Мам, а можна ми завтра на весь день поїдемо до тебе

Мамо, я люблю тебе, чуєш, я ніколи і нікому не дозволю тебе ображати. Вибач мені за все.

-Сину, щось сталося, тобі допомога треба, можливо ти кудись потрапив у неприємність, не мовчи, сину, кажи. – Мамо, просто знай, що я тебе люблю і вдячний за все, що було для мене зроблено.

За ті недоспані ночі, за останні копійки, які йшли не на хліб, а мені на морозиво, за батькові черевики, за смачні пироги з тим, що було в холодильнику, за все. – Сину, рідний не лякай мене, що з тобою, все гаразд, де ти, де Оля і синочок?

-Мамо, зі мною все добре, я зараз сиджу і складаю кубики з Тимурком, Оля варить вермішель з сосисками, і я такий щасливий. Я щасливий що ви у мене ж, що ви живі і здорові, я вдячний Господу що можу ось так просто подзвонити і сказати тобі ці слова, мамо, я люблю тебе.

Мам, а можна ми завтра на весь день поїдемо до тебе, не будемо заважати? По скроні Ірини Василівни пробігла сльоза, вона цих слів все життя чекала, і дочекалася. -Можна синку, а приїздіть зараз, чого чекати до завтра, і вермішель з сосисками прихопіть.

Вечір був чудовий, всі веселилися, тільки Ірина Василівна сиділа з застигшою посмішкою на обличчі наче передчувала щось.

Вночі її не стало, вона пішла уві сні, з посмішкою, в руці в неї було фото невістки з сином, її обручка і м’яка іграшка Тимурчика. Вона дочекалася найважливіших слів, тепер їй пора.