Мама вже не просить, мама вимагає, щоб я сестрі, яка мені рідна тільки по ній, віддала квартиру, яку заповів мені батько.
Тому що зараз у двокімнатній вітчима живуть мама, сам вітчим, сестра з чоловіком і троє їхніх дітей. Їм там тісно, тому мама вважає, що цю проблему маю вирішити я за рахунок свого житла.
Вітчим у моєму житті з’явився, коли мені було шість років. Мама пішла від мого батька до дядька Слави, забравши мене з собою.
Батько, який її дуже кохав, навіть до іншого міста переїхав, щоб не сипати собі сіль на рану випадковими зустрічами.
Протягом усього року він забирав мене до себе на всі канікули, дзвонив іноді, вітав зі святами. Возила мене до нього бабуся, таткова мама. Це був чарівний час, хоч там я почувалася нормальною дитиною, а не прислугою.
Вітчим до мене ставився упереджено. Якщо вдома щось траплялося, то винною завжди призначалася я. Ситуація погіршилась, коли зʼявилася сестра.
Окрім допомоги по дому на мене звалили ще й немовля. Навіть до тата не хотіли відпускати, бо потрібна була моя допомога, але він зміг домогтися, щоб на канікулах я також їздила до нього.
Коли сестра підросла, я навіть не могла погуляти без неї. Мама ставила умови – або із сестрою, або сиди вдома.
А сестру я тихо ненавиділа. Вітчим, а слідом за ним і мама, завжди бачили в другій дочці ангела небесного, який не здатний на капості.
А сестра була дуже вигадлива, особливо, коли зрозуміла, що влітати за її витівки буде все одно мені – або я не могла довести, що це не моїх рук справа, або отримувала за те, що не встежила за дитиною.
Я хотіла піти зі школи після дев’ятого класу і переїхати до батька, щоб там вступити до коледжу, але батькові запропонували роботу закордоном і мене з ним ніхто нікуди не відпустив.
Тоді я пів року його не бачила і не чула, думала здурію від постійного перебування з сім’єю.
Але в одинадцятому класі тато переїхав жити до нашого міста назад. Бабуся почала хворіти, і тато вирішив, що має бути поруч.
Я почала брехати мамі про додаткові заняття, щоб піти до тата і побути там довше з ним та бабусею. Так тривало місяць, доки мене не здала сестра.
Мені хотіли взагалі заборонити спілкуватися з батьком, але він попередив, що піде до суду, якщо мати не перестане займатися нісенітницею, і вона вирішила не випробовувати долю. А як же – позбутися безкоштовної няньки та служниці.
Так, я відверто не люблю вітчима і відчуваю неприязнь до мами, тому що вона ніколи не вставала на мій бік, воліючи або займати нейтралітет, або займати позицію вітчима.
До сестри теплих почуттів я також не відчуваю, тому що все життя вона була джерелом моїх проблем. Я відчувала себе зайвою в цій сім’ї, і небажання матері мене відпускати можу пояснити лише одним – не хотіла втрачати слугу в моєму обличчі.
Після закінчення школи я таки переїхала до батька, мене вже не цікавила думка мами щодо цього. Бабуся не дожила до мого випускного всього два тижні, тому ми з татом жили вдвох.
Я вступила в університет, хотіла знайти підробіток, але батько сказав, що цілком здатний мене забезпечувати, тож моя робота зараз – добре вчитися.
Коли я була на третьому курсі, тато вирішив купити трикімнатну. У бабусі були накопичення, у нього були накопичення, продав бабусину квартиру і купив трикімнатну, оформивши її на себе, бо в момент покупки я була в таборі, куди поїхала працювати вожатою.
– Мене не стане, квартира все одно твоя буде, – сказав він мені. – У мене, крім тебе, нікого не залишилося.
Тато наче щось відчував, бо його не стало дуже швидко. Через рік його забрав серцевий напад.
З мамою на той момент я спілкувалася вже рідко. Вона на мене сердилась, що я пішла до батька, вважала, що я вчинила егоїстично, хоча я так не вважаю.
Мені ж теж ніякого задоволення не приносили зустрічі, в яких на мене виплескували негатив. Спілкування звелося до простого спілкування телефоном на свята.
Навряд чи мама сильно страждала від того, що ми не спілкуємось, адже у неї була улюблена дочка – моя сестра. А у свої вісімнадцять років ця улюблена дочка подарувала батькам коханого онука.
Коли стало відомо про те, що в сестри має бути дитина, було вирішено екстрено грати весілля, щоби все як у людей було. Мене на захід теж покликали, я навіть сходила заради пристойності.
– Ну і добре, що у вісімнадцять. Будуть у дитини молоді батьки, а то зараз модно планувати дітей, коли вже онуків настав час няньчити, – заявила мама, яка завжди виправдовувала вчинки коханої доньки.
Я вже давно закрила очі на необхідність схвалення з боку мами, тому пропустила її шпильку повз вуха. Мені в моїх двадцять п’ять і так непогано жилося.
У мене була своя трикімнатна квартира, дякую тату, за освіту та роботу, на якій я непогано отримувала. Про термінове дітонародження я навіть не думала.
Пройшло з весілля сестри п’ять років. Вона має вже троє дітей, остання зʼявилася буквально пару місяців тому. Живуть вони з чоловіком і дітьми разом з мамою та вітчимом у двокімнатній.
Я слабо уявляю, як вони розміщуються там, але це й не мої проблеми. Я досі незаміжня, але вже кілька років у мене є чоловік, з яким справа йде до весілля.
Дітей я досі не хочу, мабуть, дитинство сестри щось зламало в моїх налаштуваннях. Може, після весілля ситуація якось зміниться, але поки що так.
Мама стала мені часто дзвонити ще до того, як в сестри зʼявилася остання дитина. Спочатку мене звинуватили у байдужості до сім’ї, мовляв, не приходжу, не цікавлюся життям рідних, а потім мама перейшла до справи.
– От незабаром третій онук з’явиться, треба буде якось розміщуватися, а в нас всього двокімнатна… Такі справи.
– Зрозуміло, – протягла я, мене ця новина не зачепила.
– Що зрозуміло? Що тобі зрозуміло? Ми тут на головах сидимо один в одного, а їй зрозуміло! Могла б і допомогти сестрі, рідна кров як ніяк.
Відповіддю їй було мовчання, тож мама продовжила. Вона вже все придумала – я ж одна, тому збираю речі та переїжджаю до них із вітчимом, а сестра із сімейством у мою квартиру.
– І всім буде добре, – закінчила мама.
– Ні, добре буде тільки вам, а мені це не потрібно. З якої радості я маю пускати сестру у свою квартиру, а сама селитися з вами? Я вже понад десять років сама живу, а тут до тебе та дядька Слави знову з’їжджати? Обійдетеся.
– Ти не розумієш, що нам важко? Ти маєш допомогти! Ми тебе виростили, ми твоя сім’я!
Я відповіла, що моя родина тато, а вони родичі, тільки й усього.
Тоді мама кинула слухавку, як я сподівалася, зрозумівши неспроможність своїх вимог. Але ні, вона періодично телефонує, щоб уточнити, чи не передумала я.
А в перервах між дзвінками скидає фотографії племінників, сподіваючись, напевно, мене зворушити. Але не виходить.
Мама своїх спроб не залишає, її прохання переходять у вимоги, особливо часто вона мені почала дзвонити після появи третьої дитини. Але мене їхні проблеми не стосуються. Нехай розбираються самі, у мене давно своє життя, і я їм нічого не винна.
