Вечірній Київ шумів за вікном, але у двокімнатній квартирі на восьмому поверсі було тихо. Віра мила посуд, дивлячись, як вода стікає по тарілках.
Єгор робив уроки за кухонним столом, час від часу підводячи очі на матір. Михайло сидів у вітальні перед телевізором, але не дивився – гортав щось у телефоні, і Віра знала: знову Ілля – син Михайла від першого шлюбу – надіслав повідомлення.
– Тату, привіт! Друзі звуть на вихідні на базу, скинутися треба три тисячі. Скинеш?
Михайло прочитав повідомлення вголос, як завжди, ніби шукав у Віри схвалення. Вона промовчала. Вона завжди мовчала у таких випадках, бо навчилася: скажеш щось проти – почнеться скандал, а Єгор поряд.
– Ну, три тисячі – це небагато, – сказав Михайло, відкриваючи додаток банку. – Хлопцю треба відпочивати, він же навчається.
– Ага, – тихо сказала Віра, витираючи руки. – Три тисячі на вихідний – небагато. А секція для Єгора – дві тисячі на місяць – це дорого.
Михайло не підняв голови. Він переказав гроші й тільки потім відповів:
– Єгору ця секція не потрібна! У школі безплатні є, хай ходить. Чого даремно гроші витрачати?
Єгор підняв очі від зошита. Він нічого не сказав. Він давно припинив просити батька. У дев’ять років він уже засвоїв просту істину: з татом краще не сперечатися, а коли щось треба, краще йти до мами. Якщо буде можливість, мама щось вигадає.
Вони прожили разом десять років. Михайло прийшов до неї із досвідом невдалого шлюбу. Їй було двадцять п’ять, йому тридцять три.
Вона вірила, що вони можуть бути щасливими. Він казав, що вона – його другий шанс. Весілля зіграли скромне: розписалися та відзначили в кафе, запросивши лише близьких друзів. Віра не хотіла пишноти, вона хотіла сім’ю.
Перший рік був чудовим. Михайло носив її на руках, дарував квіти без приводу, допомагав по дому. Жили вони у двокімнатній квартирі Віри. Михайло теж мав своє житло – однокімнатну квартиру в спальному районі. Її вирішили здавати.
Потім народився Єгор. І все змінилося. Не відразу – поступово, як вода закипає в каструлі: спочатку бульбашки на дні, потім на стінках, потім вирування.
Спочатку Михайло почав говорити, що Віра дуже багато витрачає на дитячі речі.
– Навіщо нове? Є ж секонд-хенд. Діти швидко ростуть.
Віра не сперечалася – погоджувалася. Але коли вона все-таки купувала щось Єгору, чоловік хмурився і перераховував гроші. То були її гроші, але Михайлу їх було шкода.
Зате для Іллі він нічого не шкодував.
Ілля жив із матір’ю. Михайло платив аліменти, оплачував навчання старшого сина у коледжі, купував подарунки.
Ілля просив – Михайло давав. Новий айфон? Так, звичайно. П’яті за рахунком кросівки? Бери, синку. Поїздка з друзями до Львова? Переказую.
Віра мовчала. Терпіла. Чекала, коли Ілля виросте, стане самостійним, сам зароблятиме і нарешті злізе з шиї батька. Але Ілля не дорослішав.
Йому було двадцять, він закінчував коледж, жив з матір’ю і бабусею в маленькій двушці на околиці, але при цьому примудрявся витрачати гроші так, ніби був спадкоємцем англійського лорда.
– Тату, прикинь, всі у фірмі ходять, а я як лох?
І Михайло скидав десять тисяч на кросівки. Того ж вечора Єгор попросив купити йому форму для футболу. Михайло відповів:
– Не в першій лізі граєш і в старих треніках побігаєш.
За два тижні Віра отримала премію. Купила форму сама. Михайло, побачивши чек, скривився:
– Дорого.
Скандал трапився, коли Віра дізналася, що Михайло вирішив віддати Іллі свою однокімнатну квартиру!
Вони були на кухні. Єгор уже спав. Віра заварила чай, поставила чашки на стіл. Михайло сидів навпроти, крутив у руках ложку.
– Я вирішив, – сказав він, не дивлячись на дружину. – Квартиру свою на Іллю перепишу, дарчу оформлю. Хлопцю двадцять років, він уже дорослий. Не може ж він із матір’ю та бабкою все життя жити.
Віра поволі поставила чашку. Подивилася на чоловіка. Він усе ще не підводив очей.
– А Єгор? – спитала вона. Голос був спокійний – надто спокійний.
– А що Єгор? Єгор із нами живе. Йому дев’ять років. Для чого йому квартира?
– Михайле, я не про те! Я про те, чому Іллі – все, а Єгору – за залишковим принципом? Чому ти заощаджуєш на одному синові, а іншому віддаєш останнє?
– Ілля – теж мій син, – голос Михайла став жорсткішим. – І я вирішую, кому віддавати свою квартиру.
