– Галино Петрівно, ви знову Сашка у валянках водите? На вулиці плюс десять!
– А що таке? Ноги мають бути в теплі, – відповіла я сусідці й швидко завела онука до під’їзду.
Вдома одразу почала стягувати з нього мокрі валянки, та бурчати собі під ніс.
– Що ця Тамара розуміє у дітях? У неї самої зроду нікого не було.
– Бабуся, а чому у бабусі Іри можна в кросівках ходити, а в тебе не можна? – Запитав чотирирічний Саша, розглядаючи свої розпарені червоні ступні.
– Ось воно, життя! Не встигла дитина на світ з’явитися, як почалося це протистояння. Ірина Сергіївна – мати Михайла, мого зятя – у всьому поступала навпаки. Наче спеціально.
– У кожної бабусі свої правила, – сухо відповіла я, хоч душа кипіла.
Правила! А де її правила були, коли Михайло у вісім років один містом хитався? Коли в п’ятнадцять до півночі з друзями тинявся? І нічого, виріс нормальним чоловіком. Але ж це чиста випадковість!
– Мамо, знову починається? – Ганна увійшла з кухні, тримаючи в руках вологий рушник. – Сашо, йди руки помий перед обідом.
– А можна я в бабусі Іри завтра лишусь? Вона обіцяла навчити мене на комп’ютері грати у нову гру, – попросив онук.
– Звичайно, можна, – відповіла Ганна, не зважаючи на мене.
Я відчула, як щось гаряче підіймається до горла. Знову він до неї проситься! Що вона такого робить, що діти до неї липнуть, як мед? У мене вдома й іграшок більше, і цукерок завжди повно, і казки читаю щовечора.
– Аня, а ти не думаєш, що дитина надто багато часу проводить за цими комп’ютерами? Нині він у дворі грав, з дітьми живими спілкувався.
– Мамо, часи змінилися. Зараз комп’ютерна грамотність важливіша, ніж уміння у класики грати.
– Важливіше? – Я не змогла стриматися. – А здоров’я? А правильний розвиток? У тебе в дитинстві комп’ютера не було, і нічого, виросла нормальною людиною!
– Саме тому, що я його не мала, мені зараз так важко на роботі, – тихо сказала Ганна. – Все доводиться на ходу вчити.
Цих слів я не очікувала. Невже дочка вважає, що я в чомусь її обмежила? Я все для неї робила! Кожну копійку рахувала, аби вона ні в чому не потребувала.
Увечері, коли Ганна забрала онука додому, я сиділа на кухні й прокручувала в голові цілий день. Чому онук радіє цій Ірині Сергіївні більше, ніж мені? Що в мені не так?
Наступного дня вирішила сама поговорити із нею. Дочекалася, коли вона повернеться з роботи й підійнялася до неї у квартиру.
– Галина Петрівна? Проходьте, – здивувалася вона, відчинивши двері. – Щось сталося?
– Можна з вами поговорити?
Ми сіли за її кухонний стіл. Ірина заварила чай, але не поспішала розпочинати розмову.
– Скажіть чесно, – нарешті зважилася я, – що ви робите з онуком, що він так тягнеться до вас?
– Нічого особливого, – знизала вона плечима. – Розмовляю з ним, як із дорослим. Пояснюю, чому щось не можна, а не просто забороняю.
– А валянки у відлигу – це нормально, на вашу думку?
– Ви серйозно? – Вона посміхнулася. – Галино Петрівно, це ж елементарна логіка. Якщо на вулиці тепло, навіщо дитині зимове взуття?
– Але ж ноги повинні бути в теплі!
– Повинні бути сухими. А у валянках за плюсової температури ноги потіють і мокнуть. Виходить навпаки.
Я мовчала, перетравлюючи її слова. А справді, Сашко завжди приходив із мокрими ногами…
– Знаєте, що мені найбільше у вас не подобається? – Раптом сказала Ірина. – Те, що ви не довіряєте дочці. Ганна вже доросла жінка, мати двох дітей. А ви досі намагаєтесь жити за неї.
– Я дбаю!
– Ви контролюєте! Це – різні речі.
– А вам, виходить, на сина начхати?
– Мені не начхати. Але я його виховала самостійною людиною, яка може приймати рішення. Навіщо мені тепер думати за нього?
Я поставила недопитий кухоль на стіл і встала.
– Дякую за відвертість.
Вдома довго сиділа біля вікна, дивлячись надвір. Невже я й справді занадто багато контролюю? Адже я хотіла якнайкраще…
Через тиждень Ганна прийшла до мене засмучена.
– Мамо, Сашко застудився. Температура підійнялася.
– Знову цей комп’ютер! Або в кросівках по калюжах бігав! – я відразу стрепенулась.
– Мамо, він просто підхопив вірус у дитячому садку. Таке буває. Не треба звинувачувати Ірину Сергіївну.
– Я її не звинувачую, – збрехала я.
– Звинувачуєш. І знаєш, що? Мені це набридло. Набридло постійно вибирати між вами, набридло виправдовуватися за кожне рішення.
Ганна заплакала. А я раптом зрозуміла, що довела доньку до сліз своєю турботою.
– Аня, вибач. Я не хотіла…
– Ти хотіла. Ти завжди хочеш, щоб було по-твоєму. А як не по-твоєму, то не правильно.
Вона пішла, а я залишилася сама зі своїми думками. І вперше за довгий час чесно собі визнала: Ірина Сергіївна мала рацію. Я справді не довіряла дочці.
Наступного дня купила Саші легкі кросівки та зібрала сумку із запасним одягом – на випадок, коли забрудниться на прогулянці.
– Бабу, а це що? – Здивувався онук, побачивши нове взуття.
– Це щоб ногам було зручно, – відповіла я. – А якщо щось порвеш чи забрудниш – не страшно. Ми маємо запасне.
Сашко обійняв мене міцно-міцно.
– Тепер ти стала гарною, як бабуся Іра!
– Я стала собою, – поправила його. – Без жодних порівнянь.
Увечері зателефонувала до Ірини Сергіївни.
– Хотіла подякувати вам за розмову, – сказала я. – Виявляється, вчитися ніколи не пізно.
– Галино Петрівно, ми всі вчимося, – відповіла вона. – Просто хтось це визнає, а хтось ні.
За місяць я записалася на курси англійської мови. Вирішила, що онукам стане в пригоді бабуся, яка може їм з уроками допомогти, а не тільки валянки вдягати.
А ще зрозуміла, що любити – не означає контролювати! Любити означає довіряти…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
