– Любаша, ти не переймайся так! Ти ні в чому не винна, і я ні в чому не винний! Це просто життя таке, – умовляв дружину Микола.
Сьогодні, буквально п’ять хвилин тому, він повідомив, що йде від неї.
Микола чекав скандалу, сліз, істерики, але Люба, як сиділа на кухні на табуреті, так і продовжувала сидіти. Тільки дивилася на нього, не відриваючи очей, і наче здивовано.
– Ти знаєш про статистику розлучень? Виявляється, що сім із десяти пар, які одружуються, потім розлучаються, – продовжував «заспокоювати» дружину Микола. – Прийми це, як даність!
Він хотів почути від Люби, що вона не гнівається на нього, що розуміє, як йому важко було зважитися на цей вчинок, але жінка мовчала.
– Любаша, людина має бути щасливою. Ми з тобою були щасливі! Пам’ятаєш, коли сплавлялися на човнах, або, коли з’явився Ромка? А коли вперше сім’єю поїхали на море?
– А зараз це щастя кудись поділося. Але ж так не має бути! Мені лише п’ятдесят, ти взагалі молодша за мене.
– Пам’ятаєш, як у Данте: «Земне життя пройшовши до половини, я опинився в похмурому лісі…» Ось і ми з тобою зараз у похмурому лісі. Але попереду ще багато років, і ми маємо бути щасливими.
– Так, не разом, але неодмінно щасливими! Зараз ти засмучена, але трохи пізніше ти мене зрозумієш! Так, я вчора зателефонував Ромці – він мене зрозумів, і не засудив.
Люба глянула на чоловіка, встала і зупинила його.
– Все, Колю, вистачить базікати. Суть мені зрозуміла: ти знайшов собі молоду, симпатичну німфу і збираєшся другу половину свого життя провести з нею. Я скандалити й набридати тобі не буду. Ти коли з’їжджаєш?
Микола випростався:
– У мене у квартирі ще квартиранти живуть, договір закінчиться за півтора місяця. Я хотів би цей час пожити тут.
– Цікаво, ти зустрічатимешся зі своєю німфою, а потім будеш приходити у мою квартиру, звично влаштовуватимешся на затишному дивані перед телевізором!
– Може, ти ще попросиш, щоб я тобі принесла чаю? – сказала Люба. – Ні, любий, «лікар сказав – у морг, значить – у морг». Іди, збирай свої речі!
– Мені навіть сьогодні не можна буде тут переночувати? – Запитав він.
– А що, твоя німфа безквартирна?
– Вона живе з мамою у двокімнатній квартирі, – відповів чоловік. – Мені незручно буде заявитися до них із валізами.
– А мене твої проблеми вже не турбують. Сьогодні, гаразд, так і бути, переночуй, а завтра – зникни! Про розлучення потурбуйся сам. До речі, як ділитимемо майно? Квартира моя!
– Я хотів би забрати кавоварку і новий диван, – зніяковіло сказав Микола. – Кредит за машину я доплачу сам.
– Добре, машину забирай, але гараж доведеться звільнити. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, що в ньому стояла ще Волга мого батька, – нагадала Люба.
Цього вечора обидва: і Микола, і Люба – спати лягли рано, але і він, і вона заснули лише під ранок. Була субота, і Люба прокинулася о дев’ятій годині – її розбудили якісь звуки. Це Микола збирав свої речі.
Вона стояла на кухні біля вікна і дивилася, як він заштовхує в багажник і салон валізи, дорожні сумки та коробки.
Випивши каву, Люба пройшлася по квартирі: не було на звичному місці ноутбука чоловіка, наполовину спорожніла шафа, з комори зникли його вудки та коробки із взуттям, на кухонному столі, там, де стояла кавоварка, теж було порожньо. Загалом великого руйнування у квартирі не було. Не те, що в душі!
Минуло чотири місяці
– Ну, як ти, Люба? – Запитала її подруга Поліна. – Дивлюся, вже краще?
– Так, нормально. Звикаю. Купила нову кавоварку. Привезли новий диван. Спеціально вибирала такий, на якому на весь зріст не ляжеш. У кутку місце звільнилося, купила туди крісло-гойдалку – завжди про таке мріяла, – відповіла Люба.
– От і добре, а далі ще краще буде, – сказала Поліна. – Знаєш, я нещодавно читала статтю психолога якраз про ваш випадок.
– Він писав, що спочатку після розставання, особливо якщо подружжя прожило разом довго, жінка дуже страждає: не знаходить собі місця, не може ні про що інше думати, почувається розчавленою. Але десь за півроку-рік їй стає набагато легше.
Психолог пояснює це здатністю та потребою жінки гармонізувати простір навколо себе. Простіше кажучи, упорядковувати все.
