Марійка не розуміла, за які такі гріхи батьки вирішили сплавити її в село.
– Доню, поживи поки що в бабусі, а ми з дядьком Віктором, як тільки з житлом визначимося, так одразу тебе й заберемо, – збираючи у велику сумку її речі, мати відводила очі, намагаючись не дивитися на дочку.
– Ну, чому мені не можна залишитися з вами? – упиралася десятирічна Маша.
До появи вітчима вони чудово жили, і їм обом вистачало місця.
– Ну, ти ж сама бачиш – нам тісно втрьох, – зітхнула мати. – Обіцяю, ми скоро щось вигадаємо.
Усю дорогу до села Марійка сиділа, уткнувшись чолом у холодне вікно рейсового автобуса і байдуже дивилася на пейзаж, що пропливав повз.
Мати щось їй говорила, але дівчинка тільки мовчки зітхала. Коли вдалині з’явилися дахи сільських будинків, Маша внутрішньо підібралася і стиснула в руці ручку свого рюкзачка так, що побіліли кісточки пальців.
На зупинці їх зустрічала висока стара в кольоровій тілогрійці та довгій спідниці, майже до п’ят. На голові у неї була пов’язана хустка, на ногах блискучі калоші, і вся вона була схожа на бабку зі старих казок. На шкідливу, сварливу бабку.
– Мамо, ось, привезла, – вийшовши з автобуса, без зайвих сентиментів мати передала Марійку бабці з рук у руки. – Самі дістанетеся? Я на цьому ж автобусі й назад тоді.
Вона метушливо сунула старій велику сумку з речами дочки та кілька купюр.
– Потім ще надішлю, – крикнула вона на ходу, заскакуючи в автобус.
– Ну що, ходімо, – стара легко підхопила сумку і швидко пішла. Маша ледве встигала за нею.
– Я лазню затопила, млинців напекла, – не обертаючись, повідомила бабця внучці так повсякденно, наче вони бачилися вчора.
У Марійки на очі навернулися сльози. Вона непомітно витерла їх рукавом, але бабця все одно помітила.
– Чого вогкість розводиш? Не до чужих же людей приїхала. Мене баба Поля звати. Забула вже, мабуть? Була тут зовсім маленька, коли ще дід був живий.
Маша не знала, що відповісти, і тому промовчала. Їй дуже хотілося додому, до мами, хай би навіть тулитися в маленькій кімнатці.
– Школа через два будинки. Завтра відведу тебе, – не зважаючи на настрій онуки, суворо сказала бабуся.
– А раптом мама мене скоро забере? – з надією спитала дівчинка. Їй так не хотілося в чужу школу, до незнайомих дітей.
– Забере – поїдеш, які справи? – хмикнула бабця.
Так потяглися дні, один за одним. Марійка ходила до нової школи, допомагала бабці Полі по господарству, а ввечері сідала біля вікна і чекала, що ось-ось відвинеться хвіртка, увійде мама і забере її додому. Але мати так і не йшла.
Лише раз вона приїхала, погладшала, мимохідь цмокнула Машу і потім про щось довго сперечалася з бабусею біля грубки. Маша спромоглася розібрати лише кілька слів матері: «малюк», «ще поживе», «ти ж розумієш».
І грізний шепіт бабки:
– Це ж твоя дочка! Сирота при живій матері!
Маша розуміла, що йдеться про неї, і вирішила, що мама забере її з собою. Але та вийшла із кухні з мокрими червоними очима і, як тоді, вдома, відводячи погляд, заговорила швидко-швидко:
– Марійко, доню, почекай ще трохи. Я обіцяю, що скоро тебе заберу.
– Не обіцяй, якщо не збираєшся виконувати обіцянку, – гаркнула баба так, що Маша здригнулася, а мати наче зменшилася в розмірах. – Їдь вже, не рви дівчинці серце! Зозуля!
Жінка квапливо вийшла з хати, винувато поглянувши на дочку.
