Зубна щітка була рожевою, дитячою, з обкусаною ручкою. Вона стирчала зі склянки у ванній, поруч із моєю, зеленою, і виглядала так, ніби перепрошувала за те, що займає місце.
Одинадцятирічна Яна з’явилася в моєму житті взимку, коли ще лежав сніг і підмерзали калюжі біля під’їзду.
Рита, сусідка з третього поверху, пішла у січні, тихо, без швидкої, просто не прокинулася. Залишила по собі однушку з жовтими шпалерами та доньку.
Я працювала, підробляла, якщо точніше, сиділа з сусідськими близнюками, торгувала овочами з дачного городу на ринку у суботу, шила і в’язала на замовлення всілякі дрібниці. Пенсія в агронома скромна, але руки у мене робітничі, які звикли без справи не залишатися.
Поки опіка збирала папери, поки шукали якихось родичів Рити – не знайшли, до речі, нікого – ми з Яною потоваришували.
До літа папери було зібрано, і дівчинка перенесла свої речі у мою квартиру. Оселилася вона у колишній кімнаті Зої. Я повісила там нові штори, купила на ринку постільну білизну та дешевий нічник.
***
Зоя приїхала без дзвінка у суботу, коли я була на дачі, а Яна у школі. Відчинила двері своїм ключем, пройшла коридором і побачила чужу зубну щітку в склянці, розклад уроків на стіні та підручник з математики на тумбочці.
Я повернулася із двома пакетами помідорів і застала дочку на кухні. Холодильник був відчинений, Зоя заглядала всередину, наче проводила інвентаризацію.
– Мамо, це що? – вона кивнула у бік Яниної кімнати. – Це чия зубна щітка? Чиї підручники? Ти кого сюди оселила?
Я поставила помідори на стіл та все пояснила. Про Риту, про опіку, про Яну. Зоя слухала і хмурилась.
– Стривай. У мою кімнату? Ти чужу дитину поселила у мою кімнату?
– Зоя, ти ж там не живеш уже скільки років!
– Це неважливо! Це моя квартира, моя кімната, ти навіть не подзвонила!
Вона встала і почала перераховувати: нічник новий, штори нові… Я слухала, як Зоя рахує мої витрати, і сортувала помідори.
– Репетитора теж порахуй, – посміхнулася я.
– Ще й репетитор? – Вона сердито подивилася на мене. – Ти їй репетитора найняла, так?
– Студентку. За зовсім невеликі гроші.
– Мамо, ти ж на пенсії!
Я серйозно подивилася на дочку. Зоя стояла посеред кухні, і обличчя в неї було таке, ніби я щось украла.
– Це мій дім, – сказала я. – І я вирішую, хто у ньому живе.
Зоя смикнула плечем і пішла.
Увечері вона зателефонувала братові Аркадію. Я знала це, бо Аркадій передзвонив мені й повідомив, що на прохання сестри хоче поговорити зі мною. Що ж, я дала добро.
Син приїхав наступних вихідних увечері. Ми сіли на кухні. Яна малювала у себе в кімнаті, а Аркадій постійно оглядався, ніби перевіряв, чи не підслуховує вона часом.
– Мамо, ну ти зрозумій, – почав він і зам’явся.
Попелясте волосся, акуратно підстрижене, обличчя округле, добродушне… і зовсім чужі слова.
– Зоя переживає. Ти на пенсії, у тебе прибуток… Ну, скромний. А ти на чужу дитину витрачаєшся. Репетитори, одяг, їжа…
– Аркашо, а коли ти останній раз цікавився, що я їм?
Він моргнув і розгублено потер шию.
– Ну, мамо…
Я відкинулася на спинку стільця і примружилась на нього.
– Зоя, значить, попросила, так?
Він опустив погляд. Замість нього заговорив телефон, Зоїн голос на гучному зв’язку, чіткий, діловий, як на переговорах із клієнтом:
– Аркашо, поцікався, а реєструвати її вона збирається? А частку у квартирі виділяти?
Я дивилася на сина. Аркадій сидів, округлий, незграбний, з телефоном у руці, і було видно, що йому хочеться провалитися крізь землю.
– Щодо моєї квартири, – твердо промовила я, – то я з нею зроблю те, що вважаю за правильне! А сина мого на засланого козачка не перетворюй.
Я забрала в Аркадія телефон, натиснула відбій і поклала екраном вниз. Аркадій ще трохи посидів, потім підвівся, незграбно обійняв мене однією рукою і пішов.
Я зайшла в кімнату Яни перевірити, чи вимкнула вона нічник. Нічник горів. Яна лежала на колишньому Зоїному диванчику, обличчям до стіни, але не спала – я це бачила.
