Мама вийшла заміж і поїхала до чоловіка, залишивши на мене двох молодших братів. Чи маю я право на щастя, чи ні?
Мені двадцять років, одному з братів тринадцять, другому десять. Батька у нас немає, всіх трьох нас мама народила “для себе” і заміжня донедавна не була.
Змалку на мене повісили турботу про братів, можна сказати, що це був виключно мій обов’язок, мама тільки годувала.
– Я і так цілими днями на роботі, щоб вас забезпечувати, чи можна мені хоч вдома відпочити? – Постійно говорила вона.
Наче ми просили її нас народжувати! Дитинства як такого у мене не було. Два брати, школа, уроки, домашні справи. Часу на ігри чи прогулянки з друзями не залишалося.
– Ага, ти гулятимеш, а в мене друга зміна після роботи? Ти мусиш мені допомагати, – завжди кричала на мене мама, коли я хотіла відпроситися на прогулянку.
Після школи я не пішла вступати, бо оплачувати навчання не було чим, та й мама вимагала допомоги. Довелося йти працювати.
Чи влаштовувало мене моє життя? Ні краплі, але виходу я не бачила. Братів я люблю, просто так їх кинути без підтримки з матір’ю, якій на них здебільшого начхати, я не могла.
Нещодавно мама оголосила, що виходить заміж. Ми її привітали, хоч навіть не бачили жодного разу її чоловіка, що було дивно. Але виявилось, що нас знайомити вона і не збиралася.
– А сенс? Все одно я до нього переїду, а чужі діти йому не цікаві, – спокійно відповіла вона.
Мені це було незрозуміло. У сенсі чужі діти йому не цікаві? А навіщо тоді вирішив одружитися з жінкою, у яких їх аж троє? Ну гаразд, я вже доросла, а брати куди?
Це питання я й поставила мамі, на що вона без міркувань відповіла, що брати залишаться зі мною. На моє обурення мама відповіла, що я все одно з ними справляюся краще, ніж вона, тож проблем не буде.
– Ну, грошима я допомагатиму періодично, але не треба на мене особливо розраховувати, – додала мама.
У мене в голові така картина життя не вкладалася. Тобто, на мене остаточно кинуть двох неповнолітніх братів, поки мати налагоджує особисте життя?
– Маю я право на щастя чи ні? – обурилася вона.
А я на щастя маю право? У мене зараз період юності, але я, крім роботи та турботи про братів, не бачу нічого. Це ще не враховуючи те, що я через цю ситуацію не можу здобути освіту.
Мама “заспокоїла”, що незабаром один із братів теж стане повнолітнім і мені буде простіше. Добре придумала! Вона народжувала дітей, а тепер ці діти мають самі один одного виховувати!
Братам я розповіла про мамин план. Молодшому все одно, для нього нічого не зміниться, а ось старший насупився. Йому й так не подобалося, що всі турботи про них лежать на мені, а тепер мама взагалі самоусунулася.
А мама тим часом вийшла заміж, на весілля нас не запросила, зібрала речі та поїхала до чоловіка, вона має право на щастя.
Не знаю що робити. Тягти на собі це все ще багато років? Чи кинути все? Я хочу жити, здобути освіту і працювати там, де мені подобається, а не куди взяли.
Мене стримує тільки те, що якщо я все кину, то є великий шанс, що мати просто відправить братів до дитячого будинку. Очевидно, що вони їй не потрібні.
Я хочу її позбавити батьківських прав, щоб брати нічим не були їй зобов’язані надалі, але маю сумнів, що вийде. Та й опіку мені ніхто не дасть. Я розгублена і не знаю, що робити…
