— Доню, я, мабуть, не піду з вами, — мама з надією дивилась на Валю. — Ну що я там робитиму?.. І одягу в мене нормального немає… Ну куди мені, стара я вже, — зітхнула вона.
Мамі Валі вже було за вісімдесят. Нікуди особливо не ходила, хіба до аптеки чи в поліклініку. А тут родичі запросили всю сім’ю на ювілей у кафе. І мама злякалась. Так і сказала:
— Куди мені, дитино, в те кафе? Мені ж ніяково… стара я вже, загублюся там… насміються з мене. А ще й люди чужі… Я ж не знаю, як себе поводити…
Але Валя по очах побачила, що мама насправді мріє про це. Отак хоч раз у житті — як у кіно, як усі. У кафе, святково. Усі ці роки — хустка, халат, лавка біля під’їзду. А тут — справжній вихід «у люди».
— Мам, — усміхнулась Валя, — та ти ж знаєш, усі образяться. Ану збирайся, підемо обновку виберемо.
Валя вже давно сама мамі речі купувала. Колготки ще з радянських часів — бо сучасних мама не любила. Бавовняні сорочки, нічні сорочки, халати — головне, щоб не синтетика, бо шкіру пече. А плаття в мами були, але надягти їх не було куди. А тут — така подія!
Мама то одне плаття приміряє, то друге. Очі — як у дівчинки. А потім побачила палантин — яскравий, квітчастий — і застигла, аж руки затремтіли.
— Ой, Валю, от би мені такий…
На святі всі рідні тільки й повторювали:
— Боже, як Марія Полікарпівна гарно виглядає!
А вона — палантин на плечі, і навіть обережно в танець пустилась. Очі світились, ніби помолоділа років на двадцять…
…Після маминої смерті Валя не могла нічого викинути з її кімнатки. Все стояло на своїх місцях: фото, носові хусточки, старі листи, якісь дрібнички — усе пронизане любов’ю.
Зайшла якось за теплою кофтою — за вікном сніг із дощем, а ще й вітер, аж до кісток пробирає. Відкрила шафу — і просто в руки їй впав той самий палантин.
Квітчастий. Веселий. Святковий. Притулила його до щоки — і відчула ледь вловимий аромат маминих духів.
На мить здалося, що час повернувся назад. Що ось-ось у дверях з’явиться мама у своєму старому байковому халатику. Обійме — і Валя знову стане дитиною. Хоча й сама вже давно не молода.
У двері подзвонили.
Валя накинула мамин палантин, витерла сльози й пішла відчиняти.
Це прийшов чоловік — Олексій. З роботи.
— Це ж палантин Марії Полікарпівни?.. — мовив тихо і погладив Валю по плечу. — Пам’ятаю. Красивий був… А в мене, знаєш, книжка була. Мама мені в дитинстві подарувала. З підписом: «Олесику від мами, на пам’ять». Все стояла на полиці. А як мами не стало — шукав… і не знайшов. Зникла. Уявляєш?.. Нема…
Очі в нього потемніли. Прикрив усе — але Валя зрозуміла: він теж пам’ятає. Теж болить. Сів на диван, волосся розтріпав. Мовчить. Валя сіла поряд, накинула на його плечі мамин палантин.
І вони сиділи довго, обійнявшись, мов двоє сиріт. Мовчали. Але щось у тій тиші було дуже живе. І раптом стало тепліше. І ніби простіше. І так по-дитячому затишно.
І десь із тієї далекої, вже неземної далечі, лилася на них невидима, але така відчутна, сильна, вічна материнська любов. Та, що ніколи не минає. Та, що залишається з нами назавжди. Бо мама — вона завжди мама. Наш найрідніший янгол-охоронець.
