматися на цьому світі якнайдовше. А там, як Бог дасть…
Як вам вчинок матері? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
