Мені 21 рік, 5 років живу окремо від батьків в іншому місті. За цей час я зрозуміла, як і з ким хочу жити, ким працювати, зараз у мене своя сім’я та повна самостійність. Але досі мама всіляко намагається проконтролювати моє життя, щодня дзвонить, і якщо все не так, як їй хочеться — починаються скандали, інтриги, та звинувачення у тому, що я погана донька.
Абсолютне нерозуміння того, що я можу втомитися на роботі, що маю свої турботи та проблеми. Один аргумент — я твоя мати і ти повинна мені приділяти щодня певну кількість часу, дзвонити сама і щомісяця приїжджати.
Через таке спілкування, гіперопіки та хвилювання з кожного приводу з боку мами, я дуже сильно віддалилася від неї, не сприймаю її поради. У мене немає до неї співчуття, намагаюся взагалі нічого не розповідати, щоб уникнути подальших проблем та критики.
Усі її слова сприймаю дуже негативно. Адже я не хочу жити так, як вона, вічно з усіма лаятися та звинувачувати всіх. Не хочу бути такою матір’ю і не хочу таких стосунків зі своєю дитиною.
Наразі у моєму житті переломний момент. Мою хворобу вже неможливо приховувати, довелося розповісти батькам. Мама це сприйняла як завжди – почала наполягати на своїх методах лікування, мене не слухає, хоче приїхати і все вирішити сама.
Але мені не потрібна ця допомога, я розберуся сама і допоможе мені лікар. Мені просто хотілося трошки підтримки та тепла. На цьому ґрунті у нас стався скандал, і мама тепер маніпулює та лякає мене своїм поганим самопочуттям.
Почуваюся дуже винною, жалкую, що повідомила про хворобу, була готова навіть порвати стосунки з матір’ю, щоб жити спокійно. Дуже втомилася від цих розбирань. Як розв’язувати цю проблему?
Розумію, не можна її кидати в цьому життєвому розпачі. Як подолати це негативне сприйняття її слів? Припинити брати близько до серця? Мамі 52 роки, живе вона одна, але її сусідка моя сестра, до якої щодня вона ходить няньчитися з онуком. Мама не самотня, але дуже нещасна через наші з нею стосунки.