Мама була змушена тулитися по сусідству в маленькій прибудові, де ще 30 років тому було неможливо перебувати. А зараз і поготів!

У мене завжди були добрі стосунки з матір’ю. Доки вона не сказала, що збирається переписати свій будинок на мою сестру. На той момент мені було 28 років, і я вже 4 роки був одружений. Жив, ясна річ, окремо. Але що це змінює?

Я не можу сказати, що мені потрібна була батьківська хата. Але мені здавалося, що справедливо буде, щоб ми з Тонею після смерті мами просто поділили будинок навпіл.

Але мама вирішила інакше. Вона сказала, щоб я вирушав у вільне плавання, тепер я глава сім’ї. А мама хоче постаріти в рідному домі поруч із улюбленою дочкою. Мовляв, їй Тоня ближча, ніж невістка.

Мене це сильно зачепило. Я вирішив, що більше з мамою не бажаю спілкуватися. З того часу минуло вже 30 років. Моя єдина дочка встигла вирости, закінчити університет та створити свою родину. Я забезпечив її всім, чим міг.

Ми з дружиною тривалий час жили із її батьками. Чудові люди! Не пам’ятаю, щоб ми хоч раз із ними посварилися. Їхній відхід я переживав так само гірко, як і моя кохана дружина. Тепер ми з моєю Мариною живемо самі. І сумно якось, тужливо.

Наближалося Різдво, і того року ми з дружиною мали святкувати його самі. Дочка із онуками перебувала за кордоном. Якогось дня моя дружина сказала, що нам треба серйозно поговорити. Я, чесно кажучи, дуже злякався. Вік у нас уже такий, що до подібних речей треба готуватись заздалегідь.

Моя ненаглядна взяла мене за руку і сказала:

«Сонце, досить на матір злитися. Вона не заслужила на це. Вміння прощати людей — це те, чого ми всі повинні прагнути. Давай з’їздимо до села, подивимося, як вона».

Я здивувався. За ці роки не було жодного дня, щоб я не подумав про матір. Але гординя завжди брала гору. Я вже давно не злюся на неї. Однак щось заважало мені, не було в мені жодної рішучості. Тому пропозиція дружини стала для мене серйозним поштовхом. Я їй дуже вдячний за це.

Ми поїхали у моє рідне село другого дня. Я постукав у будинок, але двері відчинила незнайома мені жінка.

«А де Марія Іванівна?» — спитав я розгублено. Мабуть, по мені було видно, що я дуже зляканий.

Незнайомка запросила нас до хати та розповіла, що сталося. Коли моя сестра стала повноправною господаркою будинку, вона майже одразу його продала, а сама поїхала за кордон.

Мама була змушена тулитися по сусідству в маленькій прибудові, де ще 30 років тому було неможливо перебувати. А зараз і поготів!

Жінка, що купила будинок, весь цей час дбала про мою маму. А та, своєю чергою, віддавала їй усю свою пенсію. На неї купувалися продукти та інші речі. Я не міг повірити своїм вухам. Чому сестра так вчинила? Чому мені ніхто нічого не сказав?

Коли ми з дружиною увійшли в те місце, де мешкала моя мати (назвати це будинком язик не повертається), у мене дар мови пропав. Це було жахливо. Побачивши мене, вона розплакалася. Я стояв навколішки, вибачаючись перед нею за свою фатальну помилку. Але вона сказала:

«Уміння прощати людей — головне, чого ти навчився. Я люблю тебе, синку».

Ми забрали маму жити до нас. Різдво ми зустрічатимемо всі разом.