Мама брехнею домоглася мені спадщини від бабусі, а я від неї відмовилася

Я дізналася, що бабуся залишила свою трикімнатну квартиру мені, а постаралася для цього моя мама.

Мені начебто радіти треба, але мама домоглася такого бабусиного рішення брехнею, зіпсувавши остаточно стосунки зі своєю рідною сестрою та племінницею.

Я вважаю цей вчинок нечесним, і відмовилася від спадщини, а мама на мене образилася – вона ж старалася.

Мама у мене завжди вміла прибрехати для власної вигоди. Але тут треба віддати їй належне, робила вона це майстерно, на брехні її не ловили жодного разу, скільки я її пам’ятаю.

Звичайно, хтось здогадувався про те, що вона бреше, але за руку не ловили, а люди думати можуть все, що завгодно.

Напевно, тому у мами завжди були натягнуті стосунки зі старшою сестрою, та й тато пішов із сім’ї явно не просто так. Адже він так і прожив в самотності після розлучення, ні з ким більше не зійшовся.

Але мама ніколи за собою провини за брехню не відчувала.

– Крім тебе про тебе ніколи ніхто не подумає, тому самій треба крутитись, – повчала вона мене.

А в мене все життя з фантазією було погано, і брехати я не вміла абсолютно. Мені було простіше сказати правду, ніж запам’ятовувати, що і кому я збрехала, а потім тремтіти, щоб обман не розкрився.

Такі нервові ситуації були для мене диким дискомфортом.

Переживала я не лише за свою брехню, а й за мамину. Мені здавалося, що всі навколо знають правду, і зараз нас покарають, маму за обман, а мене за те, що знала правду, але промовчала.

Пам’ятаю, мати не хотіла платити за мене в автобусі, коли я була маленькою. Там був безкоштовний проїзд до шести років, начебто. А мені вже виповнилося сім.
Кондуктор мамі повірив, тому що я завжди була дрібною і виглядала молодше ​​за свій вік. Я всю подорож сиділа, як на вугіллі.

Мені здавалося, що зараз зайде поліціянт, одягне на нас з мамою наручники та відправить за ґрати. Так мене це лякало, що я плакала всю дорогу.

Підставляти маму та говорити правду, коли вона мене попередила, щоб я мовчала, я не могла. А пасажири автобуса ще намагалися мене втішати, хтось цукерку пхав, хтось яблуко. Мені ж від цього ставало лише гірше.

Загалом я складом характеру пішла зовсім не в маму. І це її дуже засмучувало.

– Ну як можна бути такою простою? Так ти в житті не досягнеш нічого, зжеруть тебе, і кісточки тільки виплюнуть, – хитала мама головою.

Сама вона від своєї особливості не страждала. Саме завдяки їй у мами складалася кар’єра, а ми жили непогано навіть після того, як від нас пішов батько.

Про маму, я чула, часто говорили, що вона без мила будь-куди може влізти. І то була правда.

Я в мамині справи намагалася не лізти, але іноді таки доводилося. Вона дуже хотіла, щоб я закінчила школу із золотою медаллю.
Вчилася я завжди непогано, але знала, що на золото я не тягну. Однак мама розпочала свої якісь підкилимні ігри, і все-таки мене витягли на золото.

Тоді ще в нас не було ЗНО, все було набагато простіше у цьому плані.

Мені здавалося, що я від сорому згорю, коли стояла поряд із хлопцями, які насправді були гідними медалі. Усі чудово розуміли, що мене просто за вуха витягли на необхідні оцінки.

З мамою ми тоді серйозно посварилися, вона називала мене дурепою невдячною, яка нічого не цінує і все своє життя проґавить.

Я ж зібрала речі та поїхала вступати до іншого міста, туди, де жив батько. З мамою я тоді не спілкувалася чотири роки.

Ми знову почали спілкуватися, коли не стало тата. Його втрата мене розчавила, тому перша людина, якій я в істериці почала дзвонити, була мама.

Вона все кинула і того ж дня приїхала до мене. Допомогла все організувати та підтримувала.

Потім їй довелося повертатись на роботу, я продовжила вчитися, але ми поновили спілкування.

Від тата мені дісталася у спадок квартира, в якій я залишилася жити. Після університету до рідного міста я не поїхала, бо в мене зав’язався роман.

Через два роки ми зіграли весілля, зараз вже чекаємо дитину.

До рідного міста я приїжджаю рідко. Зазвичай ходила відвідати бабусю, поспілкуватися з мамою, іноді зустрітися з кимось із колишніх однокласників.

Часто їздити не виходило, далеко, а коли була в положені, то взагалі стала невиїзна, дуже важко давалося виношування.

Від мами я знала, що останні пів року бабуся сильно хворіла. Я телефонувала їй, але вирватися побачитися не змогла.

А коли її не стало, мама приголомшила мене новиною – свою квартиру бабуся заздалегідь вирішила залишити мені.

Я здивувалася такому дивному рішенню. У бабусі є ще одна донька, мамина сестра, та онука.

Наскільки я знаю, саме вони останнім часом доглядали бабусю. З моєю мамою бабуся не надто спілкувалася, вони завжди сварилися.

Із сестрою у мами теж стосунки натягнуті ще з дитинства. Там взагалі у всіх з мамою були складні стосунки, і не на порожньому місці, але це довга історія. Не про те йдеться.

Мама відмовлялася тим, що невідомо що в бабусі було на душі, чи мало яка між бабусею та її сестрою кішка пробігла. Але я не повірила і набрала тітці.

Та була непривітна, хоч раніше ми спілкувалися нейтрально. Я запитала, що сталося, чи правда, що бабуся залишила мені квартиру.

– Радій, тобі! Ви з матір’ю вмієте влаштуватися, чого й казати. Щоб тобі та квартира впоперек горла встала!

Я рознервувалась, став тягнути живіт, мене забрали до лікарні. Мамі я дзвонила вже звідти.

Змусила її говорити правду, як було. Ну і не здивувалася, коли дізналася, що мама “щось зробила, щоб бабуся ухвалила правильне рішення”.

Що саме вона наплела довірливій бабусі, я навіть знати не хочу. Та мама б і не сказала.

– Це нечесно. За бабусею доглядали тітка і моя двоюрідна сестра. Ти й сама це казала. Квартира має їм дістатись.

– Ти про себе думай! В тебе скоро дитина зʼявиться, про й дитину думай. Чи ти розбагатіла різко, що такими подарунками будеш розкидатися? – гаркнула мама.

Але я була непохитна. Ми з чоловіком живемо нормально, у нас не критична ситуація, в якій вже начхати на мораль, аби вижити.

Як би я повелася в цьому випадку, я не знаю, але зараз прийняти такий “подарунок” я не можу.

Мама на мене образилася, сказала, що вона старалася заради мене та майбутньої внучки, а я зі своїм поганим благородством готова по світу піти.

– Така сама дурепа, як і батько, – констатувала мама і кинула слухавку.

До тітки я не додзвонилася, зате поговорила із двоюрідною сестрою. Та теж мене слухала без захоплення, але коли я сказала, що про мамині махінації не знала, і що спадщина мені не потрібна, я до неї стосунку не маю сестра відтанула.

Домовилися, що коли я вийду з лікарні, ми розбиратимемося з документами, щоб квартиру переоформити на неї.

Може, я й дурна, як каже мама, зате спатиму вночі спокійно. А ви як вважаєте, чи правильно я вчинила?