Найкраще це виходить у жінок, які мають дітей, і у тих, хто має складну, відповідальну роботу, яка потребує повної віддачі. Вони швидше збирають себе до купи, і йдуть далі.
А у чоловіків навпаки. Спочатку він вискакує з кайданів подружнього життя, як м’ячик для пінг-понгу. Є такі дитячі пластмасові пістолетики, які стріляють м’ячами для пінг-понгу.
Ось він такий вискочив і стрибає: нові знайомства, побачення, посиденьки з друзями, загалом – суцільне свято. Але свята тому і радують нас, що вони розривають низку буднів.
А коли весь час свято – це втомлює. Та й друзів уже поряд менше, а то й зовсім немає. І побут просів – костюмчик в плямах, а освіжити його нікому. І організм починає давати збій – яке здоров’я треба мати, щоб витримати постійне свято?
Такого чоловіка врятує тільки те, що знайдеться жінка, яка повністю візьме на себе його обслуговування, що загалом раніше робила дружина. Але не кожному так щастить.
– Цікава теорія, – сказала Люба. Щодо чоловіків не знаю, а я спочатку дійсно почувалася втраченою. Наче життя довкола зупинилося. Візьмуся вдома за якусь справу – і кидаю: для кого робити?
– Для себе, Любаша, для себе!
– А ще, знаєш, у мене стало багато вільного часу. Серіалів я не дивлюся, так дістала валізу з нитками, вирішила зв’язати собі до літа кофтинку – давно мріяла про таку, ажурну.
– А ти спробуй фітнесом зайнятися або йогою, в басейн походи, – порадила їй Поліна.
– Ні, спорт – це не для мене, а от плавати я люблю, треба спробувати. І ще я хочу з’їздити кудись. У мене сусідка працює у турагентстві. Так вона сказала, що зараз дуже популярними є тури вихідного дня. Давай разом поїдемо? – Запропонувала Люба.
– Обов’язково з’їздимо. А в травні приїжджай до нас на дачу. Приїдеш?
– Звичайно, не вдома ж мені одній сидіти. Ромка зателефонував, що не приїде, теж із друзями кудись збирається, – відповіла Люба.
– Любаша, може, це не моя справа, а ти знаєш, до кого твій Коля згвинтив? – Запитала Поліна.
– Ні, Полю, я навіть не цікавилася. Який сенс? Щоб розпочати себе з нею порівнювати? Я і так знаю, що вона молодша за мене – а для Колі це зараз головне, судячи з усього. Йому хочеться феєрверка в житті, а в мене тільки тепла підлога – жодної романтики.
– Я всіх подробиць не знаю, але чула, що ця німфа, як ти її називаєш, минулого місяця з Миколиної квартири з’їхала назад до мами.
– Не склалося щось у них. Отже, цілком можливо, що Микола захоче повернутися. Приймеш? – поцікавилася Поліна.
– Ти чудово знаєш, стільки часу я себе по шматочках збирала. І щоб після цього знову ризикувати? А якщо в нього за рік ще раз молодість в одному місці заграє?
– Ні! Крім того, я не думаю, що Коля спробує до мене повернутись, надто багато він тут наговорив, коли йшов – не посміє, не прийде, – відповіла Люба.
Але Микола прийшов. Наприкінці серпня. Люба тільки два дні тому повернулася з відпустки – засмагла, схудла, сповнена сил і навіть ніби помолодшала – два тижні на морському березі прикрасять будь-кого.
Відчиняючи двері, Люба ніяк не очікувала побачити на порозі колишнього чоловіка.
– Колю? Ти чого тут? – Здивувалася вона.
– Так, вирішив подивитися, як ти живеш, чи не потрібна якась допомога, – відповів він.
– Дякую, нормально живу. Допомога не потрібна, – сказала Люба, але у квартиру колишнього чоловіка не запросила.
На деякий час повисла мовчанка, яку порушив Микола:
– Ну, що ти так дивишся на мене? Так, як кажуть, «вже не торт». Але, може, хоч чаєм пригостиш, поговоримо.
– Про що нам говорити, Колю?
– Ну, як про що? Все ж таки двадцять шість років разом жили.
– Так, жили-були. Але тепер ми не разом. Вибач, у мене справи, – сказала Люба, і зачинила двері.
Вона не обманювала – у неї справді були справи: Люба записалася на онлайн-курси з в’язання, і зараз у неї мав розпочатися перший урок.
Єдине, що не дає їй спокою – на що розраховують старі ловеласи, йдучи до молодої? Невже, трясця її матері, вони не розуміють, що це явище тимчасове – під ковдрою вже так-сяк, та і в гаманці не густо! От недолугі! Ви з цим згодні?
