– Людко, ти збожеволіла на старості років! У тебе онуки вже в школу ходять, яке весілля? – Такі слова я почула від сестри, коли сказала їй, що виходжу заміж.
Ну, а куди тягнути? Через тиждень ми з Толею розписуємось, треба повідомити сестру, думала я. Звісно, на урочистість до нас вона не приїде, ми живемо у різних кінцях країни.
Та й пишні посиденьки з криками «Гірко!» у свої шістдесят років влаштовувати не збираємось. Тихо розпишемося і посидимо вдвох.
Можна було б взагалі не розписуватись, але Толя наполягає. Він у мене кавалер до мозку кісток: двері в під’їзд перед дамою відчиняє, руку подає, коли з машини виходжу, пальто допомагає вдягати.
Ні, він без свідоцтва про шлюб жити не погодиться. Так і сказав:
– Що я, хлопчик, чи що? Мені потрібні серйозні стосунки.
А для мене Толя і справді хлопчик, хоч і з сивою головою. На роботі його поважають, звуть виключно на ім’я по батькові. Там він інший: серйозний, суворий, а як мене бачить – наче років сорок скидає.
Схопить в оберемок і давай кружляти посеред вулиці. А мені хоч і радісно, але соромно. Кажу:
– Люди ж дивляться, сміятися будуть!
А він мені:
– Які люди? Я нікого не бачу, крім тебе!
Коли ми разом, у мене справді таке почуття, що на всій планеті більше нікого немає, тільки я і він.
Але у мене ще є рідна сестра, якій треба все розповісти.
Боялася, що Таня, як і багато інших, засудить, а мені найпотрібніше була її підтримка. У результаті набралася сміливості та зателефонувала.
– Людко-о-о, – простягла вона очманілим голосом, коли почула, що я збираюся під вінець, – рік минув, як Вітю поховали, а ти вже заміну йому знайшла!
Я знала, що шокую сестру своєю звісткою, але не думала, що причиною її обурення стане мій покійний чоловік.
– Танюш, я пам’ятаю, – перервала я її. – А хто встановлює ці терміни? Ти можеш назвати мені цифру? Через який час я можу знову бути щасливою, щоб не одержати засудження?
Сестра замислилась:
– Ну, для пристойності треба хоч років п’ять почекати.
– Тобто я повинна сказати Толіку: вибач, років через п’ять приходь, а я поки жалобу носитиму?
Таня мовчала.
– А що це дасть? – продовжувала я. – Думаєш, що й за п’ять років ніхто нас не засудить? Все одно знайдуться ті, кому хочеться почухати язика, але мені, якщо чесно, до них немає справи. А ось твоя думка важлива, і якщо наполягаєш, то я скасую цю витівку з весіллям.
– Знаєш, я не хочу бути крайньою, та одружуйтеся ви хоч сьогодні! Але знай, що я тебе не розумію та не підтримую.
– Ти завжди мала свій розум, але не думала, що до старості зовсім з нього виживеш. Май совість, почекай хоча б ще рік!
Однак я не здавалася.
– Ось ти кажеш: почекай ще рік. А якщо у нас із Толею всього рік життя залишився, що тоді?
Сестра захлюпала носом.
– Ну тебе, роби, як знаєш. Я розумію, всім хочеться щастя, але ж ти стільки років прожила щасливим життям.
Я засміялася.
– Тань, ти серйозно? Ти теж усі ці роки вважала мене щасливою? Хоча я й сама так думала. І тільки зараз зрозуміла, ким була насправді – робочім конем. Я навіть не знала, що можна жити інакше, коли життя на радість!
– Вітя був гарною людиною. Виховали з ним двох дочок, тепер у мене п’ять онуків. Чоловік завжди переконував, що головне в житті – сім’я. Я й не сперечалася.
– Спочатку ми працювали на знос заради сім’ї, потім заради сімей своїх дітей, потім заради онуків. Зараз згадую своє життя і розумію, що це були суцільні перегони за добробут без перерви на обід.
– Коли старша донька вийшла заміж, у нас уже була дача, але Вітя вирішив розширюватись, вирощувати для онуків домашнє м’ясо.
– Взяли в оренду гектар землі та повісили собі на шию ярмо, яке тягли не один рік. Він завів худобу, її доводилося весь час годувати. Раніше опівночі ніколи не лягали, о п’ятій ранку вже були на ногах.
– Цілий рік жили на дачі, у місто виїжджали рідко й то лише у справах. Іноді знайду час подругам зателефонувати, а ті вихваляються: одна з онукою щойно з моря повернулася, інша з чоловіком у театрі була. А мені не те що в театр, в магазин з’їздити ніколи!
– Бувало, без хліба по кілька днів сиділи, бо худоба зв’язала нас по руках та ногах. Одне тільки сил надавало: діти та онуки ситі.
