Мама ніяк не може заспокоїтися і пригадує мені, що після того, як я втратила свого кота я плакала тиждень, а коли не стало батька, то не впустила ні сльозинки.
А з якої радості мені плакати? Батько, а точніше вітчим, ні з чим добрим у мене не асоціювався. Все своє життя я від нього отримувала тільки знущання та потиличники.
Свого рідного батька я не пам’ятаю, мати про нього взагалі не розповідала ніколи. Натомість у мої п’ять років у нас у квартирі з’явився вітчим.
Мама вчепилася в цього чоловіка руками та ногами, найбільше боялася, що він від неї піде, тож дозволяла йому все. Не скажу, що вітчим був зовсім гадом, але мені діставалося по повній.
Зі мною вітчим не сюсюкав. За будь-яку дію, яка йому не подобалася, мене ставили в кут, а якщо провина в очах вітчима була серйозна, то мене ще й били.
Силу вітчим не враховував. Міг відтягати за вухо так, що біля мочки утворювався синець, а від його потиличників у голові потім довго дзвеніло.
Кілька разів, коли моя поведінка довела вітчима до сказу, він ременем прикладався. Спина і те, що нижче, являло собою суцільний синець. Першого разу я лише випадково впустила магнітофон.
Він навіть не зламався, просто відкололася частина кута. Але в вітчима ніби демон вселився. За що я одержала вдруге, я вже не пам’ятаю. Мабуть, не такий страшний був злочин.
Мама ніколи нічого вітчиму не говорила про його методи виховання. Вважала, що він усе робить правильно, а мені казала не розповідати про те, що відбувається у сім’ї.
Тобто, вона розуміла, що це все ненормально і можуть виникнути питання, але все одно підтримувала свого негідника чоловіка.
Влітку мене відправляли до матері вітчима, щоб я допомагала їй з городом. Бабця теж зі мною не була ласкава, ставилася як до прислуги, могла і кропивою вдарити. Ще й вітчиму постійно на мене скаржилася.
Хотіла поїхати вчитися після дев’ятого класу, та вітчим не відпустив. Як це! Його подушка для биття кудись поїде! А на кому він зливатиме злість?
Жодних репетиторів у мене не було, тому що “що вони тобі, дурепі, дадуть”. На випускний я теж не потрапила – не заслужила, як мені сказав вітчим, а мати згідно кивала.
Мої однокласники гарно йшли вулицями міста, ошатні, щасливі, а я сиділа вдома і ковтала сльози від образи.
– Все, що робить тато, тільки заради твого ж добра, – часто повторювала мама. Так, дуже зручно прикриватися.
Дякувати Богу, що після одинадцятого класу мені вдалося поїхати.
Вісім років я не їздила до мами та вітчима. Мені вистачало дзвінків зі звинуваченнями, яка я погана, зовсім забула про сім’ю. Але так мені було спокійніше.
З мамою я розмовляла, якщо розмова йшла на якісь нейтральні теми, тоді ми спілкувалися цілком нормально. Я з нею нічим особистим не ділилася, з останнього була втрата мого кота, котрого я знайшла ще кошеням. Я його виходила, він був мені дуже близьким до серця.
Я насправді важко переживала це. Він був таким лагідним, таким спокійним і тямущим. Я втратила друга.
Нещодавно раптом не стало вітчима, тромб відірвався. Мама вимагала, щоб я приїхала. Я поїхала не через вітчима, а щоби якось підтримати маму.
Жодного жалю та інших почуттів у мене не було. Я допомагала мамі з організацією похорону, з поминками, іншими справами, але в душі я була спокійна.
Цим мені мама і дорікала. Вона обурювалася, що я ходжу спокійна, коли сталося таке горе. А для мене це не горе. Радості від цього я не відчуваю, але й смутку теж.
– Та ти над котом плакала більше, ніж над рідним батьком! – верещала мама одразу після похорону.
З котом у мене пов’язані теплі спогади, з вітчимом, якого мама називає моїм рідним батьком, ні. Тому кота я оплакувала, а вітчима ні. Хто на що заслужив.