Вона все чула, стіни в хрущовці тонкі, як картон. Біля дверей стояла її сумка із зібраними речами. І коли встигла зібратись?
Я прибрала сумку в шафу, сіла на край дивана і погладила Яну по волоссю.
– Яно… – прошепотіла я.
– Я … Давайте я в інтернат піду? – теж зашепотіла вона. – Щоб не заважати нікому…
– Нікуди ти не підеш, – мовила я тихо.
Яна тільки зітхнула. Але перевернулася обличчям до мене, і цього було достатньо.
Наступного дня Зоя надіслала повідомлення: «Сімейна вечеря у суботу. Приїжджай. Обговоримо все по-людськи». Ну що ж… Добре. Але спочатку мені треба буде щось зробити.
Так подумала я і вранці домовилася про зустріч із нотаріусом.
***
Я поїхала. І Яну взяла з собою, не залишати ж її одну.
Зоя жила за містом, у селищі, в хаті чоловіка. Стіл накрила у великій кімнаті – салати, курка, пиріг із яблуками, не свій, звичайно, з кондитерської.
За столом сидів Павло, чоловік Зої, тихий із вічно здивованим обличчям, її свекруха, Людмила Сергіївна та Аркадій зі своєю дівчиною.
Яна скромно сіла з краю, куртку поклала на коліна. Перші пів години все йшло добре. А потім, коли тарілки майже спорожніли, а Людмила Сергіївна доїдала черговий шматок пирога, Зоя відкинулася на стільці та звернулася до свекрухи:
– Людмило Сергіївно, а ви в курсі, що моя мама у нас тепер ще й названа мати?
Людмила Сергіївна підійняла брови. Зоя продовжила трохи голосніше:
– Ні, правда. Мама взяла до себе чужу дитину. Покійної сусідки. Годує, одягає, репетиторів наймає. А ми… Ми ніби й не при справах. Нас не питали. Нам не повідомили. Просто поставили перед фактом!
– Зоя, – почала я.
– Стривай, мамо! Я хочу, щоб Людмила Сергіївна все зрозуміла.
Зоя повернулася до мене, і обличчя в неї стало твердим.
– Ти нас виховала. Ти нас годувала, ти нас у школу водила, ти уроки перевіряла. А тепер що? Тепер ми для тебе закінчилися? Ми гірші за цю дівчинку?
Вона вказала на Яну підборіддям, наче на предмет у кутку. Яна сиділа, вчепившись пальцями в куртку на колінах, і не рухалася. Не плакала, очі не підняла, тільки вилиці побіліли. Потім тихо підвелась і пішла до дверей.
Вона йшла так, як йдуть люди, які звикли, що на них ніде не чекають. Спокійно, без метушні, щоб нікого не потурбувати. І я зрозуміла: якщо зараз промовчу, вона піде. Не тільки із будинку Зої, а й із мого життя теж.
Я встала. Поклала долоню Яні на плече, вона сіпнулася, але залишилася. Потім обернулася до столу.
– Сядь, – веліла я дочці. – Ось що. Я вам скажу щось, а ви послухайте.
Зоя сіпнулася, але я не дала їй вставити.
– Я була у нотаріуса. Заповіт переписаний. Квартира буде поділена на три рівні частки: тобі, Зоя, Аркадію та Яні.
Ніхто не рухався, Зоя перетравлювала почуте.
– Ви мої діти, – продовжила я. – Але і Яна тепер теж моя дочка. Я її не народ ила, але за неї відповідаю. І якщо комусь це не подобається… Що ж, приїжджати до мене та дзвонити мені я вас не змушую.
Зоя довго мовчала. Потім глянула на мене і вимовила одне слово:
– Іди.
І ми пішли. На вулиці було холодно, пахло прілим листям.
– Ходімо додому, – посміхнулася я Яні та взяла її за руку.
Яна руки не забрала.
***
Минуло понад місяць. Зоя не дзвонила і не приїжджала. Я чула від сина, що вона пустила слух, що я збожеволіла і роздаю квартиру стороннім.
Аркадій приїжджав. Якось він винувато глянув на мене, а потім витяг з кишені куртки коробку з кольоровими олівцями та поклав на стіл.
– Це Яні, – він зніяковіло посміхнувся. – Вона ж малює, так?
Вона і справді малювала, і дуже добре, майже професійно. Я й не знала, що він це помітив.
Зоя не пробачила. Може, й не пробачить. Квартиру, частки, нотаріуса – вона напевно змогла б ще пережити.
Але те, що я сказала це при Людмилі Сергіївні, при її свекрусі, – ось цього вона проковтнути не могла.
Можливо, колись вона це прийме, та пробачить, а, якщо ні, – не доля! По іншому я не можу…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