– Старша дочка завдяки нашому господарству машину поміняла, молодша – ремонт у квартирі зробила – отже, недаремно ми стільки горбатилися. Якось приїхала мене відвідати приятелька, колишня колега, і каже:
– Людо, я спочатку тебе не впізнала. Думала, ти тут на свіжому повітрі відпочиваєш, сил набираєшся. Та ти ледве жива! І навіщо себе так заганяти?
– А як інакше? Дітям треба допомагати, – відповіла я.
– Діти дорослі, самі собі допоможуть, а ти краще для себе пожила б!
– Я тоді не зрозуміла, що означає пожити для себе? Натомість тепер знаю, що можна жити по-іншому: спати стільки, скільки хочеш, спокійно ходити магазинами, в кіно, басейн, на лижах.
– І ніхто від цього не страждає! Діти не збідніли, онуки не голодують. Але найголовніше, – я навчилася дивитись на звичні речі іншими очима.
– Якщо раніше, згрібаючи на дачі в мішки опале листя, сердилась, що від них стільки сміття, то тепер це листя дарує мені настрій. Ідеш парком, підкидаєш його ногами й радієш, як дитина.
– Я навчилася любити дощ, адже тепер не треба мокнути під ним, заганяючи під дах кіз, а можна милуватися через віконце затишного кафе.
– Тільки зараз роздивилася, якими дивними бувають хмари та заходи сонця, як приємно просто пройтися по хрумкому снігу. Побачила, яке, виявляється, гарне наше місто! І очі мені на все розплющив саме Толя.
– Після відходу чоловіка я була неначе в маренні. Все сталося несподівано: у нього трапився серцевий напад, і Вітя пішов із життя до приїзду швидкої.
– Діти відразу розпродали все господарство, дачу і перевезли мене назад до міста. Перші дні ходила як шалена, не розуміючи, що тепер робити і як далі жити. За звичкою прокидалася о п’ятій ранку, ходила по квартирі й думала, куди себе подіти.
– А коли в моєму житті з’явився Толя, пам’ятаю, як уперше вивів мене на прогулянку. Він був моїм сусідом та знайомим зятя, допомагав нам перевозити речі з дачі.
– Вже потім зізнався, що спочатку не мав на мене жодних видів, бо побачив згаслу, розгублену жінку і пожалів. Каже, одразу зрозумів, що я жива та енергійна, просто треба вивести мене з депресії, розбурхати.
– Повів мене в парк подихати повітрям. Ми сіли на лавочку, Толя купив морозиво, а потім запропонував прогулятися до ставка, погодувати качок.
– Я тримала качок на дачі, але за всі роки я не мала жодної хвилини, щоб просто за ними поспостерігати. Адже вони, виявляється, такі кумедні! Так смішно перекидаються, ловлячи хліб!
– Навіть не віриться, що можна просто стояти та дивитись на качок, – зізналася я. – На своїх мені ніколи було милуватися, тільки встигай запарювати їм зерно, готувати мішанку, годувати та чистити, а тут – стій і дивись.
– Толя посміхнувся, взяв мене за руку і сказав:
– Стривай, я тобі стільки всього цікавого покажу! Ти ніби заново народишся.
– І він мав рацію. Я, як маленька дитина, щодня відкривала для себе світ, і він мені так подобався, що минуле життя почало здаватися важким сном.
– Вже й не пам’ятаю, в який саме момент зрозуміла, що шалено потребую Толі, його голосу, сміху, легкого дотику. Але одного разу прокинулася з думкою, що і він, і все, що відбувається зі мною зараз, справжнє, – без цього тепер не зможу жити.
– Мої дочки прийняли наші стосунки в багнети! Казали, що я не вшановую пам’ять про батька. Було дуже прикро, я ніби почувала себе перед ними винною.
– Діти Толі, навпаки, пораділи, сказали, що тепер за тата спокійні. Залишилося тільки розповісти про все сестрі, і цю мить я відтягувала до останнього.
– І коли у вас розпис? – спитала Таня після нашої довгої розмови.
– Цієї п’ятниці.
– Ну, що я можу сказати? Кохання вам на старості років, – сухо попрощалася вона.
До п’ятниці ми з Толею купили продуктів на двох, одягнулися у парадне, викликали таксі та поїхали на розпис. Коли вийшли з машини, я завмерла від несподіванки.
Біля входу до РАЦСу стояли мої дочки із зятями та онуками, діти Анатолія з сім’ями та, найголовніше, моя сестра! Таня тримала оберемок білих троянд і посміхалася мені крізь сльози.
-Танько! Ти що, приїхала через мене? – не повірила я своїм очам.
– Я ж повинна бачити, кому тебе віддаю, – засміялася вона.
Виявляється, в дні, що залишилися до нашого весілля, вони всі заздалегідь зідзвонилися, домовилися і замовили столик у кафе.
Днями ми з Толею відзначили річницю нашого весілля. Він для всіх тепер своя людина. А мені досі не віриться, що все це відбувається зі мною! Я така непристойно щаслива, що боюся наврочити!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