– А Єгор – не твій?
– Не пересмикуй! Єгор живе у нормальній квартирі, ходить до школи, одягнений-взутий. Що ще треба?
– Йому потрібний батько, – сказала Віра. – Який не рахуватиме кожну гривню, витрачену на нього. Який не казатиме, що секція – це дорого, а екскурсія – це дурість. Який, чорт візьми, буде радіти, що син займається спортом, а не димить у підворітті!
Михайло відсунув чашку.
– Ти не розумієш! Я винен Іллі! Я його в дитинстві мало бачив, коли з Ольгою розлучилися. Я винен перед ним. А Єгор – він з тобою, він зі мною, він нічого не потребує.
– Він потребує батька, – повторила Віра. – Але бачить поряд скупого мужика, який на молодшому сину економить, а старшому все в дзьобі тягне. Май на увазі: якщо ти віддаси квартиру Іллі – я подам на розлучення.
Михайло посміхнувся:
– Не подаси. Куди ти подінешся? Єгору батько потрібен. Ти жінка розумна, Віро, дурниць робити не станеш.
Він пішов у вітальню, на диван. Віра сиділа на кухні до другої ночі, дивилася на темне вікно і перебирала в голові десять років свого життя. Десять років, протягом яких вона була зручною.
Терплячою, яка все розуміє, яка не просить, не вимагає, не влаштовує скандалів. Яка мовчала, коли чоловік переказував тисячі на кросівки для двадцятирічного хлопця та відмовляв дев’ятирічному синові у найнеобхіднішому.
Через тиждень Михайло виселив квартирантів і оформив дарчу на старшого сина. Дізнавшись про це, Віра подала на розлучення.
Михайло не вірив до останнього. Навіть, коли прийшла повістка до суду, він думав, що Віра передумає. А коли зрозумів, що це не жарт і не спроба злякати його, переконував:
– Віро, ти що, з глузду з’їхала? Через квартиру? Я ж сказав: вона моя, я сам вирішую!
– Ти вирішив, – відповіла Віра. – І я вирішила. Єгору не потрібний батько, який економить на ньому. А мені не потрібен чоловік, який готовий жертвувати мною та своїм сином через почуття провини перед колишньою родиною.
– Ти пошкодуєш, – сказав Михайло. – Ти не уявляєш, як тяжко одній із дитиною!
– Ми й так із Єгором самі, – відповіла Віра. – Ти вже давно не батько. Ти – банкомат для Іллі!
Суд пройшов швидко. Аліменти присудили – у твердій сумі, майже вдвічі більше за ту, що Михайло витрачав на Єгора до розлучення.
Коли Віра почула цю цифру, їй стало кумедно і гірко одночасно. Виявляється, закон вважав, що син гідний більшого.
Михайло збирав речі два дні. Спочатку він думав, що залишиться у цій квартирі, але Віра вказала йому на двері.
Реєстрації тут він не мав, підстав залишатися теж. Він пішов, демонстративно грюкнувши дверима, прихопивши свою стару валізу, пару пакетів і сумку з ноутбуком.
Михайло поїхав до Іллі.
– Синку, мені б пожити в тебе кілька днів, поки квартиру не винайму. Не зручно вийшло, я…
Ілля стояв у дверях і дивився на батька. На валізу. На пакунки.
– Ти що, тату? – спитав він. Голос був спокійний, майже лінивий. – До мене заселятись зібрався?
– На пару днів, сину. У нас тут із Вірою… ну, розбіглися ми. Я квартиру винайму, але потрібен час.
– А більше ти нічого не хочеш? Квартира моя! Так що йди ти, тату, звідси, – посміхнувся Ілля.
Михайло завмер. Він дивився на сина – двадцять років, під два метри на зріст, у тих же кросівках за десять тисяч. Син, для якого він не шкодував нічого. Ні грошей, ні часу, ні нервів. Заради якого він зруйнував другий шлюб.
– Ілля, ти що? Я ж твій батько, я тобі цю квартиру подарував!
– Ага, – кивнув Ілля. – Батько. Який бабло дає. А де бабло? Скінчилося? То й ти скінчився.
Двері зачинилися. Михайло залишився стояти на сходовій клітці. У під’їзді пахло кішками та вогкістю. Він підняв валізу, спустився на перший поверх, вийшов надвір.
Березневий вітер дмухнув в обличчя. Михайло постояв на ґанку, дістав телефон. Подивився на список контактів.
Віра – заблокувала його після розлучення. Єгор – у нього не було свого телефону, тільки мамин. Ілля – щойно вигнав його. Колишня – не підніме слухавку.
Михайло прибрав телефон у кишеню та пішов до зупинки автобуса. Попереду була орендована кімната, а позаду – все, що він мав. І двері, які щойно зачинилися перед його носом.
Не даремно кажуть, що не треба недооцінювати жінку, особливо ту, яка стала на захист своєї дитини, – вона здатна на все…
А ви що скажете з цього приводу? пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
