Мама все життя відмовляла мені у підтримці, навіть у найменшій. А ще вона ніколи не вставала на мій бік, навіть не намагалася розібратися в тому, що сталося, завжди в неї була винна саме я.
Я в дитинстві дуже хотіла навчитися кататися на ковзанах, просила маму мене навчити, бо тато кататись не вмів, а мама вміла. Вона відмовлялася два роки, говорила, що це дуже складно і в мене нічого не вийде, а потім я таки вмовила її. У вісім років я вперше прийшла з мамою на ковзанку.
Мама мені показала, як треба робити, а потім поїхала від мене, накручуючи кола і проводячи час у своє задоволення. У мене нічого не виходило, що логічно, адже я вперше та ще й без підтримки.
Промучилась я годину, сто разів впала, абияк підводилася, мені допомагали якісь незнайомі люди. А мама приїхала, заявивши “а я казала, що в тебе не вийде”, після чого ми пішли додому.
Я дуже хотіла вчитися у музичній школі, але мама мене туди не віддавала з тієї ж причини – у мене нічого не вийде. Якимось дивом бабуся дістала мені скрипку, я почала ходити в музичну школу. Вдома треба було тренуватися, але мама через п’ять хвилин забирала інструмент і казала, що в мене нічого не виходить і вона це слухати не може.
Коли виникали якісь суперечливі ситуації, і я чекала від мами захисту чи підтримки, вона ніколи не вставала на мій бік.
Одна вчителька у школі не любила взагалі всіх дівчаток. Ось така вона по характеру була. На пустощі хлопчиків очі заплющувала, а до дівчаток прискіпливо ставилася. Вона ставила мені трійки, занижуючи оцінки. Я приходила до мами, показувала, що ця вчителька виправила у зошиті, там явно не трійка, вона причепилася до дрібниць.
– Сама винна, вчителю більше робити нічого, як до тебе чіплятися.
Мене у старших класах один хуліган штовхнув так, що я впала зі сходів і зламала палець, то мама навіть до школи не пішла. Вона заявила, що я сама була винна, спровокувала хлопчика.
Я можу пригадати ще тисячу та один приклад, як мама зі мною вчиняла неправильно. У мене вистачає спогадів на цю тему. Вже в університеті я перестала бачити в мамі якусь підтримку, захисницю та й просто перестала в ній бачити близьку людину.
Зі мною сусідка баба Галя поводилася душевніше, від неї я бачила більше підтримки, ніж від рідної матері. Про що тут говорити?
Зараз мені вже четвертий десяток, і мама раптом вирішила, що я маю з нею спілкуватися. А це мені навіщо? Вона мені чужа, вона сама цього домагалася і досягла таких відносин між нами.
А мама дивується, що вона мені зробила такого, що я з нею не хочу спілкуватися. Саме так, що мама нічого не зробила, коли це було потрібно. Тільки втоптувала мою впевненість у собі глибше в землю, кидала віч-на-віч із проблемами та взагалі не цікавилася моїм життям.
А тут у неї щось скривдженість прорізалася. Дивно їй, що я не хочу з нею спілкуватися. Ну хай сидить, згадує, думає. Може, чогось і надумає.