– Нічого, – бурчала бабуся, незрозуміло до кого звертаючись, – виростимо, вигодуємо, вивчимо.
Того ж вечора Марійка дізналася, що у матері та вітчима буде дитина, і зрозуміла, що вдома її більше не чекають.
Поступово почали забуватись теплі й ласкаві мамині руки та голос, який співав їй колискові вечорами. Бабця ж жодного разу не обійняла Машу, не назвала її ласкаво. Дівчинка тільки й чула: Марія.
– Марія, а ну, іди їж, а то худа, як тріска того й дивися вітром здує, а мені відповідай за тебе! – бурчала стара, коли Маша сиділа за уроками. – З порожнім животом і на думку нічого не полізе.
Бабця завжди бурчала. Маші здавалося, що вона народилася вже такою буркотливою старенькою і, як не намагалася уявити її маленькою дівчинкою, у неї завжди вставала перед очима висока зморшкувата баба Поля.
Хоч у Маші й було все, що потрібно, а баба їй ні в чому не відмовляла, дівчинка завжди думала, що вона це робить не від любові, а щоб не соромно перед сусідами. А то скажуть – грошей шкода.
Ближче до випускного класу бабуся почала готувати Машу до від’їзду в місто.
– Ти, Маріє, дурня не валяй! Школу закінчиш і шуруй у місто, вступай в інститут. Щоб червоніти за тебе не довелося. Нічого тобі тут, у селі, зі старими робити!
– Поїду! – щоразу перед сном, лежачи у своєму ліжку, подумки розмовляла вона з бабкою. – Ось школу закінчу і поїду в місто вчитися. І більше не мучитимешся зі мною, якщо вже ти так мене не любиш!
І Марія поїхала. Закінчила школу, подала документи в інститут і вступила.
Баба Поля проводжала її на автобус з непроникним виразом обличчя. Пряма, як палка, в тій же душогрійці, латаній перелатаній, у потьмянілих галошах і вицвілій хустці, вона тримала кошик, повний провізії: пироги, домашні яйця від своїх курей, саморобна тушкованка.
– Ба, навіщо це мені? Я ж у місто їду, а не на безлюдний острів, – намагалася повернути кошик Маша.
– Маріє, не сперечайся! А ну як не буде поряд магазинів! Загнешся там з голоду! – наполягала стара, і дівчині довелося змиритись.
Коли підійшов автобус, баба квапливо засунула внучці в долоню невеликий скруток і підштовхнула до дверей.
– Іди вже, а то стоятимеш усю дорогу! – Вона сухо поцілувала Машу в щоку і відійшла, щоб не заважати посадці.
– Аби скоріше мене сплавити, – зітхнула про себе Маша, – навіть не обійняла на прощання.
Вона сіла біля вікна і, як вісім років тому, уткнулася в прохолодне скло чолом. Автобус рушив, і Маша вже не бачила, як перехрестила її вслід бабця, як витерла крадькома кінчиком хустки сльози й разом постаріла, ніби закінчилися її життєві сили.
Довго стояла бабуся Поля, Поліна Єгорівна на дорозі та дивилася на автобус, що забирав сенс її життя.
***
Місто вирувало, кипіло, і Маша поринула в це кипуче життя з головою. Вона так і не пробачила матері, що та відмовилася від неї, викреслила із життя, із сім’ї.
Але все частіше вона згадувала бабусю Полю, і хоча вважала, що бабця ніколи її не любила, щось щемливе з’являлося в грудях.
Якось уночі Маша різко прокинулася з мокрим обличчям – вона плакала уві сні. А вранці зателефонувала мати.
– Маша, – повисла важка пауза, – бабуся…
Автобус знову віз Марію туди, де пройшло її шкільне життя, туди, де вона відчувала себе зайвою і нікому не потрібною, тягарем, старою валізою без ручки.
У будинку бабусі всі дзеркала були завішані. Старі сусідки тихо перешіптувалися між собою, а побачивши Машу, що увійшла, замовкли.
