Мама вчинила безчесно. Вона чудово знала, що бабуся збиралася залишити свій будинок мені, просто не встигла, але мама бігом побігла вступати у спадок.
– Жирно тобі буде – свій будинок для двадцятирічної! Своє зароби, а на чуже рота не відкривай, – заявила мені мати, коли я почала обурюватися.
Проте я жила з бабусею останні п’ять років її життя, коли вона вже майже не ходила. Мати там практично не з’являлася, у неї були свої справи у місті, чого їй у село кататися.
Це я могла дві години в місто на роботу, потім дві години додому з роботи електричкою їздити мало не щодня. А їй це було в тягар.
Мені бабусин будинок дуже подобався, я в ньому виросла. До того ж це було моє єдине житло, тому я навіть не могла подумати, що мені доведеться з цього будинку забиратися.
Саме це мама і зажадала. Мовляв, невідомо, чим я в тому будинку займатимуся, раптом спалю за необережністю своєю. Тож я переїхала до міста і зняла кімнату.
Через п’ять років я вийшла заміж. На той час наші стосунки з мамою якось вирівнялися, ми з нею періодично спілкувалися, і на весілля я її покликала, таки мати.
Але до якоїсь душевної близькості ми не дійшли. Я не могла з теплими почуттями ставитися до людини, яка залишила мене без даху над головою.
Та й поважати мені мати не було за що. Хоч мені вона й заявляла, що не треба на чуже рота розкривати, самій треба заробляти, прикладом вона мені не була.
Мати жила у квартирі, яка раніше належала бабусиній сестрі. У неї своїх дітей не було, після того, як її не стало квартира бабусі відійшла, а та віддала матері.
Дім їй дістався після бабусі, теж ні копійки туди не вклала. Прийшла на все готове, мене виперла. Я навіть не цікавилася, що там із цим будинком. Просто закрила для себе цю тему.
Мама завела розмову про будиночок вже після нашого з чоловіком весілля. Виявилося, вона не продала будинок, але й жити там мама не могла, адже елементарних зручностей немає, та й сам будиночок вже потребував ремонту.
Мати туди час від часу їздить, дивиться на нього, але нічого не робить. А тут вирішила, що коли в неї тепер є зять, то можна на нього перекинути ремонтні роботи. Я їй одразу сказала, що ні мене, ні мого чоловіка там не буде. Жодний ремонт ми там робити не станемо, це будинок мами, ось вона нехай їм і займається.
– А матері допомогти? Зовсім совісті немає! – обурилася мама, але тему далі розвивати не стала.
Потім кілька разів це питання ще виринало, але результат був той самий, я свого рішення змінювати не збиралася, а чоловікові цей будиночок взагалі ні до чого.
Останню рішучу атаку мати зробила два тижні тому, коли з’ясувалося, що я чекаю дитину. Почала розписувати мені, як чудово буде нам з малюком у тому будиночку, треба тільки його до ладу привести.
Я їй сказала – їй треба, ось вона нехай і приводить. Мені вже нічого не треба, це мамин будиночок, мені там немає місця і не буде.
– Ти мені пропонуєш самій колоди тягати та копати?! – обурилася мама.
Не копай, найми людей. Все притягнуть, викопають, тільки гроші плати. Нема грошей? Значить відстань від цього будинку, хай собі й далі стоїть.
– Ось розвалиться, перша по ньому ридатимеш! – Виплюнула мама і кинула трубку.
Не буду я по цьому будинку плакати, своє вже відплакала, коли мама вирішила, що їй цей будинок потрібніший, ніж мені. Я бачу, як він їй потрібний. Закрила і забула, доки зручна шия не намалювалася.
Але не вийде у неї мого чоловіка для ремонту використовувати. Це справа принципу. Мама, мабуть, забула, що як гукнеш, так і відгукнеться.
