Важко у сімдесят років жити одній у квартирі. У дочки та в онуків проблеми, а ти нічим не можеш допомогти. Ось і Анфіса дожила до цих літ.
Чоловіка уже десять років як не стало. Та й у самої здоров’я не дуже, видно старість підходить, а може, вже підійшла.
А ще відчуває Анфіса, що хоче дочка Тетяна із зятем визначити її в будинок для людей похилого віку. У онука Фелікса весілля днями, а привести молоду дружину нікуди.
У батьків квартира двокімнатна, а там ще сестра, а в дружини лише кімната в гуртожитку. Ось на бабусину квартиру і заглядаються, у неї теж двокімнатна.
Тільки жити вони з бабусею не хочуть. Взяти до себе Анфісу донька теж не хоче. Ну, куди її? Кімнату окрему їй не виділиш.
Ось у Тетяни й з’явилася думка про будинок для людей похилого віку. У цій структурі її троюрідний брат із дружиною працюють, от і обіцяли знайти своїй тітці тепле містечко.
Сама Анфіса цих своїх племінників і бачила лише кілька разів. Батька їх Якова вона добре в дитинстві знала, всі в одному селі жили.
Потім він в армію пішов, а вона до міста вчитися поїхала. За останні півстоліття разів п’ять і бачилися один з одним.
Його син теж у місто переїхав, а сам Яша, мабуть, у селі й живе, якщо живий, звичайно. На два роки він був старший за сестру свою двоюрідну.
Ось тепер Анфіса цілими днями й думає про своє подальше життя:
«Дочка обіцяла, що недовго я в домі для літніх приживу, онука Юліана заміж вийде, поїде від них, і вони візьмуть мене до себе. Ой, важко в це віриться! Самій, звичайно, важко, але все-таки у своїй квартирі, де півстоліття прожила. А з іншого боку, онукові після весілля, дійсно, йти нікуди».
***
Ось і весілля онуку відіграли. Привів свою молоду дружину до батьків. Пожили вони тиждень п’ятеро у двокімнатній квартирі. Прибігла до Анфіси дочка зі сльозами на очах:
– Мамо, сил немає. Дочка з невісткою щодня лаються. Чоловік похмурий ходить, син теж, – сльози градом потекли по обличчю дочки. – Мамо, ну поживи рік у будинку для літніх людей. Твоя улюблена племінниця, обіцяла тобі тепленьке містечко.
– Яка вона мені племінниця? Так “десята вода на киселі”.
– Мамо, ну що мені робити?
Подивилася Анфіса на дочку, що плаче, Рідна ж! І онуки також рідні. Погладила, дочку по голові:
– Гаразд, Таня, я згодна.
У дочки одразу й сльози висохли.
– Мамо, дякую! Я щотижня до тебе приїжджатиму, а як Юліана вийде заміж, ми тебе до себе заберемо.
***
За два дні дочка зателефонувала:
– Мамо, збирай речі! Завтра переїжджаєш. Ми приїдемо за тобою ближче до вечора, можеш не поспішати.
Вимкнула Анфіса телефон, а у самої сльози на очах, і почуття таке, що більше не повернеться до своєї рідної квартири.
***
Цілу ніч та день Анфіса збирала свої речі та плакала. Хіба про таку старість вона мріяла? Думала, що з чоловіком разом зустрінуть старість.
Та ось пішов з життя її чоловік десять років тому і нема кому тепер за неї заступитися, а життя доведеться доживати в будинку для людей похилого віку. Невже зовсім немає на білому світлі справедливості?
Увечері дочка зі своїм чоловіком приїхала, з ними онук із невісткою. Онук все очі від бабусі відвертав, а дочка одразу заторохтіла, щоб заспокоїти матір:
– Твій племінник із дружиною зараз приїдуть на мікроавтобусі. Речі допоможуть довезти. Ти, мамо, головне не переймайся, все буде добре!
– Ага, – кивнула головою стара жінка, і сльози знову потекли з її очей.
– Мамо, ну, що ти плачеш?
І тут пролунав дзвінок домофона.
– Приїхали, – і Тетяна кинулася до домофона. – Хто?
– З ким я розмовляю? – пролунав грубий чоловічий голос.
– Вам кого?
– Анфісу.
– Мамо, – повернулася до неї Тетяна. – Там якийсь ненормальний.
Мати взяла слухавку:
– Вам кого?
– Анфіско, ти?
– Я, – жінка розгубилася.
– Це Яків, твій брат двоюрідний. Відкривай!
– Яша! – радісно скрикнула сестра та натиснула кнопку.
За хвилину увійшов літній, але ще цілком міцний чоловік, обійняв Анфісу.
– Здрастуйте, дядько Яша! – кивнула головою троюрідна племінниця.
– Ну що, Танька, розповідай, що тут відбувається, – грубо спитав той.
– Мама переїжджає…
– Ти вже кажи, як є. Мовляв: сплавляємо маму в будинок для людей похилого віку.
– Дядько Яша … , – Спробувала щось заперечити Тетяна.
Але той не став слухати, побачивши двох чоловіків, що вийшли з кімнати.
– Ось і чоловік твій. А це значить твій син, який Фелікс? – Яків перевів свій гнів на них.
– У чому річ? – Зарозуміло запитав онук Анфіси.
– Ходімо, посидимо, поговоримо, як ти свою рідну бабусю в будинок для літніх людей хочеш здати.
Він безцеремонно зайшов у кімнату розсівшись на диван і знову звернувся до Фелікса:
– Ну, розказуй!
– Це батьки…
– А ти, значить, не до чого? Головне, що тобі бабусина квартира дістанеться, а як їй самій буде тебе не хвилює.
Знову пролунав дзвінок домофона. Тетяна кинулась у передпокій відчинила двері.
Незабаром пролунали голоси:
– Ну що речі виносимо?
– Я тобі зараз винесу, – вийшов до передпокою Яків.
– Тату, ти вже тут? – перед ним розгублено стояли син із невісткою.
– Значить, визначили тітку за блатом у будинок для людей похилого віку? Може, скоро і мене туди визначите?
– Тату, ну що ти таке кажеш? Тетяна нас попросила.
– Що ти все тато, тату? Незабаром п’ятдесят треба своєю головою думати.
– Дядько Яша, так що тепер робити? – першою прийшла до тями Тетяна.
Яків повернувся до своєї двоюрідної сестри:
– Анфіса, поїхали зі мною назад до села назавжди. Там ми з тобою народилися, там будинок у мене великий, а господиня моя шість років, як покинула мене, на той світ відійшла.
– Яша, яка я господиня?
– Нічого, потихеньку проживемо!
– Я навіть не знаю.
– А то тебе тут у будинок для людей похилого віку здадуть, – обернувся до присутніх.
– Мамо, ти поїдеш із дядьком Яшею? – запитала Тетяна.
На очах у матері з’явилися сльози, вона посміхнулася і ствердно похитала головою.
І Анфіса поїхала туди, де народилася, де поховані її батьки. А діти та онуки? Так до них краще їздити в гості, іноді!
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
