Мама вирішила переписати будинок на мене, хоча сестра має на нього такі ж права. Ось тільки мама не знала, що кожного разу, коли я їздила до Саші до міста, я позичала у неї певну суму грошей. Просто життя. Славко хоч і працював, та в наших краях платили копійки. А в нас уже троє дітей. Потрібно було стільки всього!

У дитинстві старша сестра називала мене недолугою, зітхала, що не знає, ким я стану коли виросту. Так воно й вийшло. Зараз мені 33, і я повністю погоджуюся з її давніми переживаннями.

І, що найголовніше, я навіть не знаю, що я змінила б, якби могла повернути час назад. З одного боку, не робила нічого відверто поганого. А з іншого, чому в такому разі, я так невдоволена своїм життям?!

Мама, мабуть, щось відчувала. Тому що вже з раннього дитинства доручила Саші доглядати мене. Наша різниця в три роки звичайній людині видалася б невеликою. Але ментально між нами це була справжня прірва.

Сестра навчалася набагато краще за мене, добре і швидко справлялася з домашніми справами. Та й зараз я розумію, що вже тоді вона була симпатичнішою.

Невелика сільська школа не вимагала надто багато від учнів. Просто приходь на уроки — і ти вже вважатимешся «середняком». Я так і робила. Не сильно морочилася з предметами, оскільки знала, що це все одно ні до чого не приведе. Або ти справді серйозно готуєшся до випускних іспитів і претендуєш на вищу освіту, або не паришся і отримуєш стандартний атестат, як у всіх.

Як ви, напевно, вже зрозуміли, Олександра — одна з небагатьох, хто вступив до університету після школи. Вона зуміла втілити свою мрію та переїхала вчитися до столиці. Пам’ятаю, я тоді навіть надихнулася успіхами сестри і спробувала сісти за підручники. Але в мене нічого не вийшло. Напевно, інший склад розуму.

Кілька разів я приїжджала до Саші до міста. Але цікавими ці поїздки я назвати не можу. Я все чекала, що вона покаже мені якісь гарні місця, нічні клуби, симпатичних хлопчиків.

Але вона, навпаки, стала ще більш серйозною. Почала носити окуляри, строгий одяг. Навіть голос змінився. І ще вона безперервно розповідала про свої нові предмети, викладачів і все таке інше. Було видно, що сестра потрапила до свого світу.

Я ж після школи вирішила взяти рік чи два, щоби розібратися з собою. Біля нашого будинку було відділення пошти, куди я влаштувалася без жодних проблем. На фоні двох бабусь я виглядала дуже вигідно, тож до нас почало звертатися все більше молодих людей. З одним із них у мене почалися серйозні стосунки. А згодом Славко став моїм чоловіком.

Коли я була на восьмому місяці при надії, Саша поділилася з нами новинами про те, що нарешті знайшла роботу своєї мрії. З перспективами та гарною зарплатою. Я поцікавилася у неї по-сестрінськи про фінансове питання. І цифри, які вона назвала, здалися мені не те що перебільшеними, а навіть космічними.

Через два роки я знову була у положенні. Сестра вирішувала свої питання з іпотекою. Вона хотіла взяти трикімнатну квартиру, хоча навіть заміжня не була. Та що там заміжня, наскільки мені було відомо, вона якраз розійшлася ще з одним хлопцем. Ось так, виявляється, якими можуть бути різними найрідніші люди.

Коли я дізналася що чекаю третю дитину, мама була у нестямі від радості. Сказала, що рада, що обидві її дочки, хоч і зовсім різні, змогли знайти себе в житті. Того ж дня вона заявила, що має намір переписати наш будинок повністю на мене.

Сім’я у мене велика, місця потрібно багато. А у Саші і так все чудово. Потрібно, звичайно, щоб я з нею обговорила цей момент, але вона, певно, не буде проти.

Ось тільки мама не знала, що кожного разу, коли я їздила до сестри до міста, я позичала у неї певну суму грошей. Просто життя. Славко хоч і працював, та в наших краях платили копійки. А в нас уже троє дітей. Потрібно було стільки всього!

Щоразу я записувала свій новий борг у зошит, щоб у майбутньому за все розплатитися. Тепер я повністю відчула, що відчувають люди, які взяли гроші в борг.

А тут ще й ситуація із будинком. Я чудово знала, що з усіх боків це рішення було нечесним щодо сестри. І якби вона вигнала мене з порога, я її зрозуміла б. Але, почувши рішення мами, Саша тільки посміхнулася. Вона сказала, що сама б ніколи не порушила це питання, бо це я залишилася в селі, з мамою та господарством. А вона змогла зайнятися кар’єрою.

Виявилося, що діти її ніколи не цікавили. Їй подобалося вчитися, досягати, заробляти гроші. Але ж вона жінка, продовжувачка роду. Тож мама б завжди тяжіла б над нею з цього приводу. Але так вийшло, що я впоралася за нас двох, чому Саша виявилася дуже рада. І взагалі вона прощає мені всі борги і збирається й далі мені допомагати. Адже я надала їй таку послугу.

Ось з того часу я почуваюся якось не так. Начебто все ж таки добре. Діти, чоловік. Усі ситі, одягнені. Гріх на щось скаржитися. Та й у селі тихо, спокійно. Жодних нервів чи переживань. Порівняно з великим містом так точно.

Але мене чомусь тягне те, що сестра зараз багато може собі дозволити, хоч вона й одна. Я не знаю чому так. Але раніше такого не було. А тепер такі думки практично не покидають мою голову.