Мама свого часу зробила все, щоб я забрала дитину та з’їхала від неї якомога далі. Я так і зробила, припинивши спілкування. Тепер вона дзвонить і нагадує мені про дочірній обов’язок. Тільки я не вважаю, що щось винна цій жінці.
Нормальної сім’ї в мене ніколи не було. Батьки жили разом, але кожен сам по собі, а коли я навчалася у восьмому класі, батька не стало. Мама жила своїм життям, не цікавлячись мною.
Можна сказати, що мене утримувала бабуся. Забрати мене до себе вона не могла, бо сама жила у квартирі свого співмешканця, але вона приходила майже щодня, щоб принести продукти. Одягала мене теж бабуся.
Мама ж жила якимось своїм життям. У світі, який вона створила в голові, всі були погані, вставляли їй палиці в колеса, заважали жити.
Вдома був безлад, мама могла цілими днями сидіти у своїй кімнаті. Я навіть не впевнена, що вона виходила до туалету.
У нас була трикімнатна, одну з кімнат після того, як батька не стало мама почала здавати. Квартиранти довго не витримували, бо в місцях загального користування було, м’яко кажучи, брудно.
Маму ж не напружували ні таргани, які розвелися в хаті, ні застарілі плями від чаю на столі, про стан сантехніки я мовчу.
У своїй кімнаті я намагалася підтримувати порядок, але боротися з матір’ю в плані прибирання решти квартири було марно.
Коли я мила підлогу, вона могла просто вийти з кімнати, стояти дивитись, потім підпалювала бичок і збивала попіл на підлогу. Все це мовчки та з якоюсь жахливою усмішкою.
У мене була підозра, що в матері не все гаразд із головою, але перевірити це було неможливо без її згоди. Я намагалася налагодити з нею спілкування, але не виходило.
Для неї я завжди була в чомусь винна. Виявляється, і не працює вона через мене, тому що я своєю появою завадила її кар’єрі, і вдома бардак наводжу я, і взагалі їй дуже боляче, що дочка її не розуміє.
Коли мати почала здавати кімнату якимсь аморальним особам, жити у квартирі стало просто нестерпно, я пішла. Спершу жила у друзів, а потім влаштувалася на роботу і стала винаймати кімнату. Бабусі на той момент вже не було.
За квартиру мати не платила, тож пристави регулярно накладали арешт на мою картку за борги. Я двічі брала кредити, щоб оплачувати комуналку у тій квартирі, розмовляла з матір’ю, вона начебто навіть обіцяла з наступного місяця платити, але нічого не змінювалося.
Потім у мене з’явився хлопець, ми пів року зустрічалися, але він зник, коли з’ясувалося, що я в положенні. Я була в паніці, бо працювати з маленькою дитиною я не зможу, допомоги просити нема в кого, а позбавлятися дитини вже пізно.
В якомусь безсиллі я подзвонила матері, а вона, на мій подив, не сказала, що я сама винна, а сказала, щоб я поверталася додому, вона допоможе.
Я щиро повірила, що все зміниться, що мати щось усвідомила. Перший місяць ця ілюзія трималася, а потім все повернулося, як і було.
Я намагалася відмити квартиру, бо скоро з’явиться дитина і так було жити неможливо, а мати множила на нуль усі мої старання. Але принаймні у мене був дах над головою.
Я працювала, мати також іноді давала гроші на продукти. Навіть сплатила борг по комуналці, як потім виявилося, вона набрала кредитів, з якими треба було розбиратися.
Після появи дитини стало зовсім туго. Дочка часто плакала, а мати довбала у двері та кричала, щоб я заткнула свою дитину інакше вона викине нас на вулицю.
Вона поставила собі за мету вижити нас з квартири та використовувала для цього всі методи, які тільки були доступні.
Вона знову здавала кімнату, там знову жили якісь незрозумілі люди. У мене кілька разів пропадали гроші, один раз я забула в коридорі візочок і його хтось порізав ножем.
Потім мати ще й собаку завела. У будинку постійно були якісь сумнівні знайомі, але не товариші по чарці, мати не пила. Просто дивні люди, які сиділи у нас на кухні, коли я йшла розігрівати їжу чи мити малу.
Були короткі періоди, коли ми спілкувалися нормально, але в основному це були постійні випробування. Остаточно я зрозуміла, що треба з’їжджати, коли мама, посварившись зі мною, дала притулок компанії якихось нетверезих мужиків, а вони напилися та влаштували бійку.
Тоді я серйозно перелякалася за себе та дочку. Мама перемогла, я з’їхала з дочкою.
Спочатку прихистили друзі, потім був гуртожиток, та багато чого було, виживати довелося важко. Зате зараз я нарешті придбала свою квартиру.
Нехай і в іпотеку на довгі роки, натомість своя. Дочці вже сім років, ми живемо удвох, з мамою я з моменту, як пішла спілкувалася один раз – щодо комунальних платежів.
Мені грубо відповіли, що це не моя справа, вона мене чути й бачити не бажає. Я більше не писала і не дзвонила.
Два тижні тому зателефонувала мама й одразу почала ображати. Вся розмова зводилася до того, що я невдячна, якій вона дала все, а я тепер до неї навіть носа не показую, не бажаю допомогти літній матері.
І вона насправді вважає, що саме так все було насправді. Вона не пам’ятає, як вижила мене з дому, впустивши у квартиру натовп мужиків, хоча я зі сльозами просила цього не робити, бо мені було просто страшно за дочку і себе.
Не пам’ятає, як сама заявила, що бачити мене не хоче. Не пам’ятає зовсім нічого, що було. За її розповідями виходить, що вона свята, а я все життя нею користувалася.
Тепер моя черга платити. Було заявлено, що я або добровільно їй допомагаю грошима, або вона подає на аліменти. Вона вважає, що має повне право.
Я не знаю, що робити. Усередині все клекоче, хочеться, щоб цієї жінки просто не стало в моєму житті. Бачити її не хочу, а допомагати тим більше.
