– Я б, можливо, змогла вмовити Данило на переїзд, але тут свекруха влізла зі своїми цінними думками. І все, тепер він як папуга повторює слова своєї матусі. – злюся прямо.
– І що ж, відмовишся тепер? Такий шанс випадає раз у житті. І то не кожному, — питає мене подруга. – Сама подумай: перспективи, навіть спочатку у тебе. Син? Ну, він у садочку останній рік. Зрештою, няню візьмеш, а восени сину до школи. Навіть не думай треба їхати, твій чоловік у цьому випадку — баласт. Його за вуха тягнуть у світле майбутнє, а він ще й упирається? Якщо кохає — приїде до тебе, хай навіть не одразу, може подумає якийсь час.
– У тому й річ.Чоловік каже практично ті самі слова: “Якщо кохаєш — залишишся”. Я кохаю чоловіка, ти знаєш нашу історію, але залишитися? Поховати всі надії на краще життя? Жити в старій бабусиній однокімнатній, сподіваючись на те, що колись якась із мам із нами обміняється? Так у чоловіка ще є брат, а в мене сестра. Спадщини чекати? Загалом, про будь-яке своє рішення я можу пошкодувати, але краще зробити й шкодувати, ніж шкодувати що не зробила.
– Ти наважилася?
– Так!
Наважилася я на досить різкий поворот у своєму житті: переїзд до Києва, можливо, та й швидше за все, буде розлучення. І це при тому, що ми з чоловіком разом вже майже 15 років, із випускного класу середньої школи, у нас є син, якому у квітні виповниться 7 років.
Живу із чоловіком Данилом у невеликому провінційному містечку. Народилися тут, виросли. Після інституту я мала можливість залишитися в обласному центрі, навіть була пропозиція на роботу влаштуватися, але я обрала повернення на батьківщину. Як же, в мене кохання.
Данило після школи вивчився на права, потім пішов служити до армії. Вже після того, як ми одружилися, на мою вимогу, чоловік закінчив коледж заочно. Він ніколи не прагнув навчатися, за отриманою спеціальністю жодного дня не працював, вважаючи за краще крутити кермо, влаштувавшись на єдине підприємство нашого містечка, що залишилося на плаву.
Залишилося на плаву, це навіть сильно сказано, зарплата там на тисячу більша за мінімалку. Але іншої роботи для чоловіка у містечку немає. Я працюю там же, точніше, допрацьовую, оскільки подала заяву про звільнення. Я інженер, підприємство — не мій профіль, але яке місце знайшлося туди й влаштувалася. Варіантів роботи у нас не багато: чи магазин, чи бюджетна сфера. Але місця чи не у спадок передаються.
Мені є за що любити чоловіка: добрий, чудовий батько, руки у мужика золоті, однокімнатну квартиру в старому дерев’яному будинку, яку нам надала свекруха, він сам відремонтував. Зовні будинок – старий, а всередині квартира дуже в сучасному та комфортному вигляді.
Лихо лише в тому, що житло це нам не належить. Воно свекрухи. Спочатку були сподівання накопичити на своє, але вони танули та, здається, їх вже взагалі не лишилося. Обласний центр від нас за 100 кілометрів, їздити на роботу туди — не варіант, транспорт ходить рідко і не дуже зручно. Та й в обласному центрі зарплати не сильно більші. До Києва 800 км.
Свою пропозицію про роботу у Києві я отримала випадково: інститутська подруга в обласному центрі запросила у гості, сама вона живе давно у Києві, гостювала у батьків, покликала побачитися.
– А ти чого час марнуєш у своїй дірі? З твоїми мізками сидіти на копійчаному окладі та не за фахом? Давно відправила б резюме, та хоч у нашу фірму, якщо працівник потрібен, то тобі й з квартирою допоможуть. А з твоїм знанням англійської… Тобі ціни нема. Досить тобі час гаяти.
Я справді вивчила англійську, це ще шкільне захоплення, в інституті продовжила, не закинула і після заміжжя, для практики активно спілкуюся з носіями мови через інтернет. Загалом приїхала я від подруги, подумала місяць і розіслала резюме, не сподіваючись на щось грандіозне, так, спроба для галочки.
На резюме прийшло кілька відгуків, один із яких мене зацікавив. Кілька тижнів пішло на переговори по відеозв’язку та тестові завдання, потім мені надіслали контракт. І в мене навіть руки затремтіли від запропонованих умов.
– І двокімнатна квартира від підприємства, і оклад – голова аж запаморочилася. Пропрацюю 3 роки й можемо брати спокійно в іпотеку власну квартиру, не тут, а в Києві! Ти тільки подумай, — розписувала я чоловіку перспективи. — Син зможе до приватного садка ходити, а потім у нього школа. Данило, це робота мрії, цікава, з відрядженнями до Європи.
Чоловік відразу поставився скептично: жити в чужій квартирі, у великому чужому місті, хай би нам було по 20, а зараз звикати важко.
– Можна подумати. Нам по 32 роки всього. А тут ми не у чужій квартирі живемо? І зауваж, без жодних перспектив.
– Мама ж не вижене.- заперечив мені чоловік.
– Не вижене. Зараз. Але ти маєш молодшого брата. Він теж має право жити тут, якщо залишиться у рідному місті та одружиться.
– Ти працюватимеш на роботі мрії, а я? Ти у відрядження до Європи, а я повинен чекати біля віконця? – Не здавався чоловік.
Тут вже теща не витримала, сказала, що й у Києві можна кермо крутити, якщо нічого іншого не хочеться. Тільки вибір місць, конфігурація “керма” і розмір окладу набагато більше. Мовляв, дурнем будеш, зятю, якщо відмовишся.
Ще якийсь час чоловік, як то кажуть, ні телився, потім начебто став схилятися до того, що я пропоную хорошу пропозицію. Моя мати навіть готова була за онуком доглянути кілька місяців, щоб ми влаштувалися на новому місці.
– З глузду з’їхали чи що? — сплеснула руками свекруха. – Куди вас несе! Ви ніколи не жили у Києві, не знаєте, що це. Та кому ви там потрібні! Обіцяти золоті гори завжди легко, лише обіцянки потім виявляються пшиком. А я у Києві жила, точніше виживала. І, скажу, це не для кожного. Тим більше не для сім’ї з дитиною. Де народився, там і знадобився. Поїдете, не вийде, потім з підібганими хвостами назад приїдете, а тут потім де працювати? Назад вас навряд чи візьмуть. І журавля ти, Жанночко, не спіймаєш, і синиця пурхне. І потім, у всі часи говорили, що дружина йде за чоловіком, а аж ніяк не навпаки. Моєму сину в Києві робити нічого, його туди й не звуть, чому він тут повинен все кидати та за тобою їхати?
А я їду заробляти. Тільки тепер Данило розлютився: мама ж має рацію, його не кличуть, його ніхто не чекає, повертатися буде нікуди та взагалі, він не хоче.
Переживши не одну важку розмову з чоловіком, я подала заяву про звільнення з роботи, готуюся їхати. А від чоловіка почула, що він за мною не поїде, буде розлучення, якщо я все ж таки наважусь. Дитину чоловік теж не надто хоче відпускати зі мною. Тут і мама моя задки пішла: “А якщо він тобі сина не віддасть?” Але я впевнена: треба їхати, а проблеми вирішувати буду тоді, коли вони дійсно з’являться. Як ви вважаєте, чи правильно я вчиняю стосовно чоловіка?