Хтось кивнув їй. З кімнати, де лежала баба, вийшла мати Маші. Вона приїхала раніше, щоб організувати похорон та поминки.
Маша теж кивнула матері, як просто знайомій і увійшла до кімнати. При погляді на бабусю в неї защипало в носі: такою маленькою і сухенькою здалася вона їй.
Бабуся. За життя Маша ніколи її так не називала. Баба Поля, ба…
– Знаєш, як вона тебе любила?! – пролунав поряд старечий голос.
То була сусідка, баба Нюра.
– Кого? Мене? – Здивувалася Маша.
– Тебе, кого ж ще? Тільки й чули: Маруся це, Маруся се. Душі в тобі не чула.
– Вона ніколи мені цього не казала, – злякалася дівчина.
– Та слова – що? Вітром понесе і не почуєш. Вона ж все для тебе. Одяг у школу, щоб не гірше за інших, себе урізала у всьому, телефон новий Марусі – будь ласка!
– Не шкодувала грошей на тебе, хоч і останні зі своєї пенсії віддавала, – зітхнула баба Нюра і погладила Машу по плечу. – Світло в віконці для неї ти була. Не вміла вона словами це висловити, не навчена була.
Бабуся ще зітхнула і зашаркала з кімнати.
Залишившись одна, Маша почала нагадувати: ось бабуся підкладає їй за столом шматочки краще, а сама розмочує скоринку хліба в гарячому чаї, примовляючи, що немає нічого кращого для неї, ніж ця скоринка.
Ось вони вибирають у магазині телефон для Маші.
– Ти, Маріє, на ціну не дивись, бери, щоб усе міг: рахувати, писати та пісні співати! – суворо говорила баба Поля.
Марія згадала, що бабуся собі не купувала нічого з речей, доношувала те, що було:
– Навіщо мені, старій, обновки? Це ти молода, треба, щоб на тобі око тішилося!
Згадала вона і старі, запрані тілогрійки, хустку, і калоші з порваним задником. І тільки тут до неї дійшло, що все, що було у бабусі, вона віддавала їй.
Вона відчула, як запалала її долоня, та, в яку бабуся вклала їй скруток перед від’їздом. Це були гроші, зовсім небагато, кілька тисяч, але тоді Маша вважала це цілком логічним. Ось зараз, зараз долоня горіла так, ніби вона притулила її до гарячої плити.
Маша схлипнула, потім ще – й греблю прорвало: вона плакала, сидячи поруч, та гладила холодну зморшкувату бабусину руку.
– Бабусю, вибач, я була така сліпа, така недолуга, така егоїстка!
Хтось зазирнув у кімнату, але співчутливо прикрив двері, залишивши бабусю та онуку наодинці.
Після похорону Маша підійшла до матері.
– Ти сплавила мене бабусі, щоб я не заважала вашому сімейному щастю, гаразд, – у її голосі не було образи, в ньому була злість, – але чому ти звалила на неї моє забезпечення? Ти ж знала, що у неї мізерна пенсія!
– Маша, дочко, – почала виправдовуватись мати…
– Не називай мене так, – обірвала її на півслові Маша.
– Ну, ти ж знаєш, у тебе з’явився брат, а у Віктора були проблеми з роботою. І вона ніколи не скаржилася, що вам не вистачає грошей, – мати захищалася, але Маша не стала її слухати.
– Бабуся була мені рідніша, ніж ти! Тільки я це надто пізно зрозуміла.
Розбираючи речі бабусі, Маша знайшла заповіт на будинок, оформлений на неї, незадовго до відходу Поліни Єгорівни. Але не це торкнулося її найбільше.
У комоді лежали в’язані рукавиці із запискою: «Марусі, щоб не замерзла». У льоху стояли банки з варенням, яке любила Маша, і на кожній кришці був приклеєний папірець: «Марусі, щоб не хворіла».
Попри свою суворість, бабуся любила її, як уміла. Жаль лише, що Маша пізно це зрозуміла…
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
