Мама хотіла ремонт, вітчим – полагодити машину, сестра – відпустку на море, а я отримала спадок і перестала з ними спілкуватися

Зараз усі знайомі нашої родини знають, що я – погань, яких ще світ не бачив. У мене вкладали час, ресурси, любов, а я користувалася родичами, а потім ще й на гроші їх кинула, прибравши до рук мамину спадщину. Це офіційна версія моїх батьків. А насправді все було зовсім інакше.

Я виховувалась у родині вітчима. Тобто, з моїм татом мама розлучилася, він успішно спився, принаймні мені говорили так. А потім мати вийшла заміж вдруге.

Так у мене з’явився вітчим, який ніколи не прагнув стати мені батьком, якщо не вважати за прояв батьківського піклування потиличники, які він роздавав щедрою рукою.

У другому шлюбі мама народила сестру, у нас із нею різниця у сім років. Звичайно, свою дитину вітчим любив і ставився набагато краще.

Мама теж більше любила сестру, бо вона зʼявилася від нормального чоловіка, а я від пияки. Якось раз я мамі сказала, що вона сама обрала собі такого чоловіка, тому нема чого мені цим дорікати. Такого дзвінкого ляпаса я від неї ще не отримувала.

Була ще бабуся, мамина мама. Вона хотіла забрати мене до себе, але хто б їй дозволив. По-перше, справи вдома самі себе не перероблять, а по-друге, мама з бабусею ворогували.

Бабусі не подобалося, що мати мене тримає в чорному тілі, зате другій доньці дозволено все і ставлення до неї краще.

З моєю молодшою ​​сестрою бабуся не водилася. Малу насправді розпестили до неможливості, а бабуся цього не схвалювала.

Кілька разів вона робила внучці зауваження, лаяла, пробувала якось вплинути, але мала була в цьому плані непробивна, а мама кидалася на бабусю з докорами та вимагала не знущатися з дитини.

Із зятем у бабусі теж контакту не вийшло. Вона його не любила за те, що він зі мною погано поводиться. Бабуся вважала, що якщо вже взяв жінку з дитиною, то повинен до цієї дитини добре ставитися. Але ні мама, ні вітчим її думок не поділяти.

Коротше, вийшло так, що я була в сім’ї єдиною людиною, яка спілкувалася з бабусею. Мені теж від неї діставалося на горіхи, але вона мене принаймні любила, дбала про мене і намагалася чогось навчити у житті.

Таке ось суворе кохання, що супроводжується постійним бурчанням.

Коли мені виповнилося двадцять три роки, бабуся почала здавати. Вона перенесла інфаркт, і здоров’я різко підкосилося. Я тоді жила у сусідньому місті, де закінчила університет.

У мене там була робота і деякі плани вже вимальовувалися, але хвороба бабусі мене зірвала з місця.

Поспілкувавшись з мамою, я зрозуміла, що доглядати бабусю вона не збирається. Виправдання собі навіть вигадала, що та її бачити не хоче, у них стосунки погані, і взагалі бабуся її ні про що не просила.

Так бабуся й мене ні про що не просила, і що тепер? Це хіба привід кинути хвору літню людину на самоті.

Я зрозуміла, що або я, або ніхто. Звільнилася, переїхала до бабусі, яка бурчала безперервно, що я даремно це все влаштувала, вона сама б впоралася, а мені жити треба.

Але в нас у сім’ї тільки мама може спокійно жити, не зважаючи на те, що рідній людині потрібна допомога. Ну і сестра, але там мізків ще не завелося і дуже мало шансів, що вже заведуться.

Рік ми прожили нормально. Бабуся навіть якось підбадьорилася після мого переїзду, почали вибиратися з нею до театру та на прогулянки до найближчого скверу. А потім її стан погіршився.

Мама періодично дзвонила, щоб дізнатися, як у нас справи, новина про те, що бабці стало гірше, її начебто навіть не засмутила.

Допомогу вона не запропонувала, не почала уточнювати, чи потрібно щось. Я сама їздила до бабусі у лікарню, сама ж і готувала похорон, коли бабусі не стало.

Весь похорон мама стояла зі скорботним обличчям і приймала співчуття та гроші, які їй пхали родичі та знайомі. З тих грошей я не отримала жодної копійки, хоча похорон і поминки були за мій рахунок. А потім відбулася цікава розмова.

Коли всі розійшлися, мама поцікавилася, чи не прописалася я тут, тому що якщо так, то треба виписуватися, адже квартиру вона продаватиме.

– Хоч ремонт нормальний зробимо, машину полагодимо, мала на море проситься, – міркувала мама, ніби не вона дві години тому поховала бабусю.

Мене розібрав дикий сміх. Це так емоції виходили, була майже істерика, але й привід справді був. Мама була не в курсі, що квартиру мені бабуся подарувала ще коли я тільки стала доглядати за нею.

А ще й заповіт на мене написала, щоби гроші з її карти мені пішли. І про це мама теж була не в курсі. Вона вже  була у своїх мріях, що стане єдиною спадкоємицею.

Коли я змогла їй все сказати, мама була в сказі та почала вимагати, щоб я віддала їй гроші, коли отримаю їх, а квартиру переписала на неї, інакше вона піде до суду.

Я не стрималася і послала цю жінку дуже далеко. Ані грошей, ані квартири вона не побачить. Це була воля бабусі, та і я сама вважаю, що з таким ставленням, яке було в неї, вона нічого не заслужила.

Мати загрожує судами та всім розповідає легенду про невдячну дочку, яка свою сім’ю, яка її так любила, так довіряла, кинула на гроші.

Мені навіть спростовувати цю нісенітницю ліньки. А з мамою та її родиною я просто не спілкуюся. Найближчим часом переїду і взагалі викреслю їх зі свого життя.